Бах!

Каструля, у буквальному сенсі, пролетіла над усією кухнею.

Усюди чулись шкваркіт, булькання, гудіння та інші притаманні, ”кухонній катастрофі” звуки. Такий хаос завжди панує, коли готую на кухні я. А особливо: коли спішу кудись.

Дзинь!

Вінчик вдало приземлився у битком набиту посудом раковину.

Плям!

Кондитерський мішок з кремом розпластався по долівці утворюючи абстрактний малюнок.

Пшшш!

Карамель із сотейника почала вистрибувати на плиту загрозливо пінячись та клекочучи.

 Грох!

 Це вже впала я, підслизнувшись на добре змиленій ганчірці для посуду. Плюхнулась прямісінько дупою у мій рожевий заварний крем – мою гордість, мою фірменну родзинку (яка тепер красувалась у мене на сраці!).Але завершилась ця оказія тим, що на мене вивернувся пакетик з пудрою, який випадково зачепила падаючи.

-Ну все, досить! Сьогодні навіть для мене забагато. – скипіла я зводячись на ноги. Відпльовуючись від цукрового пороху, я вибігла з ”Ящика Пандори”, сильно грюкнувши дверима.

-Що ж це таке?! – пихтіла  відмиваючись у душі, – Усе сьогодні шкереберть! Догори дриґом! Шиворіт-навиворіт! – наче підтвердження на мою гнівну канонаду, мило вислизнуло з долонь на підлогу, а потік води почав перериватись: то дужчаючи, то слабшаючи.

,,Ооох…”

 Не буду вже зупинятись на тому, яких зусиль мені коштувало прибирання на кухні. На гурток з астрономії, я вже махнула рукою, думаючи як виправити ситуацію з 15-кілограмовим тортом (треба ж було нафантазувати таку мрію!). Бачте, захотілось мені зробити щось казково-чарівне та смачне. Однак кухня та я – це, мабуть, зовсім не сумісні поняття, не дивлячись на мої скажені піднесення. Доказом цього була гігантська купа з малинового, світло-жовтого та брунатного кремів і просілими-підгорілими коржами. Що й казати…

-Точно зірки якось не так склались, – бубніла я собі під ніс віддираючи згорілу карамель. Вже добре звечоріло, тож я тішила себе думками, після усіх страждань, подивитись на сузір’я…

-Що це за кремова фурія? – перелякано запитав батько увійшовши до кухні.

 Я стиснула губи, усім своїм видом показуючи, що слова з мене не витягнеш. Очманілий татусь мовчки пішов. Я ще з більшим запалом почала терти плиту. Під кінець роботи ганчірка перетворилась на ,,Медузу Горгону”, проте байдуже. Я кулею вибігла з кухні та помчала до кімнати. Там, вмостившись на підвіконні, я стала вивчати небо.

-Сиріус!!! – вигукнула я, ледве не звалившись з вікна, побачивши Альфа-зірку у сузір’ї Великого Пса.

,,Нарешті ця зоря перемістилась настільки, що мені не доведеться плентатись кудись на край міста”. Як я цього чекала!”

 Узявши військовий бінокль мого дідуся,(якого отримала після невідступних благань у татка) направила об’єктив на небо.

-Що це за дурня?! – скрикнула я. Виявилось, що то була не зірка, а якась біла куля поплямована червоними розводами.

 Шмяк!

 У ,,зорю” з розгону щось влучило, і розчавившись, потекло яскраво-червоними смугами.

 Шмяк!

Я ,,пробіглась” небом і… (О, Мамма Міа!) в декількох метрах від кулі побачила маленьку дівчинку, яка…

Шмяк!

Грала в бейсбол! Вона щораз підкидала новий великий м’яч-помідор, і замахнувшись битою, направляла його до ,,Сиріуса”. Де той з розгону влучав прямісінько у центр кулі.

-Це не можливо. – промовила я, відчуваючи як п’янить голова. Раптом дівчинка обернулась і глянула на мене. Я швидко відняла бінокль.

-Це неможливо, неможливо…- гарячково повторювала я.

-Ти! – почулось десь збоку, – Ти бачила мене!

 Я повільно обернулась. Праворуч від мене пурхала та маленька бейсболістка.

-Що з тобою не так? – вже лагідніше запитала вона, – Мене взагалі-то зі Світу людей ніхто не може бачити. Хіба що, виконає умови ,,Перевертного заклинання”, але вони занадто для вас божевільні. Треба: проїхатись на змиленій ганчірці по підлозі, проспівати: ,,Усе буде добре” та виконати три речі зовсім не так як заведено.

-Ойой… – пригадала я свою війну на кухні. Як пританцьовувала над невдалими коржами наспівуючи: ,,Усе буде добре”. Як замішувала інгредієнти для крему, паралельно миючи посуд (однією лівою рукою). Як збивала вершки, кружляючи з ними по хаті від нудьги…

-Ну й деньок у тебе… вельми цікавий. – протягнула фея, ніби прочитавши мої думки. – Але так як ти, хоч і випадково, здійснила ,,Перевертне заклинання” – маєш використати його по повній. Воно діє 12 годин, майже відразу після виконання усіх вимог. А повторити його можна лише через три тижні.

,,Дякую, мені вже вистачило на все майбутнє життя.” – сердито подумала я, знову пригадуючи минувший день.

-Тобі тільки здається, – сміючись відказала дівчинка, – Сподіваюсь, після нашого маленького дуркування, ти зрозумієш про що я.

-Пф… А взагалі, чого ти читаєш мої думки?! Це мій особистий простір! – обурено сказала я.

-От дурненька, ти ж сама не раз так робила, коли старалась зрозуміти, що в людини на серці твориться. Головне: не зловживати цим і не засуджувати нікого, бо так навіть наймиліша річ стане найгрішнішою…Ну гаразд, полетіли. Досить теревенити. Давай руку.

Я, із завмиранням у серці та хвилюючим відчуттям чогось нежданого, простягнула руку дівчинці. Вона діловито стиснула її, і ми злетіли в повітря.

-Я Біп, до речі. – гукнула вона на льоту.

Перед очами в мене засвітило, замайоріло білим сяйвом. Оговталась я уже, коли ми були у відкритому зоряному небі. Дивно, але Місяця, планет чи ще чогось пов’язаного з космосом не було. Тільки блискучі цятки – зорі-світляки – блакитного, світло-рожевого, золотистого – кольорів.

-Це Море зір – мрії людей від щирого серця, а не пусті хотілки. Ті які збулися – надлітають у Сад планет, і там квітнуть. Ці – чекають доки їх виконають володарці. Буває навіть, що вони передаються наступним поколінням, якщо власник-зачинатель не встиг їх сам здобути. А трапляється, що людина зрікається своєї мрії, тоді зоря меркне і падає; але якщо хтось інший побачить це – може ,,підхопити” та врятувати її, загадавши своє бажання. Ось, між іншим, твої мрії. – фея шуганула в скупчення зір, яке нагадувало хвіст курки.

-Так…стати астрономом-математиком – від прадідуся; балет…назбирати на подорож до Львова… – усе успадковане!

 Мене почала дратувати така, трохи нахабна, поведінка Біп.

-Чого це?! Це мої бажання. До того ж, як подорож до Львова могла стати успадкованою, якщо я захотіла цього лише кілька місяців тому?

-Бо твоя подруга майже зріклась цієї мрії, а тобі це бажання прищепилась, бо ви ,,близькі душі”. А, знайшла! – фея схопила маленьку синю кульку. – Намалювати портрет бабусі.

-Вже й забула про це. – тихо сказала я приймаючи до рук свою мрію. Холоднувата хвиля, ніби роса, прокотилась усім моїм єством, зачіпаючи чутливі струни душі. – Цікаво, моє бажання з тортом здійснилось?

-Це можна перевірити у Саду планет, бо тут я його не бачу. – мовила дівчинка.

 Я відчула легенький укол провини за свою поведінку зранку.

,,Сподіваюсь, зірка не згасла.” – схвильовано подумала я.

Біп узяла мене за руку, й ми полетіли(на цей раз я побачила, що ми пройшли ніби крізь хмарку, перш ніж засліпило сяйво). Через якийсь час ми вже стояли посеред чудернацького саду. Куди не глянь: звивались плазучі кущики, височіли квітки-дерева, похитували голівками тільки-но розквітлі зорі.

-Взагалі мрії повторюються, але тому що шляхи по їх досягненню відрізняються – квіти унікальні – як і кожна людина, в принципі. На жаль, спаплюжені тут також є: мрії, яких досягли нечесно, зі злими думками, чи завдали ними комусь болю зумисно. Такі бажання потім можуть реабілітовуватись, завдяки або самим зачинателям, які виправляються, або іншим людям. Ой, диви, твоя квітка!

Подивившись у ту сторону, куди вказувала Біп,я ледве не погоріла зо сміху.

На доволі просторій галявині стовбичила велика кривобока маківка на тонкій стеблині, так нагадуючи мого торта, проте ще більш химерного з виду. Яскраво-рожеві пелюстки здригались хто-куди, ніби витанцьовуючи.

-Мда…схоже, ти теж її трохи скалічила. – протягнула Біп, наближаючись до зорі, – Знаєш, коли зациклюєшся на чомусь та робиш з нього ,,каторгу” чи ,,примусові роботи”, результат, такий жаданий тобою, стає оманливою картинкою, досягши якого не відчуваєш радості, так само, як у випадку нечесного досягнення мрії. Роботу, хай не найжаданішу, легше виконувати, радіючи, аніж бубнячи собі під носа.

-Хей!

-Та нічого, ти не єдина з цією проблемою. Багато хто ганяється за видимістю щастя, не помічаючи життя навколо. Однак я вірю, що ти вдосконалишся, а разом з тобою інші.

-Добре, дякую. Наперед буду обачливішою зі своїми мріями, бо як нафантазую собі багацько роботи – помилюся точно…

-От ну що це таке?! Хіба ти шкодуєш, що потрапила сюди, чи про новий отриманий досвід? Якщо ти десь помилилась, треба виносити певні висновки, аби запобігати надалі хибам. І чому людям так подобається картати себе за найменшу провину? Помилятись – нормально, ніхто не ідеальний. Головне потім старатись виправитись. Пам’ятаю, який в мене був перший урок з казкотворництва… Я ледве не підірвала усю лабораторію, гигик… Усе через те, що випадково розпиляла супершвидкісного пороху на карету-гарбуз. Ой… вихователі шукають чарівні палички, які десь назло поділись. Гарбуз літає сюди-туди, як ракета…доки врешті не вивернув склянку води для збільшення на себе…Що то було! Мені потім цілий місяць заборонили відвідувати заняття; на тиждень посадили під домашній арешт, не кажу вже про кпини(ніби я умисно це зробила!). Але нічого, за той час я самотужки навчилась плетінню веселковими камінцями, перевтіленню та створенню ілюзій.

-Молодець, – промямлила я, досі уявляючи ,,скаженого” гарбуза, що літає по лабораторії.

-Ах, як час швидко плине, – зітхнула Біп, – Уяви собі, в нас залишилось тільки 6 годин, а я тобі стільки хотіла показати…

-Ага, немов одна мить пройшла.

-Зате ти вже знаєш про ,,Перевертне заклинання”.

-До наступного ще аж три тижні… Але що це я розкисла – в мене ж у запасі 6 годин. До того ж, буду старатись жити цікаво будь-де. Покажи ще щось, – попросила я Біп.

-Гаразд, – фея на хвильку замислилась, тоді схопила мене за руку.

 Перенеслись ми у скляне приміщення, на кшталт теплиці.

-Це лабораторія ,,Пізнай себе”, однак серед учнів закріпилась назва: ,,Місце пустощів і дурничок”. Нам повезло, що сьогодні субота: всі відсипаються. А взагалі, у нас менше упереджень, нікчемних правил та забобонів ніж у вас. Тож не стримуй себе – фантазуй як заманеться; але попереджаю: тільки-но забажаєш чогось недоброго, що може нашкодити тобі чи комусь – лабораторія нас вижене.

-Добре. – промовила я відчуваючи легеньке хвилювання, – Я почну?

Біп кивнула та відлетіла в сторону. А потім почалось…

Спочатку я підфутболювала  величезного гарбуза, (ну що зробиш, як історія феї справила на мене сильне враження) який нісся через усю Африку, де врешті впав на якусь єгипетську піраміду. Потім танцювала балет на гребні даху. Опісля –  відправилась у ,,країну шкереберть” (бо там, ну геть усе,не по правилах). Що й говорити: дуркувала та веселилась досхочу, чудово зрозумівши дві назви лабораторії, котрі якнайкраще описували її суть. Раптом опам’яталась я на підвіконні, притулившись спиною до вікна. У голові паморочилось, ніби після напруженого сну. У синьому небі променів Сиріус: райдужний, сліпучий, мов перенесення…

-Женька! – до моєї кімнати увірвався молодший брат. Його очі світились від ,,неземного щастя”, а руки були вимазані у рожевому кремі. – Ти бачила на кухні чудасійну химеру? Там величезний, бридко-прекрасний торт!

-Бридко-прекрасний? – пирхнула я.

-Так, мабуть, фея, що начарувала його, довгий час провела в оточенні невихованих гоблінів.

-Ха ха ха… – нестримно зареготала я.

 Малий насупився, підбіг до мене та, схопивши за руку, норовито потягнув, примовляючи:

-Пішли, сама побачиш.

Я досі трясучись від сміху, поволі злізла (куди ж бо нам дорослим мірятись із впертістю малих дітей).