Вона падає. Вона падає вже давно, і навчена падати з дитинства. Іноді здається, що хтось просто не додав їй крила, які могли б тримати не надто важке тіло над землею.

 Сьогодні Анна падала інакше, ніж учора. До неї прийшов чоловік. Він був надто знайомим, щоб називати його паном, але надто далеким, щоб звертатися на ім’я. У великій  ємності, схожій на відьомський казан, щось булькає. Вона ненавидить свою роботу, ненавидить гостя, який не має ні обов’язку, ні права сюди приходити.

– Хотів зазначити, що твій кабінет знову схожий на купу сміття.

Вона чула це надто багато разів. Вона мовчить. Засуджує поглядом  – це речення не пройшло повз її увагу, та реакції не буде.

Він ненавидить своє ім’я, його називають Сер, ніби він щойно вийшов із лондонської кав’ярні. Але ж схожий. Темний светр, чорне надто довге для чоловіка волосся. 

– Якщо ви прийшли сказати мені тільки це, то забирайтеся геть, – спокійно, виважено, але іронічно, бо так має бути, – Якщо прийшли пропрацювати прибиральником – можете починати.

І тиша. Здається, чоловік шокований несподіваною зміною настроїв та пріоритетів. Анна хоче додати, що варто було привітатися, але вже надто пізно і неважливо. У казані знову щось булькає – її співрозмовник автоматично, ніби за умовними налаштуваннями, нахиляється до варева.

– Щось сталося? – Він стримується, збентежено дивиться сірими очима. Думає. Йому личить це: є люди, що створені для того, аби думати над звичайними речами так, ніби це щось глобальне. Проблеми не було б, проте Анна знає, що він більш досвідчений в її галузі. Якщо б не важливіші справи, він давно б приготував все самостійно.

– Війна, – і вона більше не дивиться навіть в той бік, де стоїть гість. Слово, що вирвалося з її вуст було надто страшним, надто загрозливим, але правдивим. Дивна дівчина: розумна не по роках, стримана, вміла. Шкода, що чесна.

– І ти боїшся?

Вона додає пилок кульбаб до вже киплячої суміші води, трав та солі двох морів. Колір був правильним, згідно до книги, що лежала поряд. Це було теж дивним: вона знала рецепт напам’ять і все одно дивилася кожного разу на чужі записи. Здається, питання було складним. Щоб не очікувати відповіді дарма, Сергій підходить до підвіконня, спирається стегнами на білий пластик; його погляд знову зупиняється на рудій дівчині, і він не може зробити щось інакше. Він думає, як було б гарно втекти звідси і ніколи не повертатися. Анна просинається кожної ночі від схожих думок та снів.

– Зламатися? Так, боюся.

Чаклун замислюється, посміхається. Кожен  з них вже встиг зрозуміти, що це лише знущання одне над одним: говорити очевидне, ставити риторичні запитання, відповідати на них.

– У нас ще є шанс втекти, Анно. Ми нікому нічого не заборгували. Ти зробила все, що могла. Я теж. Пам’ятаєш, ти обіцяла мені бузок біля вікна, будинок, смішну попільницю? – Відкривається вікно, Сер зовсім не по-лондонськи відскакує  вбік. Анна сердито шипить, варево у казані теж. Вона зараз точно вб’є цього зухвалого чаклуна. Він прийшов і зіпсував їй настрій своїми дурними мріями! Вона знає, чудово знає про можливості втекти. Трясця йому! Дівчина опускає долоню, заспокоюється, але її плечі все ще напружені – очікує підступів.

– Ще раз прийдете – я прокляну, – видихає загрозливо, з відчаєм, ніби не вона тільки-но показала свої здібності, відкривши вікно магією. Всі її дії – блеф. Ніколи не здійснить вона погрози, тому що бік барикад цього разу у них спільний.

Сергій насміхається над погрозами. Анна не зробить щось більше, аніж зурочити. Щоправда, яким було останнє зурочення? Лікував він дивний висип кілька днів. А привід – позагравав до молодої перспективної відьмочки. Невже Анна не розуміє, що відьми надовго не лишаються, а вона завжди з ним? Анна – більше, ніж відьма. Це така особистість, що змушує плакати, мовчати і думати. Рідко хто є такий, що домігся всіх трьох факторів від нього, а дівчина змогла; ще й одночасно!

– За що ти клянеш мене? За віру? За правду?

– Немає тут правди. Війна є. Ворог є. Правди на війні не шукайте, Сер.

– То що ж – вмирати? – Він завмирає на півслові, зустрівши погляд зелених очей. Навіщо вона так з ним? Анна посміхається і її вуста незворушні. Нічого, крім мовчання, отримати не вдасться. Довгі пальці чоловіка прибирають пасма волосся з очей, чорні-чорні хвилясті пасма. Він втомився, він більше не хоче.

Гучний звук повідомляє про те, що надійшли новини звідти. Цю місцину неможна описати, назвати і замалювати достовірно. Туди можливо лише потрапити.  В край, де твориться історія руками, потом та сльозами небайдужих.

– Марія на зв’язку, – лунає з великого дзеркала, і тріщини зі схожого, але кишенькового, з’являються на тому, що висіло на стіні кабінету, – Доповідаю: бар’єр тримаємо, втрати помірні.

У дзеркалі з’являється зображення, воно рухається, немов живе. Тріщини перемежовуються з мерехтінням сірих крапок та темних ліній, немовби у старому телевізорі. У віддзеркаленні з’явилося обличчя дівчини: білява, на кілька років  старша за Анну,  схожа на янгола, проте також без крил. Саме вона завжди розповідала про ситуацію на фронті, коли хоч трошки стихало. Гуркіт. За спиною Марії з’являється дим. В кабінеті затрясся казан, металеві ложки та скляні пробірки. Кожен побіг до свого: Сер – до казана, Анна побігла до дзеркала. «Трясця» – було гучним та спільним для усіх.

– Марічко, живі? – Рудоволоса відьма вдивляється у обличчя своєї колеги співчутливо, але без страху. Звикли вже.

– Живі, – з полегшенням говорить Марія. Вона зараз схожа на привида: бліда і тільки очиці сумні дивляться. Стоїть, навіть майже не здригнулася, – але допомога нам буде потрібна. Не очікували ми такого.

Зв’язок перервався і навіть не зрозуміло, чи було це випадковістю. Сергій тримає гарячий казан, міцно. Досі тримає.

– Відпустіть, – Анна в шоці. Анна хоче мовчати, але не може.

Важка посудина знову кипить незворушно і без сторонньої допомоги на вогні. Чоловік стоїть мовчки. Він не зміг. Не зміг подати голос до такої милої Марічки, котру бачив кілька разів раніше.  І зараз він не заговорив би, якщо б не Анна.

– Вибач, – голос знаходиться, але далекий і наче не його, – я піду.

– Куди ви зібралися, герою?

Сміється відьма. Сміється гірко і підходить роздивитися опіки необережного гостя. Бере його зап’ястя швидко і без попередження, заліковує рани настільки, наскільки можливо. Запах спаленої вечері – м’яса, якщо точно. Вона завжди була сміливою, рішучою та гарячою, що чорти в пеклі позаздрили б. Коли завдану шкоду було нейтралізовано, а долоні чоловіка вкривають кілька шарів марлі, Анна видихає:

– Я піду, Сер. З такими долонями тільки до бар’єру підходити. Ідіть спати.

– Тьху! Та що ж я не чоловік чи що?

– Чоловік, – здається, що надто легко погоджується, – а я жінка. І що з того?

Сергій не відповідає. Його зачепило. Кілька хвилин триває битва поглядів. Сірі очі ображено вдивляються в інші, навпроти. «Треба вигадати вагомий аргумент» – думає чаклун, відчувши приниження.

– У війни не жіноче, і вже точно не дівоче обличчя. – Тільки його очі більше не сміються, а посмішка сумна, ніби аргумент втратив цінність, коли він його промовив.

– Обличчя війни понівечене, – вона поспішає, на шиї з’являються кілька захисних медальйонів, а на плечі – автомат, – вкрите кров’ю та попелом настільки, що ніхто не впізнає.

Здається, вона виграла. Сер дивиться на дівчину. Його погляд зраджує: підносить її над всіма цінностями. І заборонити не може, і відпустити не наважується. Добре, що їй не потрібен дозвіл.

– Анно, не йди. А як підеш, то я плакати не буду, – погрожує, а голос такий, ніби благати та на коліна падати готовий.

– Не плачте, – Дівчина зупиняється, видихає, а погляд у неї незмінний, шкода, що приречений, – дивіться за зіллям, сваріть мене подумки, але не плачте.

Секунда – Анна зникає за дзеркальною поверхнею, коли та розчиняється, ніби це все було міражем. Чоловік залишається на місці. Він ховає обличчя в долонях, бо дихати стало важко, а серце в грудях хотіло зупинитися, щоб більше цього не відчувати.

– Анно, – Марія підіймає, як виявилося, ще більші реальному житті очі. Їй доводиться зустрічати знайому в ситуації надзвичайної небезпеки: спітнілі, скривавлені охоронці тримають бар’єр, як востаннє. Під ногами щось живе чи, можливо, вже неживе, але м’яке, тепле доки ще не захолоне прямо тут, посеред поля. Чути вибухи, але здригатися марно. Падати на землю, коли звук наближається. Підійматися після цього і йти до бою. Триматися, тримати бар’єр і захищати всіх, хто на цьому боці.

– Спекотно у вас, – куточки вуст відьми підіймаються вгору, ніби вона і очікувала побачити саме це, – набрехала ти мені, дорогенька. Нічого тут вже не буде. Я доки до тебе добігла разів п’ять на «чужих» наскочила.

– Не набрехала! Вірю я просто! Розумієш, вірю? – Білявці  не подобається така логіка. Марічка хоче дім, собаку та бузок, якщо того хоче Сер.

Анна знизує плечима, коли поряд пролітає один з уламків. Анна помітила вчасно, Анна  відштовхнула  небезпеку магією. А ще вона занадто добре розуміє, про що мріють біляві янголята.

– Іди.

– Куди женеш мене? – Посміхається «янголятко», схоже, дуже щиро, хоч і коротко, ніби боїться, що співрозмовниця передумає. Але Анна ж не мама, не дружина Сера, вона не змінить рішення. А Марійка все розуміє.

– До нього, – їй не шкода: у чуже ліжко подругу не штовхне, але до кімнати проведе.

Вибухи не припиняються. Анна дістає амулет для подорожей, передає подружці і знімає автомат з плеча. До неї вітром несе пил, запах бузку та далеке «дякую» від щасливої Марічки.

– Будь ласка, подруго, будь ласка, – тихий шепіт рудої відьми лунає лише для неї. Всі інші чують постріли автоматів, крики, скрегіт заліза та стогін, що здається підіймається з-під землі. Вона ж не боягузка. Вона буде триматися до кінця.

А вдома тиша. Тільки ця тиша не рятує Сергія. Він би вже кілька разів пішов туди, до неї, але… Триклятий казан!

Коли замість його відьми з’являється білявка, котру потім за характерними рисами обличчя та поставою він ідентифікує як Марію, чаклун розуміє, що ладен посивіти. Його погляд стає більш уважним, настороженим. Його рухи стають більш обережними, стриманими, щоб не видати злість, розчарування. Медальйон на шиї цієї дівчини належав Анні. Неприємне почуття і передчуття.

–Де Анна?  Що тобі потрібно? – На свою співрозмовницю Сер більше не дивиться – концентрується на зіллі.

А шкода, бо тоді б він побачив, що обличчя Марії темнішає з кожним запитанням. Є якийсь нашийник Анни? Якщо є, то точно на шиї Сергія. Не дає йому дихати, існувати, дивитися на інших жінок, думати.

– Анна? Сказала, мовляв, я можу до тебе сходити, відпочити, –  Марія повільно, але впевнено підходить до чоловіка. Вона спокуслива, ніжна, приваблива. Дівчина, яка знає, чого хоче у цьому житті, і її бажання зараз віддзеркалюється в темних зіницях.

Гарний натяк – думає Сер, – що вона від свого вже не відступить. Йому трохи бридко і шкода. Засуджувати він не має права, але й спілкуватися вже не хочеться. Подорож крізь дзеркало і так досить складний процес.

Чоловік видихає, помішує варево, щоб в наступну хвилину зменшити дистанцію між ним та відьмою. До інтимної. Вона затримує подих, піддається до його забинтованих долонь, що окреслюють дівочі плечі. Його пальці, тонкі та довгі пальці торкаються її шиї та… медальйону. Йому треба до Анни. Не до Надійки, що робить негасимі свічки, не до звабливої Марічки, не до гарної дівчини з сусіднього будинку.

– Слідкуй за зіллям, – тихо просить чаклун, знявши чарівний амулет з шиї білявки, – уважно.

– А як же дім, бузок? Як же спокій, якого ти так прагнув?

– А навіщо мені бузок, якщо без неї?

Відьма залишається, бо іншого виходу не було. Вона дивиться уважно, почувається зрадженою. Надто світлі вії прикривають очі один раз, наступний. Навіть королівська постава кудись поділася, залишивши тінь минулої зверхності. Сер ще раз перевіряє, що може з собою узяти. Можливо, наступного разу він повернеться сюди, посміється, що  взяв  дивні речі: захисний амулет, куртку Анни, книгу заклять, ніби він жодного разу ще не чаклував. Автомат.

Прохід крізь дзеркало небезпечний, має свої ризики та наслідки. Останнє, що бачить чаклун – свій рішучий погляд, такий, як у рудої неприємності, яка полишила будинок десь зо дві години тому.

– Прийшли попрощатись? – Кілька десятків хвилин – і він на місці, слухає трохи насмішливе запитання Анни. Вона, як завжди: незворушна, бліда і впевнена в тому, що відбувається. Іноді Сер думає, що навіть його дії вже давно прораховано відьмою, а йому лишається лише підкорятися.

Вона сидить біля одної з берез. Не ховається, не маскується – відпочиває. Доводиться присісти поруч, щоб не звертати зайву увагу. Вдалині постріли – відкинули лінію фронту трохи до кордону. Якою ціною та чи надовго? Сер підіймає сірі очі, але дивитися на співрозмовницю не може. Він дивиться на пізній вечір навкруги, на берези, сліди від куль на стовбурах.

– Так. – Хто міг подумати, що ковтати слину так важко, а щоб дихати необхідне нагадування? Він навіть не впевнений, що відповів вголос, але посмішка дівчини переконує в цьому.

– Добре.

– Анно, я ж не будинок хочу. Я тебе хочу! – Здається, він не може пояснити. Сергій майже говорить ще кілька дурниць, але вчасно зупиняється. Можливо тому, що дівчина підіймає руку у жесті – вимагає тишу. Він палає, вперше палає так, що не хоче зупинитися.

Щось падає і палає зовсім поряд. Відьма видихає, підіймається з місця, бо треба. Треба піти і подивитися, що сталося.

– Я пішов, – чоловік говорить чомусь надто суворо та приречено, але іде не до дзеркала, а до місця падіння невідомого об’єкту. Темний дим та щось легке, схоже на не до кінця згорілу тканину, здіймаються догори. Лунає сигнал тривоги, але Сер не зупиняється, а навпаки – пришвидшується.

– Куди? – Дівчина наздоганяє його на п’ятому чи шостому кроці, перезаряджає автомат впевненими рухами, – Як же бузок?

–  В наступному житті, Анно, в наступному житті.

Двоє охоронців наближалися до кордонів фронту. Небо палало від вогнища пожеж. На ліс упала ніч. Анна падала, падала, але вже не сама.