– Смерть потворі!

– Смерть почварі!

Тисячі голів в унісон кричали один і той самий текст, обступаючи з усіх сторін. Кожна з них намагалася зазирнути у самісінькі вічі, сповнені жовтогарячою отрутою. Зціпивши зуби, Соель намагався не помічати їх. Стрімко йшов уперед, шкутильгаючи. Пошарпане крило, покрите численними рубцями та згорілим у деяких місцях пір’ям, невпевнено, майже в’яло стирчало. Коліно лівої ноги віддавало пекучим болем, що посилювався, а під ребрами тупо нило. Глевкий стукіт у вусі, неначе всередині нього кружляла кров, перекривав усі навколишні звуки. Проте він не спинявся, оминаючи рябі видовженні морди з висунутими товстими язиками, які видавали хрипкі свистячі звуки. Їхні малі крильця невпинно пирхотіли, по шкірі смугастими лініями, людською кров’ю, переливалася жовта рідина, що яскраво виблискувала на фоні рожево-фіолетового неба з перламутровим відтінком.

– Почваро! – крикнуло обличчя, що з’явилось перед очима Соеля.

Він загальмував і повільно підняв голову. Хлопченя, його подоби, нахабно усміхалося йому, хизуючись білосніжними зубами із загостреними кінчиками. Крила гучно ляскали позаду, з рук рікою стікала кров. Соель зіщулив очі, уклонив голову вліво та суворо промовив:

– Геть, допоки я тебе не вбив.

– Потворо! – викрикнуло мале чудовисько і голосніше загорланило.

Соель потягнувся за руків’ям меча. Обхопив його неушкодженою лівою рукою і неспішно витягнув. Лезо видало голосний «дзинь». Чортеня зацікавлено вивернуло голову.

– Я до тебе ще повернусь. – перевів вбивчий погляд на замок, оповитий густим димом. – У мене важливіші справи.

Оминув хлопчину і продовжив шлях.

– Потворо, почваро, потворо, почваро, потворо, почваро, – завів свою пісеньку веселим дражливим тоном.

Інші голови підхопили її й гуртом, за ланцюжком, почали повторювати цю фразу. Згодом вони лишилися позаду, а Соель все ближче був до бажаної точки.

Оминувши сухі спалені поля і дійшовши до скелястих пагорбів, по яких проходила вузенька стежка нагору, його зустріла юрба тих самих голів, які в упор дивилися в сторону Соеля і по виразу обличчя намагалися зрозуміти його наміри. Вони синхронізовано крутили головою і здивовано ляскали крильцями. Коли їх погляд опустився на меч, кров на їхніх грудях завирувала, а лілове пір’я обурливо запурхотіло. Кожен по черзі почав підлітати та намагатися вибити його з рук. Соель першому ж з них розпоров живіт, а іншому зніс мізки. Інші продовжили липнути, як мухи у спеку. Меч ходив зі сторони в сторону, когось ранячи, когось заколюючи на смерть. Лезо в його руках відчувалося як невіддільна частина тіла, з якого досі стікали залишки мертвих чудовиськ. Він міцно та впевнено тримався за держак, ні секунди не вагаючись у своїх діях.

На половині шляху вилізли ногасті, які заграли знайомий текст зі своєрідними танцями та огидним сміхом. Ті чудовиська, що ще не дійшли до меча Соеля, завмерли,  подивились на чортенят і у своїй манері почали гигикати, із характерним шипінням та ковтаючим звуком вимовляючи  слова «потворо» та «почваро». Соель на мить зупинився, кинув у тих паскуд гострий погляд, і пішов далі.

Подолавши пристойну відстань від початку стежки, відчув, як коліно згинається дедалі дужче, а ребро з кожним наступним кроком неначе пронизують новою голкою. Він знизив темп ходьби, обережно пересуваючись твердою нерівною поверхнею. Найбільш уражене крило повільно схилялося вниз, чим придавало зайву вагу та заважало стрімкій ході. Соель з гнівом видохнув і зіщулив очі, насилу стримуючись, щоб добровільно не позбавити себе цього тягаря. Зазвичай вони були для нього перевагою, яка дозволяла йому без перешкод діставатись потрібних цілей. Однак зараз він ладен був би їх не мати.

Ворота у замок поступово наближались. Чим більші вони ставали, тим більше чортенят і чудовиськ збиралось навколо. Усі хотіли подивитись на наймолодшого сина-вигнанця, який повернувся, щоб або відновити честь, або остаточно зганьбити її. Кожен з чортенят викрикував своє:

– Геть, почваро!

– Дурне почваро!

– На смерть прийшло потворо!

Одні лише чудовиська не змінювали текст своїх промов: «почваро, потворо, почваро, потворо, почваро, потворо». Соель пропускав повз вуха їхні жалюгідні спроби збити його з пантелику. Зосереджений залізний погляд спрямований тільки вперед.

Ступивши на землю, обставлену гірським каменем, і пройшовши крізь мармурові сірі ворота, зупинився. Тутешні створіння, завбачивши його, також повернули голови і почали обдивлятись. Чортенята же відразу здійнялися угору. Соель простежив за ними. Кожен згрупувався у пари та зупинився біля вікон, зухвало позираючи вниз. Опустив огляд. Повільно повернув голову убік і прислухався до свого тіла. Праве крило не здатне на тривалий політ. Якби Соель спробував зараз піднятися у повітря, чортенята, ймовірно, почали зачіпати його і намагатися пошкодити більше. Інакше вони б не злетіли. Помацав залізне обрамлення пальцями. Вигідніше відбиватися на землі. Руки наразі набагато вправніші, ніж крила. Соель різко подивився на двері замку. До того ж вони тут ні до чого. Для здійснення його цілі вони не потрібні. Крутанув мечем і впевнено рушив. Чудовиська заметушились і, на відміну від попередніх, зашипіли на Соеля. Він майже дійшов до входу, допоки не почув значно гучніше шелепання крил. Не став продовжувати ходу і багатозначно викривив рот.

– Стій, де стоїш! – звелів сторонній голос.

Соель не підіймав очей. Він знав, хто вилетів йому на зустріч. Силует із більш витонченими та габаритними янтарними крилами з’явився прямо перед ним, суворо і невдоволено споглядаючи на порушника спокою. На плечах покоїлася золотава прикраса з розкішними вигинами морських хвиль і тонкими блискучими ланцюжками, підкреслюючи його високий статус, а голову обрамляла відполірована діамантова корона з розгорнутими крилами по боках. Темна шкіра, золоті очі, високий зріст, худа статура, сорочка у червоні, білі та чорні кольори із позолоченими візерунками, біло-жовтий низ. До огиди ідеальний для престолу. Соель – повна протилежність із вугільними крилами, чорнильним одягом, блідою шкірою – дивився на нього без тіні хвилювання і сумніву в очах.

– Ти робиш помилку, – спокійним, але повчальним тоном промовив він. – Йди, поки ще маєш вибір.

Соель по-лисячому усміхнувся і прийнявся однією рукою розстібати ґудзик у коміра. Янтарник на ім’я Бліан незрозуміло звів брови, насторожено слідкуючи за його рухами. Той зупинився на третьому і, не відводячи погляд від очей свого співрозмовника, схопився пальцями за мідяне кільце, яке вільно зрушувалося з кожним рухом господаря, і виставив його, гордо демонструючи прив’язані до нього різних кольорів пір’я. Бліанові очі помітно розширилися. Хоч він намагався сховати своє здивування, тіло все ж видавало справжні емоції: грудна клітина почала здійматись і опускатись нерівномірно, у прискореному темпі. А на обличчі простежувалось дрижання м’язів. Соель вдоволено розтягнув губи.

– Я вбив усіх наших братів, – хизуючись, солодко протягнув він і прибрав руку, залишивши трофеї на загальний огляд. – Гадаєш, я піду? Не довершивши прикрасу останніми двома пір’їнами?

– Нащо ти це робиш? – водночас спантеличено і обурено спитав Бліан. – Ти не маєш так вчиняти!

– Я сам обираю свій шлях, – посміхнувся і поводив язиком по порожнині рота, смакуючи солодкий присмак слини. Загиготів всередину себе. Опустив меч і докірливо зиркнув на Бліана. – Я, на відміну від декого, не прикутий до трону і не маю наміру розширювати цю паскудну расу, тому мені вільно робити все, що я захочу.

– Ти говориш із майбутнім Володарем цієї раси, – стримано, але злісно промовив він. – Хай би що ти не казав, а вона – продовжуватиме існувати. – зробив один крок назустріч, поважно вирівнявши поставу. – І ти продовжуватимеш існувати. – погрозливо вимовив із неприязню у голосі.

Соель смачно облизав губи, задоволено роздивляючись його. Бліан, вичікуючи дивився йому в очі, навмисно тягнучи хвилинну павзу. Однак ефекту вона не принесла. Соель продовжував бачити у ньому лише здобич, яку він, за його мірками, здобуде за будь-яку ціну. Бліан тяжко зітхнув.

– Проте сидітимеш скований у вежі замку, – віддалився, склавши руки на грудях. – Вільно ходити по землі за твій жахливий вчинок я тобі не дозволю.

– Хочеш сказати, врятуєш мене від самого себе? – закинув голову і розсміявся.

У цю ж мить рука з мечем здійнялася вгору. Бліан стиснув власний, розкривши крила вшир. Бігав поглядом по постаті Соеля, намагаючись розрахувати його майбутні дії. Проте той лише стояв і посміхався. Попри енергійність тіла та бажання помститись, яке напитувало його, Соель відчував, що не здатен тримати руку у такому положенні довго. Він був виснажений, і не звертати на це увагу було б нерозумно. Але зупинитись на тому етапі, коли майже дійшов до найголовнішої мети свого існування – взагалі неприпустимо. Його очі ненажерливо і палко блукали по Бліану, а думки, як він кружляє над пишною триметровою люстрою і полірованою керамогранітною підлогою, на якій спочивала мерла плоть, підтримували у ньому останні сили. Ось-ось вже його нагорода. Залишився один-єдиний крок. 

– Спочатку він. – повільно опустив і направив на груди старшого брата. Бліан кинув короткий погляд на напрямок леза, не зрушивши з місця. – Потім ти. – направив на одне з вікон. – Потім вона. – перевів його на одного з чортенят. – Потім вони. – наставив меч на себе. – Потім я. – гмикнув і опустив. – Чудовиська не виживуть без свого господаря, тому вони і без моєї допомоги повмирають одне за одним.

– Я не дозволю тобі нашкодити нашому Володарю, – непохитно мовив Бліан, готовий у будь-яку хвилину відстоювати безпеку цього маєтку. – Ні тим паче моїй дружині.

Соель поклав меч собі на плече. Більше в його погляді не було загравання.

– Який ти відданий, – пирхнув. – Як песик. – очі його неоднозначно заблищали, а по тілу пробігся адреналін. Щелепа викривилася у гидливості. – Наче виглядаєш шляхетним, розумним, відважним, а такий йолоп.

– Йолоп? – голосно вигукнув і виструнчився, шалено вилупивши очі.  – Це ти мені кажеш мені про те, що я йолоп? –  упритул підійшов до Соеля і, витягнувши шпагу, увіткнув йому кінчик вістря в груди. Соель на це лиш розважливо усміхнувся. – Це ти повівся як останній ідіот, полишивши свій дім і відправившись до людей! – збільшив тембр голосу. – Це ти безмозке створіння, яке мало нахабність образити весь наш рід і заплямувати його славу! – наблизився. – І нарешті це ти дурний, пришелепкуватий йолоп, який зарубав нашу сестру на честь «протесту», – скривив обличчям і віддалився, опустивши вістря. – Після усього цього я йолоп? Чи ти, бридкий зрадник і вбивця? – останні слова виплюнув із жовчю.

– Згоден, я помилився, що використав значно слабшу за мене стать, – серйозно промовив Соель так, наче посмішки на його обличчі й не було. – І що по справедливості треба було зарубати когось з вас. – кутик рота знову підскочив вгору. – Проте я не найгірший гріх вчинив, любий брате. – вже звіряче люто просичав Соель, пригнувши спину і напруживши крила. Бліан поспішив повторити жест, передбачаючи подальші події. – У порівнянні з тим, що ви, вилупки, накоїли, мої гріхи мізерні.

Двинув на Бліана і замахнувся зброєю. Всередині нього неначе вибухнуло тисячі бомб, що розпалили незгасне, вічне, задушливе полум’я. Видавши розлючений рик, націлився на спокусливу сонну артерію. Однак зустрічна шпага очікувано перегородила шлях, відбиваючи атаку. Леза зіткнулись одне з одним і прозвучав гучний металевий брязкіт.

– Невже? – недовірливо промовив янтарник, твердо витримуючи нападки Соеля, який намагався пробити «оборону» захисного поля Бліана. – А ти вже забув, до чого довів матір своєю зухвалістю?

Соеля як ошпарили.

– Вона мені не мати! – проревів і з новою силою вдарив по чужому лезу. Позиція Бліана похитнулася, тому із захисту він вирішив перейти на наступ, розпочавши нову серію власних ударів.

– Забув, певно, – похмуро буркнув Бліан, чітко слідкуючи на рухом свого і стороннього меча. Вивернув руку і з таким натиском вдарив, що Соеля відштовхнуло назад. Зітхнувши, вирівнявся і опустив меч. – Забув, що довів її до божевілля. Забув, що випив усі соки її здорового глузду! І забув, що через тебе вона закінчила так ганебно!

Соель зробив ще кілька кроків назад і дико втупився у брата. Обличчя виражало шок, як наче він вперше почув про себе таку інформацію. Між бійкою запала тиша. Навіть чудовиська та чортенята не намагалися її порушити, мовчки спостерігаючи за обома ненажерливими крилатими. Проте він швидко зібрався, яро настовбурчивши крила і стиснувши меч так, що затремтіла рука.

– Так, я звів її з розуму, – прошипів він, повністю оповитий плівою гніву. – Так, я довів її до смерті, тому що вона схвалювала цей проклятий рід! Вона самотужки збільшувала його, і не бажала чути жодного поганого слова про нього! – несамовито кричав. – Вона не бажала чути, що ми монстри, гібрид огидних, спотворених створінь, які мають вимерти. Ніхто з вас не бажає цього чути! – спалахнув, без мети махнувши мечем убік. Зрушив з місця і підійшов до Бліана, ставши занадто близько до нього. Бурштинові райдужки Соеля смертоносно блищали. Він лихо, одержимо споглядав на супротивника із хижою застиглою усмішкою. Той же виражав суцільну рішучість та серйозність, уважно оглядаючи обличчя навпроти. Обидва були одного зросту. – Так шкодую, що не позбавив її життя малюком, – продовжив Соель, – коли вона власноруч прикладала мене до свого тіла. Що не задушив тоді, коли вважався ще малим і беззахисним, якого виправдали б через свій юний вік. – витріщив очі і навіжено засміявся. – О, я стільки можливостей проґавив, що їх не порахувати! Я стільки всього не зробив вчасно, але радію, що хоч тепер її нема на цьому світі. – шпурнув, попри поранене крило, у повітря. – Що братів твоїх більше не існує. – загигикав. – І що тебе, виродку, теж скоро не існуватиме. – повернув голову до одного з вікон. Подивився деякий час нас них і гмикнув. – Але мені, схоже, доведеться відійти дещо від свого плану.

– Що ти задумав? – напруженим голосом вимовив Бліан знизу.

Опустив голову до янтарника і посміхнувся.

– Володарка мертва. Залишилася майбутня, чи не так? – ширше розкрив рота і чкурнув ще вище.

– Що? Стій! – злякано закричав і здійнявся угору.

Соель, попри біль і пекучі пощипування, підлетів до потрібного вікна, і зарубав чортенят до того, як вони встигли зреагувати на вторгнення. Бездиханні тіла просто попадали. Не втрачаючи швидкості, він влетів у саме скло, яке під напором напористого тіла лопнуло і розбилось на тисячі уламків.

– Стій! – гучніше, наказним тоном крикнув Бліан.

Однак Соель не мав наміру слухатись.

Майбутня Володарка, з цитриновими кучерями, блідо-жовтими крилами та очима, як літній підйом сонця, до того, як до неї завітав неочікуваний гість, тільки-но йшла до вікна, щоб дізнатись, що коїться ззовні. Наблизившись до нього, застала на свої очі те, як скажений молодший брат вбиває двох чортенят і як у її напрямку летить розбите скло сумісно із темним силуетом. Вона перелякано скрикнула і подалася назад, панічно обернувшись до дверей. Не встигла повернутись до Соеля спиною, як закричала востаннє. Соель, наперекір пораненням, робив все швидко: склав меч за пояс і напохваті зловив дівчину, вилетівши з кімнати. Бліан тільки встиг побачити ту картину, як чорні крила зникають за рогом. Не роздумуючи, полетів за ним. Соель, подолавши темний коридор в сіро-зелених мармурових тонах, звертає наліво у напрямку зали. Діставшись, підняв голову і побачив відкрите навстіж вікно. Бліан тільки оминув коридор і вийшов на залу у той час, як Соель вже був за крок до того, щоб покинути замок.

– Негайно залиш її! – завбачивши його, прокричав він. У серці йому тривожно барабанило, але він не дозволяв цьому почуттю поглинати його далі.

Загальмувавши, Соель обернувся. Бліанові розкрилося справжнє обличчя Лани. Воно було мертвим. На грудях дівчини, в області серця, поступово розросталася червона пляма. Янтарник з переляку завмер. Соель лише лукаво посміхнувся і, манірно, нахилив голову убік.

– Один пункт з плану виконаний. Залишилося четверо, – і вилетів.

Опинившись поза замком, Соель переможно зареготав.

– Ось так, братику, буває, коли дійсно йдеш хибним шляхом! Все йде проти тебе!

І сміявся, сміявся, сміявся.

Не встиг далеко відлетіти, як незчувся, що у самого з горла виривається нажаханий зойк. Перед його ликом повстала примарна постать матері, яка глибоким поглядом вдивлялася йому в шкіру. Нервово крутонувши головою, побачив інших братів та сестру, які такими ж скляними очима дивилися в нього, в самі його кістки. Туман цьому явищу додавав ще більшої химерності. Опустивши погляд, Соель здивовано відмітив, що у небоги вони були закриті.

– Що за маяч… – незрозуміло вимовив він і відчув, як гострий, смертельний біль пройшовся по всьому організму. 

Він здригнувся і спробував протриматись у повітрі хоча б на трохи, однак вантаж і нові поранення, додані до старих, не дозволяли йому це зробити. Руки вмить заслабли, і Соель впустив дівчину. Нахиливши голову донизу і міцно зціпивши зуби, скривив обличчя і почав відчайдушно махати крилами. Проте наступний стрибок болю у лівому боці, що вибухав різко і нещадно, він вже не витримав: крила просто відмовились пурхати, а тіло боротись. Соель полетів вслід за Ланою. Розум на цей момент зник.

Свідомість повернулася до нього лише коли болісно приземлився лобом об землю. Сил у нього вистачило тільки на те, щоб скрикнути. Перші секунди він не рухався. Лише хрипко, ледве чутно дихав. Коли тіло відійшло від шокового стану, з рота Соеля почали доноситись стогони та гарчання. Тепер біль пронизала його звідусіль: не було жодного цілого місця, яке б не боліло. Голова, обличчя, тіло, руки, ноги, крила, нутрощі. Неначе він увесь з болі, а не м’язів та шкіри. Лише пальці рук та ніг нагадували йому, що він ще досі тілесне створіння. Тихе дихання переросло у голосне хрипіння. Трохи ворухнувши тазом, спробував зробити ривок вгору. Проте тільки злегка хитнувся. Він занадто зморений і понівечений, щоб рухатись.

В одну мить відчуває, як хтось чи щось підіймає йому голову. Він пихтить, гарчить, усіляко намагається дати знати, щоб не чіпали його. Проте рука невідомого не спиняється: вона міцно охоплює підборіддя і продовжує тримати у такому положенні. Соель, не в змозі нічим іншим дати відсіч, просто підкоряється. Брови та губи у неврозі сіпаються, бажаючи відобразити роздратування. Однак варто йому напружитись, як все і усюди вибухає страшним болем. Робить спроби відкрити хоча б очі, щоб побачити господаря тих пальців, що тримають його. Наполовину розплющує їх. Дихання стає все важчим, а світ постає перед ним нечітким, каламутним та кривавим, який на додачу кружляє орбітою. Проте Соель розрізняє риси обличчя, і упізнає у ньому материне.

– Догрався, малий? – питає вона.

Голос її звучить ехом, наче десь далеко.

– Я тебе попереджав про наслідки.

Соель декілька разів глипає, перевіряючи, чи справді він бачить реальність. Пробує ширше відкрити очі, але від цього вони тільки більше починають пекти. Тоді розкриває рот, намагаючись «видихати» увесь біль, який заважає йому функціонувати.  Закриває очі. Коли через деякий час розплющує, бачить ширший горизонт огляду, і зовсім іншу фізіономію. Батька, який лагідно усміхався йому.

– Хіба не попереджав? – великим і вказівним пальцем попестив по щоках. – Звичайно попереджав. – наблизився. – Скажи, ти досяг, чого хотів?

Соель мовчав. Лише дивився, голосно вдихаючи та видихаючи повітря.

– Ну же, не соромся. Ти задоволений, що винищив майже усю свою сім’ю?

Видав з себе щось подібне за сміх, неприродно спотворений.

– Ні, – у пів голосу вимовив, зірвавшись на глухий кашель. По підборіддю і шиї потекла гаряча кров. Передихнувши, продовжив: – Ти…жив…

Володар розширив посмішку.

– Будемо відверті, ти мене б не вбив. – повільно відпустив його голову і підвівся. Жовтуваті кінчики великих чорних крил велично дивились у понуре, гнітюче небо. – Дарма сили б витратив.

– Не…думаю, – запинаючись, мовив Соель, і знову закашляв. Його погляд блукав десь по землі. Голова неймовірно барабанила, очі постійно заплющувались та розплющувались. – До вас…двох…дійде…

– Дуже сумніваюся, мій сину, – з іронією відповів той і покликав Бліана.

Соель, почувши його кроки, залишився байдужим. Він буде тільки радий, якщо його вб’ють. Він нарешті зустрінеться зі смертю.

– Ніколи не пробачу тобі того, що ти зробив сьогодні, – почувся твердий, як камінь, голос майбутнього Володаря, що прямував до знерухомленого тіла. Якийсь предмет видає тупий звук поруч з головою Соеля. Схожий на сталь. Він відчуває, як рука того стискає йому макітру. – Ні смерть братів, ні смерть сестри, ні смерть моєї дружини. Ніколи і нізащо. – немилосердно, холодно промовив і безжалісно вдарив об землю так, неначе бажав розчавити мізки Соеля в сік. З грудей скаліченого пролунало глухе булькотіння, а рот поступово наповнювався жовтою рідиною. Бліан нахилився до його вуха і дужче встромив пальці в шкіру. – Повір, цей удар ніщо, у порівнянні з тим, що я зараз зроблю з тобою. – відпустив і обхопив частину правого крила.

– Я…вседно…тебе…вб… – нерозбірливо вимовив, випльовуючи кров, і закричав.

Янтарник з усією хижацькою жорстокістю рубає йому праве крило. У Соеля в голові запаморочилося. Він не може ні вдихнути, ні видихнути. Увесь світ спалахнув яскравими ліхтарями і нечіткими лініями. Все довкола закружляло і стало неясним. Його на мить повністю оглушило, але заклало насправді тільки праве вухо.

– Ти за все відповіси. – схопився за інше крило. – Чуєш, потворо? – прогарчав і знову замахнувся топірцем.

Нова хвиля нудоти, новий океан болю огорнули Соеля, який чимдуж скрикнув, зриваючи голос. Кров розбризкувалась усюди, заливаючи увесь навколишній простір. Вона прослизала у самі нутрощі Соеля, не даючи йому дихати. Проте з цієї секунди крику свого він більше не чув. Не чув удушення, лише відчував, не чув дихання, тільки рух грудної клітини. Не чув власних розкотистих ревів та стогонів.

Ліве вухо більше не сприймало звуків. Віднині він залишився сам на сам у тиші, стражданні та вічній глушині.