Обпечені вугіллям

Вони назвали її нашим ім’ям.

Кремезні люди натягнули на молоде тіло важке полотно, зв’язали руки міцними вузлами та й залишили у стовпа. У ноги вклали гілки кривими шипами догори — щоб легко не пішла. Маленькі вуста насильно затулили хусткою, в яку склали обрізане біляве волосся. І ніхто не зупиняв це дійство. Навпаки, люди охоче спостерігали за кожним кроком, жбурляли каміння в струнку постать.

Ми теж дивилися. Нутром відчували її крики і стогони, бачили джерельні сльози на вкритих веснянками щоках. Жалібний погляд стиглої трави чіплявся за кожну з нас, та ми — натовп. Ми тихо й непорушно стояли поміж селян, як і той стовп, до якого притулили невинну жертву.

Вогонь, піднесений смолоскипом, швидким змієм здійнявся до небес. Він міцними обіймами огорнув бліде тіло, язиком пройшовся по шиї, смакуючи свіжу кров. А потім все спалахнуло радісним гарчанням.

Це було щиросерде вбивство.

За моєю спиною скрипуче замкнулися важкі двері каплиці.

— Сьогодні вони стратили Орисю.

Абатство Святої Неоніли змовкло. Старі, що сиділи на лавках, спрямували на мене пронизливі погляди. Їхні очі вже давно втратили своє сяйво, продали цвіт за не божі дари. На відміну від дівчат позаду, мені не був лячним цей гніт. Я сприймала їх на своєму рівні — ми єдині серцем — і з власної волі обрала тягар сповістити про нещастя знову.

Бо це була я — непримиримий вісник скорботи, «чорне» дитя — Меланія.

— А щоб їм чорно було… — Зітхнула одна з присутніх, поволі ступаючи дерев’яними дошками до вівтаря. Недружні зірки стелилися по її руках. — Вони ніколи не збагнуть, що йдуть за привидами власного страху.

Мотроні було вже за сотню, коли вона зібрала нас під цим дахом. Сірі очі вбачали нашу суть у найменшому русі пальців, в найспритнішому погляді навкруги. Розуміння й повага відчувалися в кожному її слові, допоки вона не схилила додолу нашу свободу. З плином часу абатису почала огортати байдужість до навколишнього світу й чужих проблем — так само безжалісно, як у відблиску моїх очей вогонь ласував вигинами молодої дівчини.

Вугілля — все, що залишилося від світлої душі.

— Боюся, що до скону літ полювання не полишить гнилі серця. — Промовила ледь чутно, та в старому приміщенні голос пролунав занадто хижо. Навіть ікони покосилися на мене зі стін каплиці. — Дівчина була ледве старша за Іринея. Відверто кажучи, я…

— Меланіє, — Харитина ззаду озвалася до мене, хитнувши головою в мовчазній спробі зупинити. Сестра з перших слів зрозуміла загрозу, що несли тихі слова.

На мене чекало покарання — я знала це, й тому продовжувала:

— Якщо вони зашкодять Іринею, я буду вимушена діяти.

— Ніхто не зайде до абатства без мого дозволу, — Мотрона відмахнулася, перегорнувши сторінки пошарпаного постулату. — Моє слово — закон. А дитинча, якого ти підібрала, немає жодного відношення до нас. Не став абатство під сумнів заради власних бажань.

— Тільки ми винні в тих смертях. Скільки їх вже — троє? Чи то вже сьома душа ніколи не знайде спокою на цій землі?!

— Меланіє! — Харитина різко смикнулася й затулила мені рота. Дзвінкий голос схибився в боязкому тоні. — Якого біса ти робиш?

— Ха, — я обернулася, відштовхнувши тонкі пальці. — Нема мені терпіння спостерігати за цим безладом. Невже нікому їх не шкода?

— І чому ж це ми винні? Ніхто й краплі магії не прикладав до тих смертей.

Абатиса взяла свій жезл і міцно стиснула, з-під лоба подивившись на присутніх. Її владу вперше ставили під сумнів, що неабияк руйнувало самовпевненість Мотрони. Старечий голос наповнився такими же шипами, які мала деревина в кострищі — попередження за крок до небуття. Та серце щеміло від кожного погляду жертв — вони закарбовані опіками на моєму тілі:

Це твоя провина.

Ти винна в наших смертях.

ВІДЬМА.

— Усі вони були звичайними дівчатами. Ви чудово знаєте, що жодна з нас не померла би від вогню. А у воді годі й топити — нас вона не приймає. Ми могли б допомогти простим людям уникнути смерті, та натомість сидимо в цих стінах! Це через таку тишу нас бояться, мов прокажених.

— Бісова ти душа! — Зішкірилася Мотрона, спрямувавши жезл в мою сторону. — Сестри, ви подивіться-но, пригріли змію на серці!

— Ця змія залюбки залишить абатство.

— До опівдня щоб духу твого тут не було! І те чортове дитя з собою забирай — негоже, щоб вороже під боком жило.

— Я вас почула, абатисо, — одмовила я і з тихим неспокоєм покинула каплицю. Слідом вийшло ще кілька дівчат. — Ви поглузувати хочете? В мене замало часу на пусті балачки.

— Ти ж не полишиш нас? — Харитина прижала руки до грудей, ніби тішила надію, що це було не остаточним рішенням.

Бідою моїх молодших сестер була нерішучість. Вони сердечно любили мене й поважали, але дослухалися лише слова Мотрони. Боялися нових змін, покатовані часом і людьми. Проте неможливо було триматися за нас обох. Вони мали зробити вибір: взяти життя у власні руки та повірити у свій дар, або ж залишитися в цій кам’яній клітці навіки.

— А ви дійсно хочете тут лишитися?

Поховали очі, хто куди: на фіранки спального крила, на одвірок, на джмеля в ромашкових пелюстках. Така відповідь була куди голоснішою за мовчання.

Чи звинувачувала я їх? Звісно, ні. Це ясна правда нашого буття — поодинці не вижити. Для спокою та захисту нам потрібна була друга пара очей, а ліпше з десяток-другий. Нам потрібне було місце, де нас могли б зрозуміти і не звинувачували б у нашій суті. Нам потрібен був шабаш.

Абатство Святої Неоніли стало для сестер тою фортецею, яку вони шукали роками скитальства. Та для мене це місце перетворилося на в’язницю: коричневий, зранений клаптями одяг, волосся в туго сплетених косах, поведінка істинної черниці. Жодної магії. Ані натяку на травництво. Маска християнської послушниці — от у що перетворилося одвічне відьомство.

— І куди ти підеш? — Тереса насупила темні брови. — В тебе навіть грошей немає. А з Іринеєм як вчиниш? Він ні до кого з нас не піде, а Мотрона вижене. Подумай про його безпеку, якщо про себе не ладна подбати.

— Неоніла колись сказала: «Будьте вірні своєму серцю, сестри мої. І най зійде до вас нова моя постать.» Проте за сотні років ніхто жодного разу не чув, не зустрічав її. Але ж ви, як і старі, вірите, що Мотрона має рацію. Ви дійсно бажаєте відректися від своєї суті заради тихого життя? Можливо, та сама постать ховається від світу, як і ми.

— Ти ж так само шукала прихисток. Абатиса — досвідчена відьма, ще й заручилася підтримкою церкви. Тут безпечно. Я не хочу помирати.

— Безпечно, тому що тепер служите якомусь богові? У такому разі не називайте мене сестрою. Я не черниця. — Наша різниця походила на розщелину поміж скель: така ж неосяжна й природна. Мабуть, справа була зовсім не у відьомстві. — Годі. Ця розмова не більше ніж мотлох на горищі. Тому, будьте ласкаві, залиште мене та Іринея в спокої до ранку. Буде ще час на тихе прощання.

Переді мною стояли знайомі дерев’яні двері. Я заходила через них вже стільки разів, проте вперше мусила принести недобрі новини особисто Іринею. Знала, ще більше відчувала серцем — він чув мій подих, розумів, що щось сталося. Шкода, він не навчився читати думки. Не мала я сміливості зізнатися в прикрому становищі.

— Меланіє?

Схвильоване гарчання почулося прямо під дверима, і дрижаки несамовитим танком пройшлися по тілу. Іриней був єдиним в цьому абатстві, хто дійсно чекав на мене навіть в найгіршому настрої. Лише його звернення відчувалося рідним. В його голосі був сам натяк на дім.

Двері все ж таки прийшлося відчинити.

— З поверненням, — з цілковитою ніжністю на мене втупилася пара жовто-гарячих очей. — З тобою все гаразд? Ти сьогодні знову запізнилася.

— Іринеє, вранці ми маємо покинути абатство.

Поставила крапку на одному видиху. Мені було боляче вимовляти ці слова, та що вже поробиш — брехню ми на дух не переносили.

— Це через мене?

— Ні, зовсім ні. Підставою для цього став мій вибір. Вибач, але без мене тобі тут стане небезпечно.

— Добре. — Вовкулака наблизився до мене й торкнувся носом тремтячої долоні. — Вже майже рік, як дав обіцянку бути завжди поруч. Куди б ти не пішла, я обиратиму той самий шлях. Не звинувачуй себе, за краще розкажи, що сталося.

Цей таємничий підліток з чорною шерстю, такою м’якою та благородною, завжди був охочим до моїх історій. Та сам ніколи не розповідав про себе чи своє минуле, мовчазно відводив погляд. В його полум’яних очах вирувала нестримна енергія та внутрішня непохитна сила, що несла відверту небезпеку. Для слабких відьом це був смертний вирок — адже колись вовкулаки були людьми, і ненависть від перетворення просочилася в кожен м’яз спритного тіла.

Хоча зовнішність Іринея здавалася загрозливою, на диво, він був добрим серцем, здатним до розуміння та співчуття. Але таку особливу теплоту він проявляв виключно до мене — інших або не помічав, або зневажав, ніби вони були таким собі подразником.

— Нам, відьмам, — я всілася на ліжко, вгамувавши палаючий гнів, — важко знайти прихисток серед християнських вірян. В їхніх очах ми знаємося з нечистою силою й обов’язково шкодимо людям. Нібито всі природні негаразди є наших рук справа! — Посміхнулася, піджавши губи. — Люди не розділяють нас за здібностями, не готові вислухати. Хіба вони не розуміють, що більшість з нас також хоче жити у спокої?

— Люди бояться не вас, а вашого дару. Я теж довго не помічав, наскільки сліпа наша віра, — Іриней важко зітхнув і встав передніми лапами на підвіконня. У вогні свічок я знову дивилася на криву лінію давно пошматованого вуха — це була для мене одна з тих мовчазних таємниць. — Таке ж непорозуміння сталося і з моїм родом

— Через відьом.

— Так, — вовкулака навіть не спростовував цю істину, — але то була відьма з чорним серцем. Та й душа в неї була не світліша за пітьму.

— Через чутки про існування відьом у селах поблизу стратили вже сім молодиць. Стільки років була тиша, та якась з сестер повелася безглуздо.

— І ви цьому ніяк не завадили?

— Поки ми належимо абатству, то не маємо дозволу на будь-який прояв відьомства. Ми не можемо втручатися в сільські суперечки — лише мовчки спостерігати, не знімаючи маски черниць. Я не казала тобі про правила, бо…

— Я не маю жодного відношення до шабашу.

Іриней завершив думку й обернувся до мене. Наші погляди зустрілися в довгому мовчанні та точному розумінні становища. Я сприймала його за звичайне дитя, якого мала захищати навіть у цих стінах. Але ж наперекір моїм зруйнованим очікуванням, цьому молодому вовкулаці були відомі всі чутки, що розходилися коридорами будівлі. Іриней добряче знав, яким буває життя, і вправно мовчав.

Саме він піклувався про нас: був готовий до будь-яких змін, залишивши мені дрібку спокою.

— Меланіє, — тихо загарчав Іриней, нагостривши вуха. — Хутко забирайся звідси.

— Що сталося?

— Мисливці.

Одне слово, і тіло пронизало мороком.

— Біжи, дурепа!

— Треба сповістити сестер…

— Мертвим ти нічим не зарадиш! — Іриней став мені перешкодою вже в самому коридорі, коли десь загрозливим відлунням прорипіли сходи. — Вони скоро й сюди дістануться… Йди на горище.

— Іринеє, а ти?..

Серце мимоволі пропустило свій хід, вже напевно зрозумівши, що з цього моменту наші шляхи розійшлися.

— Забирайся звідси. Хутчіш!

Я підкорилася наказу, ніби хтось ворушив мотанкою, й побігла якнайдалі від сходів. Серце калатало в грудях, поки адреналін звужував простір: я бачила лише коридор, лише драбину на горище, лише маленьке віконце, що вело на дах. Кожен звук гупав у підсвідомості необачним громом.

Варто було вилізти наверх, як мене спантеличила темінь. Лише місяць вказував на обриси шпилів. Крок за кроком я пробиралася схилим настилом до стін оглядової башти — в ній були сходи, що вели на подвір’я абатства, а там, кількома метрами лівіше, непорушно височіли ворота.

Я летіла сходами — шкода, що мітли не було, — перескакувавши їх парами, ледь не впускала з-під ніг. Здавалося, навіть забула як дихати. Я не відчувала нічого окрім пульсуючого наказу «біжи». Бажання жити ще ніколи не було таким сильним, як цієї ночі. Воно обпікало моє єство, на рівні підсвідомості нагадувало про вугілля, що залишили по собі невинні душі.

Та мені не судилося вижити.

Це була пастка. В пітьмі перед закритими воротами на мене чекали з півсотні осіб: палали смолоскипи, гупали о землю дерев’яні коли. Чужі руки сповна окропилися відьомською кров’ю.

— Змирися, тікати нікуди, — в тіні кровожерливої постаті ховався білий комірець. — Ти остання.

Дрижаки неприємними хвилями розійшлися по тілу. Голос мисливця добіса нагадав Іринея. Проте я нутром відчувала різницю між ворогом і сім’єю. Ні темні пасма благородства, ні залишки золота в очах церковного гаспида не мали сили мене одурманити.

Здогадки кволо збиралися до купи: збіг появи вовкулаки на околицях абатства з розголосом чуток про відьом, його мовчазні погляди, прискіпливе відношення до моїх сестер — певно, знайому йому відьму було страчено першою. Інших просто спробували знайти. А як вдалося, вирішили позбутися разом із непотребом — людиною, яка вже не повернеться до свого роду.

Іриней шукав прихисток.

А знайшовши, обрав тишу заради мого спокою.

Добіса добре дитя.

Я окинула поглядом натовп і дістала атам*. На срібному лезі полум’ям відбилася нестримна жага до вбивства.

— Остання, та нескорена.

*Атам — ритуальний обоюдогострий відьомський ніж з плоскою гранню з однієї сторони і ребром з іншої, у класичному варіанті з чорною рукояткою; на лезі іноді гравірують руни та магічні символи. Основні функції атама — управління енергією, її накопичення; накреслення магічних і священних кіл, усередині яких відьми проводять ритуали; за допомогою атама благословляють, очищають вино і їжу, заклинають і контролюють демонів, інші сутності всередині кола; використовується в більшості ритуалів церемоніальної магії, але ніколи не застосовується для різання або фізичної шкоди.