Історія гласить про те, що давно, коли люди ще не панували у світі, з’явилося п’ятеро богів. Кожен володів силою, яка викликала подив та захоплення. Саме вони зробили цей світ таким, яким він є.

 Першими та головними вважалися два брати, бог Дня та бог Ночі. Їх прозвали верховними. За ними йшов старий бог Мудрості, який міг зрозуміти все та знав так багато, що в смертного б голова пішла обертом. Найбільш жвавим та нестримним був четвертий, бог Стихій. Його прозвали Володарем. Причина легка. У його руках було аж чотири стихії: вогонь, вода, земля та повітря. А останнім, непереможним, був бог Війни. Кажуть, що нескінченна сила тече в його жилах аж до сьогоднішнього дня.

  Коли всі вони зійшли на Землю, то запанував мир та затишок. От тільки не було тих, хто міг би насолоджуватися цим. Тож з попелу створили вони перших людей. Кожен бог сказав, що нові істоти цього світу можуть обрати те, якими силами будуть володіти. Так утворилися цілі народи. Вони поклонялися тому, хто подарував їм свій неперевершений дар, приносячи різноманітні пожертви. Але часи йшли, потреби зростали. Тепер народи прагнули чогось більшого, ніж невеликого поселення в полі чи лісі. Почали шукати розв’язання проблеми. І в час дванадцятого сонцестояння, було обрано п’ятьох правителів, за якими б слідували цілі народи. Так з крихітних груп утворилися окремі Віенціали. Люди розділилися, визначили окремі, цілісні території та продовжили величати славу одного з богів.

  Ця історія нескінченно передається з покоління в покоління. Віенціали процвітають, живучи в мирі та достатку. Тільки темна частина історії ховається в далеких горах чи лісах. І її волю виконують, які відмовилися вірити в богів, не хотіли приносити шану та пожертви. Тепер вони повинні навіки покинути землі своєї батьківщини. Через ганебну непокору та зневіру з’явилися вигнанці, яким необхідно самостійно шукати кращої долі десь далеко за межами свого Віенціалу.

Глава I

  Нічна темрява здавалася нескінченною. Погляд зелених очей начебто тонув у ній. Власник сидів тихо, дивлячись вгору, спостерігаючи, як зорі сяяли на небі, немов це єдине джерело світла у всьому світі. Навіть місяць не міг приховати блискучу красу. Дрібні чи великі — неважливо, зараз кожна з них бездоганна. Його пальці повільно поправляють довге світле волосся, а погляд залишається глибоким, майже порожнім. Зелені очі здаються ледь не чорними, хоча зорі так гірко стараються подарувати їм ніжний блиск. Дуже прикро, що ці старання просто тонуть, наче лоза обіймає їх та тягне на дно, прагнучи продемонструвати темну порожнечу, яку вони старалися освітити. У таку мить все навколо не має значення. Погляд шукає за що схопитись, аби пізнати справжню вроду ночі. Хочеться зрозуміти, чому народжені в темряві так тягнуться до неї, доки її розвіюють яскраві зорі. Його розум, холодний від думок, але сповнений вагань, відчуває як вітер пестить тіло, змушуючи здригатися по декілька разів. Він наче грається з ним. То легенько гойдає волосся, то зникає, дозволяючи розслабитися, а потім з’являється нізвідки, пробираючись під шкіру. І думки чіпляються за цю гру, аж доки це все не зірве ніжний дівочий голос:

  — Ліаме? — слова звучать занепокоєно та лагідно, наче це якась солодка та дбайлива мелодія, яку створив талановитий музикант.

  Темні очі набувають живого блиску, коли юнак помічає дівчину. Він якусь мить мовчить, загублений у власних думках, але потім зелена лоза послаблює хватку, щоб яскравий блиск зірок міг осяяти порожнечу.

  — Щось трапилося? — поцікавився Ліам, поки пронизливий погляд стежив за тим, як русяве волосся дівчини блищало під променями холодного місяця.

  — Ти виглядаєш досить похмурим. Тебе щось непокоїть? — юна красуня говорила все тим же лагідним голосом, наче кохана, що так безмежно турбується про свого парубка.

  Зеленоокий тихо перевів погляд на нічне небо, немов просячи допомоги чи підказки. Однак відповіді не було. Схоже йому самостійно доведеться думати про те, що слід сказати подрузі. Але це було так складно. Він же сам не знав, що його турбує. А чи дійсно щось непокоїть душу? Розум холодний та розслаблений — нема причин хвилюватися. Все дивно, спокійно…

  — Ні, здається просто замислився, — сказав Ліам та легенько усміхнувся, намагаючись заспокоїти стурбоване серце красуні.

  — Ліаме Де-Лой, я не ведуся на таке! — сказала власниця шовкового русявого волосся, дивлячись на юнака розгніваним поглядом ніжних очей.

  Зеленоокий зітхнув, опускаючи голову, як приречений. І що ж йому казати, коли такі гарні дівочі очі схвильовано стежать за кожним його рухом, немов тягнуться до самого серденька, шукаючи відповідей та пояснень? Жаль, що йому щось перешкоджає. Можливо, молодий Де-Лой був не готовий до того, щоб сказати, що змушує розум тонути в темряві? Ніхто, крім нього, не знає відповіді, але він не каже правду, бо вагається.

  — Чесно, я просто замислився, чому всі народжені тут, у Віенціалі Нескінченої Ночі, так люблять цю темну пору, — ледве вимовив юнак, перш ніж знову заблукати в думках про щось таке близьке та водночас чуже.

  — Бо ніч дає нам сили. Зовсім скоро ти це відчуєш! Вже сьогодні, за декілька годин, почнеться відбір. Тож, не слід тут довго сидіти. Ми нарешті дізнаємося свій початковий рівень мани, а згодом зможемо володіти силою нашого бога Ночі! — сказала дівчина, протягуючи руку другу, аби той хутчіше підвівся на ноги та рушив за нею вперед до майбутнього. — Вже все готують, ходімо!

  Ліам дивився на дівчину та її енергію, яка змушує дратуватися, що аж щелепа болить від міцно стиснутих зубів. Але він важко вдихає, щоб заспокоїтися. Вони обоє повнолітні, не так давно їм виповнилося дев’ятнадцять. Слід починати вчитися засвоювати магію. Якщо це не вдасться, то можна вважати себе дурнем, вигнанцем та сміттям. Єдиний, хто заплаче за нещасними, — блакитний місяць, що приходить раз на рік, коли дванадцять місяців зникнуть у минулому, аби іменем Бога величати силу, яку заслуговують тільки вірні серця. 

  — Як багато буде цього року, Ямі? — тихо ставить запитання зеленоокий, хапаючись за тонку тендітну руку дівчини, яка попри лагідний вигляд була неймовірно сильною, що й викликало захоплення.

  — По-перше, для тебе я Ямільда Алс-Вільген. А по-друге, не знаю, але казали, що близько п’ятдесяти, — мовила красуня, допомагаючи другові підвестися на рівні ноги, оскільки їм ще йти, а це займе трохи часу.

  Юнак тихо кивнув, поправив білу сорочку, яка ховалася під чорним жилетом, що цілком відповідав його сімейному статусу, бо він був з великих. Тож дороге вбрання — це те, що ідеально йому личить. І шатенка поруч, яка одягнена в неймовірно довгу сукню блакитного кольору, як сьогоднішній місяць. Але для Ліама це надто офіційно; аж не було чим дихати, наче холодні руки вагань перекрили горло, змушуючи жадібно ковтати повітря, як востаннє в житті. Якщо в цьому полягає сенс відбору, то юнак ненавидить це.

  — Йдемо? — Ямільда поцікавилася з посмішкою, яка прикрашала її обличчя набагато краще, ніж будь-які коштовності світу.

  — Так, — коротка відповідь прозвучала спокійно та водночас трохи байдуже. Він рушив за подругою вперед.

  Вулиці були переповнені. Багато хто прагнув поглянути на таку знамениту подію. Так було щороку. Але Ліам все відчував по-своєму. Він тихо йшов за дівчиною, помічаючи погляди оточення. Вони не були гнівні, пильні чи ще якісь. Прості та трохи байдужі, майже нічого особливого. Та все-таки розуміння того, що скоро відбудеться шоу, де всі будуть спостерігати за ним, немов за блазнем, який прийшов, щоб розважати народ, викликало легке відчуття неспокою. Юнак не ляклива людина, але йому дуже не хотілося відчути подібне, хоча доведеться, бо шляху назад нема. Тільки зорі намагалися заспокоїти хаотичні думки, знову торкаючись очей, аби наповнити їх блиском. Але лоза зелених скелець відштовхувала, на цей раз навіть не намагаючись затягнути на дно, до самісінької душі. А місяць стежив за всім згори, розглядаючи та хилячись променями до тих, хто заслужив його ласку.

  — Міс Міреано, добрий вечір, — сказала представниця роду Алс-Вільген, з повагою вклонившись перед старшою жінкою, що стояла майже перед самою сценою.

  Жінка шанобливо кивнула юній леді у відповідь, спостерігаючи за тим, як Ліам спантеличено дивиться на неї, немовби кошеня, яке щойно розбудили, а воно опинилося на ліжку, хоча засинало на м’якому кріслі, яке стояло в залі, де збираються гості. 

  — Ліаме, серденько моє, тебе щось непокоїть? — тихо мовила жінка, дивлячись на свого сина, що стояв поруч, спостерігаючи, як його подруга швиденько йде кудись в сторону, залишаючи його.

  — Ні, мамо, все добре, — з певною усмішкою відповів парубок, дивлячись на неї своїми нескінченно глибокими зеленими очима.

  — Я бачу, що тебе щось хвилює. Невже відбір? — поставила лагідне та дбайливе запитання любляча матінка, отримуючи у відповідь тихий кивок. — Не бійся, якщо тобі не судилося бути магом Ночі, то тебе прийме інший Бог. І якщо доведеться поїхати в інший Віенціал, не забувай про те, що я завжди буду поруч з тобою.

  — Дякую, матінко… — тихо сказав Ліам та акуратно обійняв жінку, що завжди була поруч з ним, що б не трапилося.

  Однак їх розлучив в одну мить дзвін. На сцені стояла жінка, а поруч лежала розгорнута книга, яка була провідником у світ магії. Але зорі продовжували сяяти високо в небі, однак тепер так, аби дати місяцю його особливе місце, щоб він зміг повноцінно спостерігати за тим, як відбувається церемонія. Всі голоси затихли, страх осів у чиїхось серцях, а хтось помирав від нетерпіння.

  — Вітаю вас, громадяни Віенціалу Нескінченої Ночі. Я — міс Марізель — сьогодні тут, аби допомогти молодим магам відкрити їх світле майбутнє. Прошу: проявіть терпіння та мовчіть, схиливши голову, слід віддати шану тому, завдяки кому ми тут зібралися, — сказала на вигляд не надто стара, але й не молода жінка, яка вже не один рік промовляє ці слова.

  Після почутої фрази всі схилили голови на якийсь час. Тиша була надто непорушна, тільки місяць дарував нескінченне сяйво кожному, хто зі щирістю віддав мить шани Божеству. Проте це скінчилося. Молоді люди почали по черзі підійматися по сходах. Кожен торкався сторінки книги, на які з’являлося число, що демонструє рівень мани. У когось третій, у когось десятий, а в когось нульовий. І тут дуже ніжна, тепла рука жінки підштовхує Ліама йти вперед. Вагання заважають дихати, але він тихо підіймається. Всі погляди зосереджені на ньому, навіть зорі припинили свої пустощі, залишаючи його одного під недбалими променями холодного місячного сяйва, як корм для голодних очей. Юнак, роблячи глибокий вдих, слабо кладе руку на сторінку розгорнутої книги. Його серце на мить припиняє битися, коли він стоїть, затамувавши подих.

  — Розслабся, вона продемонструє твій рівень мани, — заспокійливо каже жінка суворим тоном голосу, що викликає досить змішані та двоякі почуття.

  Ліам просто глибоко вдихнув, дивлячись на книгу. Очі невпинно бігали зі сторони в сторону, наче шукаючи якогось порятунку. Люди дивилися на нього, мов прагнули якоїсь потіхи та розваги. А він стояв, з широко розплющеними очима, дивлячись на порожню, ненависну книгу. Було відчуття, що навіть місяць від нього відвернувся в цей момент. Холод огорнув тіло, змушуючи почуватися трохи загублено. Зеленоокий відчув те, що тіло ось-ось почне тремтіти. Однак він намагався зберегти спокій. Правда, це було трохи складно. Абсолютно нічого не відбувалося. Зовсім порожні сторінки, які ніяк не реагували на його дотик. Хмари тим часом сховали місяць, а зорі погасли, стаючи недбалими та холодними, покидаючи спроби втішити.

  — Прийміть мої найщиріші співчуття, — сказала жінка, дивлячись на байдужі білі сторінки, які не прийняли молодого чоловіка у світле майбутнє.

  Запанувала тиша, але в ній відчувалося клейке засудження. Повітря не вистачає. Голова йде обертом, а місячне сяйво ховається за хмарами. Ось кому байдуже. Єдиний, хто не співчуває нещастю хлопця, що так і не отримав магії, але також не засуджує, — блакитний місяць.. Погляди людей наче пропалюють у його тілі дірки. А холод намагається вилікувати, обійняти та захистити, однак все даремно. Надто пізно щось змінювати. Молодий Де-Лой відсахнувся.

  — Постривайте! Це не може бути правдою! Це якась помилка… — різко вигукнула Ямільда, однак коли батько торкнуся її плеча, аби вона припинила, дівочі очі наповнилися сльозами.

  Зеленоокий тихо спустився, поки церемонія продовжилася, він пішов в сторону, кудись якомога далі, прагнучи позбутися зайвих думок. Це все було безглуздям, але водночас чистою правдою. І йому залишилося тільки підняти голову, аби поглянути на зорі. Тепер навіть їм байдуже, вони милуються новачками, а не вигнанцями, як він. І місяць також. Хмари зникли, коли ганьба для родини Де-Лой покинула сцену, де відбувалося це жорстке шоу.

  — Невже навіть зорі не знали моєї долі, раз були такі ласкаві ще не так давно? — поцікавився юнак у неба, у спокою, у когось, кого не було поруч, аби замість відповіді отримати глибоке мовчання.

  Тиша зникла швидко, коли дві заплакані леді наблизилися до нього. Одна кинулася до парубка в обійми, це була його вірна подруга. Тільки мати тихенько плакала, зовсім не знаючи, що слід сказати. Поруч не було лише батька. Його порада б стала корисною в цей момент, коли все руйнувалося на очах. Справжнім випробуванням було зрозуміти, що правильно, а що ні. І ніхто не допоможе розібратися. Надто пізно, тепер Ліам стане вигнанцем. Ні сім’ї, ні друзів, лишень порожнеча днів.

  — Ліаме! Скажи, що це все жарт! Будь ласка… — дівчина міцно трималася за хлопця, який нічого не міг сказати в цей момент, дивлячись на те, як сльози падають на його жилет.

  — Вибач, — заспокійливо сказав зеленоокий юнак, обійнявши дівчину у відповідь, акуратно погладив її по голові, щоб втішити розбите горем серце.

  Ліам перевів погляд на матір та досить швиденько відвернувся, бо не міг встановити зоровий контакт. Йому також хотілося розплакатися, оскільки ця ситуація неймовірно вплинула на нього, і це було нестерпне почуття розчарування та розгубленості. Він навіть не знав, як йому потрібно тепер діяти, як бути далі, якщо його життя просто обривається, наче книга, з якої вирвали сторінки прямо з середини. Відомо тільки початок і кінець, який прописаний з народження — смерть. А що між цими частинами? Це таємниця.

  Час йшов, місяць далі котився по небі. Це ж була риторична назва Віеціал Нескінченної Ночі, оскільки вона все-таки уступала честь сонцю, яке породжувало новий день. А дівчина все тримається за нього, доки зорі бавлять її волосся, щоб втішити поранену душу. Тільки він один відчував, що нічна краса відвернулася, колихала всіх, окрім нього. Можливо, колись настане день, коли все буде добре. Правда, це обов’язково буде не сьогодні.

  — Ямі, годі, ти повинна відпустити вигнанця, — сказав містер Алс-Вільген, який говорив серйозно, але трохи занепокоєно, оскільки не хотів, аби його доньку спіткала така ж доля, як і Ліама.

  — Але, батьку… — вона хотіла щось сказати, проте завадив парубок, відпускаючи її та плескаючи по плечі.

  — Йди, це правильно, — почулися дбайливі слова, а за ними з’явилася ніжна усмішка, яка завадила їй що-небудь додати. 

  Дівчина не стримувала сліз, але відпустила парубка та побігла. Місяць прикрашав її образ, коли струнка постать підійшла до старшого чоловіка, який чекав на неї. Проте Ліам бачив, що вона оберталася, щоб востаннє помахати рукою, сподіваючись, що в неї ще буде шанс нормально попрощатися. А погода навколо ставала все яснішою. Навіть дощ не проллє сліз над таким горем, коли правила розлучають дітей з батьками, парубків з коханими. Все було зруйновано в одну довгу мить. 

  — Ліаме… Синку мій, серденько моє, зоре ясна… Як так вийшло, скажи мені, будь ласка? Чом ти був не щирий у вірі своїй та нічого не казав? — тихо говорила жінка, дивлячись на сина свого, який тепер вигнанцем був, ніким у роді славному.

  — Не знаю… — тихо сказав Ліам, відчуваючи біль, коли бачив сльози в очах матері, але досі намагаючись залишатися спокійним.

  — Сину, надіє моя щира… Прошу пробач за неуважність мою, мені слід було знати. Пробач старій, грішній, — говорила жінка, підходячи до зеленоокого та обіймаючи його так, як вміє, як просить серце материнське.

  — Все гаразд, мамо, тобі не потрібно просити пробачення.. — сказав Ліам, ковтаючи в’язку слину, відчуваючи, як очі починають сльозитися, змушуючи відчути, як сильно йому хочеться плакати.

  — Ліаме, дитино моя рідна, прошу.. будь обачним… Я завжди залишатимусь поруч, душу та серце твоє берегтиму… Не забувай ім’я моє та батькове, ми поруч будемо завжди… Але прізвище не називай… Синку, йди! Долі кращої шукай та рідних, будь ласка, не забувай! — зі сльозами гіркими, благала мати сина свого єдиного, відправляючи в краще життя, прямо до майбутнього. — Ось… Сину мій, візьми ти декілька золотих… Знайди когось, хто любити буде, як я, хто берегти тебе буде. Йди… Шукай щастя та майбутнього там, де магія не потрібна… Йти далеко, не раннь серця наші ще сильніше… Я батькові скажу, що ти пішов доленьку шукати, скажу… А ти йди… Шукай успіх серед лісів чужих, не рідних.

  І жінка тихо від сина відхилилася, та не одцуралась. Легенько поцілувала дитину в чоло, пішла. Тиша запанувала навколо, а небо залишалося холодним та байдужим. Мовчазні зорі милувалися новенькими магами, вертячись поруч з місяцем, мовби бажаючи молодим успіху та виявляючи щиру прихильність. А Ліам тихо стояв, дивлячись на всю красу, яка тепер буде йому чужою. Він нічого не казав, однак сльози з’явилися в кутиках його зелених очей, гарненьких та ще недавно таких стурбованих. Однак тепер там був лишень смуток. Краплі солоних сліз падали на землю.

  — Пробач… — тремтячий голос надав словам невпевненості та вагання, яке звучало надто подавлено, щоб хтось міг почути.

  Він не стояв довго, розвернувся і пішов. Зеленоокий не знав, що робити. Йому не було більше куди йти. Просто геть, кудись за межі цього місця, туди, де ніхто не знайде. А можливо, хтось все-таки відшукає юнака, що зараз йшов, зовсім не знаючи куди. Його очі були червоні, а сльози текли по блідих щоках. Крок був надто швидкий. Ліам дуже квапливо шукав дорогу, яка виведе його далеко звідси. Ноги самі несли кудись вперед, ігноруючи каміння, об яке той постійно спіткався, та бур’яни, які траплялися на зарослих стежках, по яких ніхто майже не ходить. Місяць неспішно зник… Але йому повинно бути байдуже. Зараз Землю обійняло тепло, огорнуло сонце променями дерева та кущі, дороги та квіти. Голова починала паморочитися від сліз, а ноги боліли від втоми. Хотілося, щоб це було поганим сном, нічним жахіттям. Проте така реальність, таке його майбутнє.

  Втома ставала дедалі відчутніша. Минуло декілька годин, як він йшов просто вперед. Вигляд юнака був недбалим та трохи кволим. У кишені знаходилося декілька золотих монет, яких би вистачало, аби купити собі чого-небудь з’їсти.

  — Куди йдеш, хлопче? — почувся голос чоловіка, який стояв осторонь, ховаючись під тінню одного з кремезних дерев лісу, в якому блукав Ліам.

  — Не твоє діло, — пролунала трохи груба відповідь, оскільки юнак виглядав не надто захопленим можливістю теревенити з невідомим.

  — Я просто хотів допомогти, — відповів незнайомець, виходячи з тіні, аби було краще його видно. — Тобі не потрібно так боятися. Хоча здогадуюся: ти — вигнанець.

  Це очевидно. Довге біляве волосся неакуратно зібране у хвіст. Зелені очі були червоні, заплакані, а щоки трохи блищали, наче по них декілька секунд тому текли гарячі сльози. Одяг також бажав бути кращим. Чорний жилет все ще одягнений поверх сорочки, яка не повністю заправлена в штани. Це робило юнака кумедним. Туфлі привертали не меншу увагу, оскільки на них був бруд, що справді складно не помітити. Навіть неозброєним оком видно те, що парубок не в найкращому стані, але попри це, залишається неймовірно вродливим.

  — Так… Вигнанець, тобі то що з цього? — відповів Ліам, дивлячись на чоловіка, але не намагаючись розгледіти його вигляд.

  — Хлопче, хочу тобі допомогти. Я також вигнанець, мене звуть Мент’ю, — сказав незнайомець, який, на диво, мав навіть ім’я, що не сильно цікавило молодого блондина.

  — Мені це не цікаво… — мовив зеленоокий, відчуваючи легку невпевненість у словах, допомога йому була потрібна навіть дуже. — Але… Я Ліам Де… Просто Ліам.

  — Що ж, приємно познайомитися, Ліаме, — сказав він, а потім помітив, як парубок все-таки потиснув йому руку в знак ввічливості та вітання. — Це означає, що ти передумав?

  — Частково, — останнє, що в цей момент сказав блондин і замовк, вдивляючись у навколишню красу.