Уривок з повісті

   Ягоди сипалися з кишень та котилися протоптаною стежиною. Серце билося швидше, ніж істоти махали крилами за спиною Сіда. А про кошик, повний стиглих фруктів, хлопець і не згадував. Коли смолоскип погас й монстрам більш нічого не заважало напасти, юнак не задумуючись, жбурив у них своїм майбутнім обідом та кинувся навтіки.

   Селище лежало неподалік, але Сід вже хотів опустити руки. Ноги обважніли, засмагле лице вкривав піт. Людям навіть вдень не можна було ходити без вогню під рукою, а це дуже виснажує, особливо влітку.

   Проте вдома чекала матір, а без Сіда їй буде важко щодня добувати їжу. Юнак пришвидшив крок. Але попереду з’явилося ще більше зелених монстрів. Вони виглядали наче велетенські гусениці з крилами. Звісно, Сід знав про існування метеликів, але це були не вони. В цих гусениць хоча й виросли крила, але метеликами вони їх не зробили.

   Зупинитися хлопець не міг, шлях був лише один —  вперед. Він приготувався штурмувати блокаду монстрів. Сід прикрив обличчя рукою. Але в нього була ще одна! Хлопець настільки звик, що одна із рук завжди зайнята смолоскипом, що зараз навіть не зметикував, що другою рукою можна штовхнути істоту та розчистити собі шлях.

   Юнак в останній момент незграбно простягнув правицю, але тварюка зачепила її кігтями. Від болю, й так гострі вилиці хлопця, стали ще гостріші. Здавалося, ними зараз можна було б добути іскру, якщо провести по кресалу.

   Та іскра Сіду вже не потрібна. Пробившись крізь ворогів, він опинився в селищі, де навколо горіло безліч вогнищ. Хлопець кинувся до найближчого й нарешті зі спокоєм видихнув. Монстр різко зупинився і його бридкі антени сіпнулися вперед та стукнули хлопця по голові.

— І це все, на що ти здатен? — сказав Сід. Але через мить скривився, бо рука боліла сильніше, ніж торік, коли юнак звалився в зарості кропиви.

   Оточені вогнем, істоти відступили. На горизонті знову з’явилися діти, що забачивши безпеку, вилізли з домівок. Чоловіки, схоже були на полюванні, бо на допомогу хлопцю ніхто не вибіг. Звісно, якщо збирання грибів можна назвати полюванням. Жителям давно пора дослідити ліс глибше, але Сіда ніхто не слухав. Можливо там немає цих тварюк, і нарешті не доведеться постійно носити із собою вогонь.

   Хлопець глянув на криницю і зомлів. Перелякана жінка поспіхом набирала воду. Закінчивши побігла до Сіда.

— Мамо, не треба, все добре.

— Я ж завжди казала, бери достатньо смолоскипів, — мовила жінка, промиваючи подряпину Сіда.

— Тебе ніколи не цікавило, звідки взялася ця криниця? Про неї ходить стільки легенд, — сказав хлопець.

— Не переводь тему, через те, що в тебе вітер в голові, подивись, яку рану собі набув.

— Вітер хоча б вільний. На відміну від нас.

— Перестань, я прошу. В селищі ми захищені, бо оточені вогнем.

— Оточені. Про це я і кажу. Я не хочу залежати від вогню і боятися цих тварюк. Там в лісі —  зовсім інший світ, я впевнений. Потрібно лише знайти його.

— Сіде, — мама обійняла сина, — ці монстри повсюди, без вогню не вижити ніде. Одного разу хтось вже відправлявся досліджувати ліс, — останні слова були гіркими і вони обоє це відчули. Хлопець притиснувся до матері.

— Я все одно колись полегшу нашим людям життя, — сказав юнак.

                                *   *   *

   Зранку Сід взяв в’язку смолоскипів та тихенько покинув селище. Минулого дня чоловіки назбирали грибів на усіх, навіть на маму Сіда, тому сьогодні хлопець може не йти по харчі. Натомість він завершить діло батька —  єдиної сміливої людини, що жила в цьому селі.

   Юнак стояв перед входом в ліс і обернувся, щоб глянути на домівку ще раз. Мозолі від жорсткої ручки смолоскипа регулярно давали про себе знати, не кожен міг собі дозволити м’який тримач. Хлопець нахмурився.

— Більше ніяких мозолів. Я позбудуся потреби у вогні.

   Сказав собі Сід і сміливо рушив в ліс. Допоки біля нього вогонь —  жодна зла гусінь не торкнеться хлопця.

   Харчів із собою Сід не брав. Він був впевнений, що вже на першій галявині знайде райський куточок, що стане безпечною заміною селища.

   Минувши печеру, де росли гриби, хлопець пройшов повз великий, вкритий темним мохом камінь —  початок далекого лісу.

   Голоси птахів такі ж самі, трава не кусається і з неба не падає палаюча сірка. Ця місцевість нічим не відрізнялася від рідного краю. Сід сміливо покрокував вперед.

— Жива істота, — пролунав голос, що здавалося, проник хлопцю під саму шкіру.

— Хто тут? — гукнув Сід, стискаючи смолоскип.

   В голову хлопцю прилетіла булочка. Свіжа, наче щойно з печі. Він не знав чи тікати, чи хапати. Але за мить прилетіла ще одна.

— Тобі що, більше заплатити? Захланник, — голос доносився з кущів.

   Сід підійшов ближче. На землі лежала колода з людською головою та руками. Поряд були розкидані корзинки, одну із них істота потрясла і з корзинки випало яблуко, яке з’явилося в ній прямо на очах. Воно теж полетіло Сіду в пику.

— Чи ти може на дієті? То бери яблуко! — закричала істота, — лише виконай нарешті моє бажання.

— Я з миром, — сказав Сід, коли побачив, що істота готується жбурити ще один фрукт.

— Просто роби те, що я кажу. Востаннє я людину бачив вісім років тому, знаєш який список бажань у мене зібрався? По-перше, перекоти мене в ті кущі. Давай, давай, я тебе за це щедро погодую, — містер колода вийняв з порожнього кошика шмат смаженої курятини.

   “От він, перший контакт”, — подумав хлопець та підійшов ближче.

   Сід нахилився і почав штовхати колоду однією рукою.

   “Дурний смолоскип”, — якби не він, хлопець набагато легше впорався б із завданням місцевого аборигена.

— Дивись не спали мене, не нахиляйся так, — сказала Колода.

   Єдиним варіантом було штовхати Колоду ногами. Хлопець сподівався, це не порушить тутешній етикет. Коли Сід впорався, істота дала йому їжу. Але не встиг юнак поласувати, як Колода почала загадувати нові бажання.

— Перепрошую, але я поспішаю, — сказав хлопець.

   Проте істота дістала ще одну корзину. З неї посипалися горіхи. Якщо Колода почне кидатися ще й ними, юнак не вийде звідси живим.

— Ану повернися! — кричала істота, та Сід біг, не оглядаючись. Він сподівався, що це не єдиний мешканець лісу. Та в будь-якому випадку, це вже перемога. В далекому лісі можливо вижити!

   Далі юнак помітив ще одну істоту. Здавалося, це взагалі хазяїн всього лісу. Його мармурова шкіра хрустіла кожний раз, як істота рухалася. Проте такий панцир не тріскався, лише залишав за собою білий слід, що розносився вітром та вбирав в себе промені сонця. В істоти була довга борода, але палиці для підтримки цей пан не потребував.

— Хто ви? — без страху спитав Сід. В присутності такої істоти можна було відчувати лише трепет.

— Паліос, один із Носіїв.

— Носіїв чого? — Сід глянув на свій смолоскип. Паліос, схоже не потребував носити вогонь для захисту.

— О, вибач, це моїх рук справа, — Паліос теж зупинив свій погляд на смолоскипі Сіда.

— Ви нічого мені не зробили, пане.

— Через мене на людей нападає гусінь. Ми, Носії, мали б перебувати внизу і тримати світ на своїх спинах.

— Тоді чому ви тут в лісі?

— Один із вас витягнув мене, але був не в змозі повернути на місце. Раніше ми, звісно, товаришували із людьми. Щоранку, ви діставали нас із отворів в землі, і отримували доступ до води, на якій ми стоїмо та тримаємо світ день і ніч. Але з часом ви дізналися про дари, які можна від нас отримати, — Паліос похмурів.

— Діставали? Невже ми сильніші за вас? — юнак витріщив очі. Така велична істота говорила із Сідом, як із рівним.

— Ми лише служителі поставлені задля вас. Проте людство ще не було готове до дарів, так, як та гусінь не готова до крил.

— Дарів? Ви можете допомогти нам з монстрами? Я готовий. Який ваш дар?

— Мій дар —  виконання бажань.

— Я бажаю не потребувати вогню для захисту від монстрів, — сказав Сід та заплющив очі в очікуванні.

— Я більше так не працюю, хлопче. Розумієш, все має свою ціну. Кожний дар Носія приносить в світ нове випробування. І я стільки біди наробив, коли виконував будь-яку примху людей.

— Але ж ви сказали, що існуєте задля нас.

— Так, і я мушу виконати твоє бажання. Але у моїй владі обрати, коли я його виконаю. Якщо через десять днів ти все ще непохитно стоятимеш на цьому бажанні, я його виконаю.

— Чому так довго?

— Ви любите бажати всього, що на думку спаде, — грізно мовив Паліос, — але потім за це шкодуєте. Один із вас настільки віддався бажанням, що загадав їх аж сотню. А платою було, сто нових гусениць, що зараз тероризують вас. Спершу він забажав безсмертя. Але виникла проблема —  йому стало необхідно вічність добувати собі їжу, тому чоловік забажав корзин з яких будуть вічно виходити харчі. Але ці страви йому настільки проїлися, що він взагалі забажав стати як дерево і не потребувати їжі. От тепер і лежить та котиться з галявини на галявину.

— Але моє бажання корисне, — втрутився Сід.

— Десять днів, — твердо відповів Паліос, — хочеш, знайди моїх братів, вони все ще розкидаються своїми дарами направо та наліво. Але я тебе попередив —  бажання небезпечна річ.

                                *   *   *

   Сід прямував стежиною, на яку йому вказав Паліос. Вдалині виднілися сірі побиті гори. Хлопець також дізнався, що дар Паліоса є найсильнішим. Проте інші Носії все одно мали б запропонувати хлопцю щось варте уваги. Він лише хоче позбутися цього вогню і стати вільним. Звісно можна було повернутися в селище та перечекати десять днів у безпеці. Напевно Сід так і вчинить. Але перед тим, випробує ще хоча б декілька дарів, щоб мати докази для жителів, що у ліс таки варто відправитися.

   Йдучи, Сід не міг забути Паліоса. Всі ці роки у селища під носом існувала така істота, а вони навіть не здогадувалися. Хлопець не уявляв, що внизу таких, як Паліос десятки і всі вони тримають світ, поки на поверхні бігають діти, жінки прядуть, а чоловіки збирають гриби.

   Роздуми перервалися, коли Сід прибув до місця, на яке вказав Паліос. То була така ж галявина з криницею, що і в селищі. Лише тут ще височіла невеличка башта. З її верхівки донизу спускалася мотузка зроблена із шовку.

   “І як я маю підняти істоту, як Паліос, такою тоненькою мотузкою?” — подумав Сід і нахмурився. Та варіантів не було і він таки смикнув.

   Мотузка, на диво, не увірвалася і хлопець почав тягнути більш жваво. На мить, він почав перейматися, що до мотузки ніхто не причеплений і тому-то вона й така легка.

   Але ось, з отвору показалася рука і вхопилася за бортик криниці.

— Далі я сам, — пролунав грубий голос. З криниці виліз двоголовий чоловік. Він був викритий не мармуром, а шерстю.

— Пане, який у вас дар? — Сід одразу перейшов до діла, він швидко звик до всього цього, його цікавило лише одне —  побільше дарів. Звісно, він не стане схожим на Колоду, хлопець має міру, але він просто хоче якнайшвидше, позбутися потреби носити за собою вогонь.

— Ти не з тих, хто любить побалакати. Це добре, бо до мене навідувався вже один, що про все розпитував, — решту слів двоголового Сід не розібрав, бо той одне слово вимовляв ротом правої голови, а друге —  лівої, тому було важко концентруватися.

   Носій розповів, що може подвоювати будь-що: від гори і до голови. Сіду ця ідея сподобалася.

— Ви можете подвоїти одну із моїх рук?

— Звісно, — відповів Носій і навіть не спитав для чого, — ти знаєш про ціну?

— Не дуже, — мовив Сід.

— То піди до гір та подивись. Плата за мій дар —  руйнування. Чи готовий ти… — далі Сід не розчув, бо права голова говорила дуже нерозбірливо, але юнак вирішив, що гірше за нашестя гусениць вже не буде.

— Так, я готовий, давайте мені третю руку. З правого боку, — додав Сід.

   Двоголовий плеснув і величезний потік вітру пройшовся повз хлопця та понісся кудись далеко. Юнак опустив голову донизу та помітив в себе третю руку. Сід обхопив нею смолоскип і нарешті відчув свободу. Він розпростер обидві руки, наче птах та вдихнув повітря.

— Можна мені ще одну? — спитав Сід.

   Хлопець задумався, що маючи чотири руки, він зможе навіть більше.

— Звісно, — відповів Двоголовий.

— Стривайте, ви будете плескати ще раз.

— Угу, ти ж знаєш про наслідки.

— Так, так, але думаю, мені краще побачити їх на власні очі, перед тим, як ви будете плескати ще раз.

— Тоді кидай мене назад в яму і не тривож без причини.

   Сід наблизився до Носія, гадки не маючи, як підняти таку істоту.

— Давай, не церемонься.

   Хлопець почав піднімати Двоголового. Той взагалі, здавалося, не мав ваги. Як же Носій тоді так могутньо плеснув? Сід опустив істоту в діру біля башти і вона полетіла донизу.

                                *   *   *

   Хлопець прямував подивитися на наслідки плескання Двоголового. Довелося проходити повз гори. Сірі колючі шматки гірської породи вкривали все навколо, наче якийсь невмілий митець розклав тут свою композицію. Гірський масив виглядав, як дерева понівечені бобрами та залишені, наче надкушені яблука. Ідучи такою пустелею, Сід боявся зробити лишній крок, аби ці древні піраміди не посипалися. Хлопець відчував таку могутність, він міг зруйнувати всю галявину власними руками.

   На шляху постав каньйон з величезним проваллям. Перестрибнути його юнак не зможе, але поряд був натягнутий канат. Хлопець запалив новий смолоскип, затужив сагайдак в якому залишилося лише три таких і зробив перший крок.

   Сід балансував двома руками, а третьою тримав смолоскип. Вітру не було, проте хлопця заносило то в один, то в інший бік. Юнак зрозумів, що це через третю руку, яка порушувала баланс. Сід став швидше перебирати ногами, канат прогинався все дужче і зрештою порвався.

   Летячи донизу, хлопець ще не розумів, що це не сон. Він ж не міг впасти. Лише під кінець, юнак схаменувся та вхопився за край канату, що звисав з іншого боку каньйону.

   Сід почав лізти вгору. Від цього руки натерлися ще дужче, ніж від носіння смолоскипа за останні десять років.

   Зрештою хлопець таки виліз і опинився на іншому боці каньйону. Попереду височіли ефемерні дерева, що нагадували форму полум’я в багатті: розлогі внизу і гострі наверху. Але половина того лісу була понівечена. Наче ураган пройшовся та знищив все на своєму шляху.

   Зрештою Сід зрозумів. Саме в цей бік полетіла хвиля, коли Двоголовий плеснув. Хлопець схопився за голову і опустив погляд. Повіяв холодний вітер, який вступив в боротьбу з вогнем смолоскипа Сіда. Тепер юнак був таким слабким. Навіть маючи десять рук, хлопець не повернув би втраченої частини лісу.

   Та дороги назад вже не було, канат обірваний, тепер шлях лише вперед. Сід дійде до кінця, несучи не лише цей смолоскип, а й помилки минулого.