Чому я не люблю дощовиті дні

По вечорам я піднімався високою драбиною зі зламаною сто восьмою сходинкою і збирав з неба перестиглі зірки. Це клопітка, хоч і трохи нудна справа, – дивитися, щоб зірки не перестигли. Якщо вони будуть висіти над-то довго, то почнуть гронами падати від поривів космічних вітрів. Це була справа дуже небажана – мені не хотілося потім бігати і вишукувати, чи не закотилися вони десь під підніжжя гори або загубилися десь у вусах старих дубів. Тому я щовечора знімав накидку з голови, підв’язував волосся та ловив журливих небесних світлячків, чиє світло просочувалося у мене між пальцями.

Це мені навіть подобалося. А у мене ніколи не було проблем з тим, що мені подобалося.

Мені подобалося розмовляти з вітрами, коли вони, натомлені та веселі, забігали до мене та плуталися під ногами, поки я заварював їм чогось випити. Я завжди надавав перевагу чаю, але Західний любив гарячі промені сонця, профільтровані через пісок та розбавлені співами жайворонків. Північний, навпаки, не любив гаряче – він додавав до свого напою сни гірських вершин та ретельно перемішував з хрипінням ночі над колисками дітей. Східний, легковажний та легкий, він завжди перемішував сміх з слізьми і дуже п’янився, закручуючись у химерному танці. А Південний любив чорну каву.

Мені подобалося розповідати історії річковим русалочкам – таким крихітним, що просто і не розгледиш. Я завжди носив з собою спеціальні окуляри з покращеними лінзами – бо я завжди любив бачити, з цим це я говорю. Вони залітали мені до рук цілими зграйками, плескались в калюжках, неначе діти, влаштовували перегони на рибах. А я говорив і говорив – часом навіть набирав повні кишені води та приносив русалочок до себе в вежу, щоб вони могли почитати книжки. Самі книжки, правда, після такого доводилося довго сушити на сонці, сторінка за сторінкою, а деякі шкіряні манускрипти я переписував по кілька разів. Але я не сердився – вони були малі та грайливі, як роса перед заходом сонця чи лякливі пташенята. Як я міг на них злитися?

Мені подобалося жартувати із богом, який навідався до мене – ким би він там не був. Певне, інколи бувало важко порозумітися з богами підземних царств чи тими, що відповідали за сліпу злість. Але я часто грав в шахами з Буддою, у Інанни було навдивовижу м’яке волосся, а Анубіс справді вмів мурчати. Вони ніколи не залишалися надовго – хоча, я пам’ятаю, Маннанану так сподобалася моя затока, що він гостював тут цілих сім танців зір та три з половиною подихи вогненних духів.

Мені подобалося моє вбрання і те, що я робив. Звичайно, інколи волосся прибою запутувалося надто сильно, але в мене були добрі гребені та багато часу. Інколи Ирій, розташований за кілька поворотів далі, трохи нахабнів, і до мене залітали химерні птахи. Один з них навіть звив кубельце у мене під шляпою – проте він зовсім крихітний і нікого не ображає. Я навіть навчи його носити свою власну шляпу – і це крім того, що він непогано розуміється в людях.

Мені подобалася моя дружина. Звичайно, вона подобається мені і зараз, але тоді ми бачилися набагато частіше. Складно сказати, коли тобі вдасться побачити сузір’я. Одного дня вона просто впала мені на руки, поваливши і себе, і мене, і драбину донизу. Я так злякався, що випустив кошик з зірками, і вони рясними перлинами посипалися по всьому небу. Сподіваюсь, нікому вони не зашкодили. Хоча тоді я був занадто занятим, щоб думати про це.

Вона спускалася до мене по ночах, коли їй хотілося побути фізичною і коли в вежі було тихо. Відлуння її легких кроків бігало дахом і навіть зараз я часто чую його, коли не можу заснути. Коли вона сміялася всі зорі на небі тихенько дзвеніли в такт її голосу.

Ет, та тобі не зрозуміти…Ти бачив її, якщо хоч раз підводив голову догори, але ніколи не розумів, що бачиш саме її. Ми були гарною сім’єю – нас повінчали загублені лісові пісні і в її очах відображався весь світ, весь що був, є і буде колись. Я, звичайно, був старший за світ, але вона була ще старіша.

– Але якщо вона була такою красивою – чому ти пішов, – хлопчик втер носа рукавом кофтинки і голосно шмигнув. Старий перед ним нахмурився, а потім посміхнувся. Було в тій посмішці щось невеселе і лагідне, неначе всі в світі польові дзвоники разом навчилися плакати.

Колись мені подобалися дощовиті дні. Мені подобалося перетворюватися на людину та блукати – таким крихітним та живим. Мені подобалося шукати закутки, подобалося лякатися і радіти, подобалося ховатися в печерах, слухаючи, як краплі дощу танцюють на твердому камені.

Подобалося колись. Колись, коли я сидів в одній такій печері, натомлений дорогою та зачарований колисковими небосхилу, коли руки мої повільно опускалися під голову, коли я знімав капелюх та пригладжував волосся, обіцяючи прокинутися через кілька днів, – чи ж знав я тоді, що пройде кілька мільйонів років, перш ніж я знову відкрию очі? Чи знав я, що забуду за цей час дорогу до своєї вежі? Чи знав я, що блукатиму снами, сподіваючись відшукати стежку? Що більше ніколи не любитиму дощ? Що більше не збиратиму зорі ще дуже-дуже довго? Хтозна. Напевне ні, але життя дивна річ? Я хоча б маю мовчазні вітри, дружину, що всміхається мені на сонцестояння та ще деякі дрібниці. А вежа..

Старий затих і дістав з кишені люльку якоїсь надто химерної форми. Хлопчик співчутливо дивився на високу постать поряд.

– Ти ще не знайшов?

– Поки ні, – старий потиснув плечима, набиваючи чимось свою дивну, закручену люльку. Хлопчик наморщив носа, спостерігаючи за хмаринкою диму, що повільно підскочила в повітря.

– Не можна просто брати і курити при дітях.

Старий нахмурився.

– Моя вина. Але в мене лише одна люлька і другої для тебе я не маю.

Хлопчик голосно засміявся, не звертаючи увагу на здивований вираз обличчя чоловіка поруч. Чоловік посміхнувся та підморгнув йому.  Здається, кілька хвилин назад він був молодше. А до цього – ще старішим та мав довжелезну бороду. А ще на початку – чи не сидів біля нього такий само хлопчик, як він сам?

– Це гарна казка, діду.

– Хто сказав, що це казка?? І не називай мене дідом юначе, інакше попрошу небо заборонити тобі базікати.

Старий нахмурився, дивлячись як хлопчик зістрибує з лавки, отряхуючи коліна.

– Це гарна казка, але мені треба бігти! Сподіваюсь ти знайдеш свою вежу – передай від мене привіт русалкам та вітрам. Навіть якщо вони вигадані

Хлопчик ще раз посміхнувся і швидко подріботів кудись в прямою, як стріла, вулицею. Старий ще раз пихнув люлькою, розвіюючи дим, та замислено похитав головою.

– Подивися, він назвав мою історію казкою. Чи ти колись бачив таке, га?

Сказав він, піднімаючи очі вверх. Стара поношена шляпа, прикрашена дивним узором та подекуди погризена невідомими силами, зашаруділа, накренилась, проте не спала. Натомість з-під неї обережно висунувся довгий дзьоб, а за ним  і крихітна голівка в кумедній шляпці, збитій на бік. Птах провів поглядом хлопчика, що підстрибував, біжучи дорогою.

– Не знаю щодо казок, – кашлянув птах, – але я добре розуміюсь у людях. І здається мені, він виросте хорошою дитиною.