***

  Ніч спадала на місто якоюсь таємничою, тривожною, темною мантією, кутаючи собою світло великого мегаполісу, що залишився за нашими спинами.

   Неприємно десь зовсім близько верещали поліцейські сирени, красно-синіми вогнями блимали дахи їхніх авто. Чутно було грізні голоси полісменів. Усе це навіювало страх, але разом із тим якесь незрозуміле піднесення.

   Серце калатало просто шалено: не може журналістка впливових новин так раптом опинитися в центрі усіх цих протизаконних дій!..

   Але я не поспішала тікати. Часу залишалося обмаль, ми обидва знали це, але міцно трималися одне за одного на тій темній дорозі занедбаного району міста Хаккен.

   Він ніжно взяв мене за плечі і глянув прямо у вічі. Я відчула, як сильно б’ється його схвильоване серце, але він продовжував м’яко посміхатися так, наче все це ані трохи не  бентежило його.

—Злишся на мене?

—Не хочу у в’язницю.

—Значить, злишся?

—Ти не розказував, що плануєш стати головним злодієм міста,—я посміхнулася та ніжно завела пасмо його чорного волосся за вухо, тягнучись за поцілунком.

—Хіба це тебе бентежить?—куточки його губ теж розпливлися в посмішці так щиро та ніжно, як ніколи раніше. Наче він посміхався мені востаннє.

—Ані трохи,—я пригорнулася до нього знов,—Рівер Грей.

—Це ім’я ти збережеш в таємниці, добре? Я маю зникнути. Ненадовго, звісно. А ти продовжуватимеш жити так, як раніше.

—Не забувай мене, будь ласка.

   Світло фар. Поліціянти вийшли з машини, тримаючи на готові пістолети.

—Де, чорт забирай, цей Брендон Девіс?! Знайти обох! Шукайте по дворах, вони не могли втекти далеко!..—кремезний чоловік середнього зросту нервово затис сигарету в зубах, чекаючи хоч на якийсь позитивний результат від своїх підопічних. Він не мав, просто не міг впустити їх обох: занадто сильно на нього покладається Еліот Уокер, занадто велика відповідальність, за яку згодом може поплатитися все місто.

—Його ніде немає, пане…—один із полісменів боязко зізнався чоловікові.

—А подільник?

—Зник в невідомому напрямку…

—Чорт!—вилаявся головнокомандувач знов,—Уокер нам голови повідриває!..

                                                   ***

…—стає відомо, що Брендон Девіс був не один, проте ані його, ані побічника поліції не вдалося затримати. Хто ховається за маскою Девіса? Чи варто боятися мешканцям Хаккену? Схоже, питання так і залишаться відкритими. А з вами була Лорі Сміт, новини “Двадцять чотири на сім”, бережіть себе та до зустрічі у вечірньому інтерв’ю з Еліотом Уокером!

—Знято.—Айван опустив камеру та долонею змахнув піт з чола,—чудовий репортаж. Тільки от дуже дивно все це…

—Що ти маєш на увазі?

—Ну дивний цей Брендон Девіс. З’явився тут і вже думає, що зможе стати на шляху Уокера. Був собі малим “криміналом”, напевно, а як вкрав щось дорогоцінне, то зразу “Брендон Девіс”. Тьху!—він потроху збирав до купи всю апаратуру,—Всі ці ігри в “героїв та злодіїв” зводять мене з розуму.

—Ти думаєш, що в Еліота достойний конкурент?

—Із тим артефактом? Пфф,—Айван широко розкрив очі та помотав головою,—мені чомусь здається, що все це зайде занадто далеко. Як для героя нашого міста, так і для нас.

—Ну, от на інтерв’ю й дізнаємося від героя напряму. Може, не все так категорично?

—Мені б твою впевненість, Лорі…Страшно жити в місті, де панує ця кіношна система. Звідки взагалі цей Еліот узявся? Що за сили?

—В нього такий само артефакт, Айвоне. Ти знімаєш новини, а сам нічого про це не знаєш?

—Так, все,—русявий хлопець покрутив в руках ключі від машини,—особисто в мене до кінця дня відпочинок від цих інтриг і так далі. А от тобі б готуватися до вечірнього випуску. Тебе підкинути додому?..

                                                   ***

…повна зала інших, менш впливових журналістів не втрачали можливості поставити питання чоловікові в білосніжному костюмі, що сидів навпроти мене, коли з’являлася коротка пауза між моїми особистими запитаннями.

—Тож, Еліоте,—я перегорнула сторінку списку питань та пробіглася по ньому очима,—як ти прокоментуєш те, що новий злодій під псевдонімом “Брендон Девіс” буквально кидає тобі виклик, вкравши з таємного схованку другий артефакт — особливий камінь, що дасть йому сили подібні твоїм? Чи значить це, що нам варто очікувати найгіршого?

—Що ж, Лорі,—Еліот обвів поглядом публіку, перш ніж відповісти. Зал притих, “зачаровано” дивлячись на героя, чиї особливі сили боронили наше місто останні декілька років.—Не секрет, ми із тобою особисто добре знайомі. Ти прекрасний журналіст та мій добрий друг. Також я поважаю кожного у цій залі…

   Було видно, що зразу до суті Уокер підходити не поспішав. Я, як ніхто, це добре знала: герой хвилюється. В його погляді читався страх за найближче майбутнє міста та кожного з його жителів, яких Еліот безмежно шанував; він любив людей, саме тому, мабуть, і став обраний долею носити чарівний артефакт…

—…але я запевняю усіх вас, любі друзі, що вам нічого боятися! Ніякий Брендон Девіс не стане мені конкурентом. Місто Хаккен та його люди перебуватимуть у безпеці! Це я можу вам пообіцяти!—З усіх боків линули аплодисменти, журналісти почали перекрикувати одне одного, намагаючись щось сказати Уокеру. Чоловік встав з крісла, потис мені руку та, ледь помітно кинувши, зник десь за лаштунками, уникаючи зайвих запитань.

   Через п’ять хвилин після завершення ефіру я вже чекала на свою каву в гримерці разом із Еліотом, який напружено дивився в одне місце, закинувши ногу на ногу.

—Чому ти не сказав правди?—Я опустилася на диван поряд із ним.

—А, що? Ах, ти ж знаєш, люба Лорі, я найщиріша людина у світі!—він натягнув посмішку, але це лише більше підкреслювало його кепскій вигляд та наштовхувало на думку, що на душі в нього великий тягар.

—Я професіонал своєї справи. Я іноді бачу те, чого не бачать інші люди. Чому ти збрехав? Чому не сказав, що Брендон Девіс із цим каменем дійсно становить загрозу?

—Добре, ти дійсно знаєшся на людських почуттях,—Еліот посміхнувся щиро на цей раз, проте безмежно сумно,—бо жителі нашого міста не повинні сумніватися в своєму герої, як гадаєш?

—Я гадаю, що герой має казати так, як є. Навіть якщо правда страшна та навіть якщо війна між героєм та злодієм неминуча.

—Може, ти й права, Лорі. Але знала б ти, що в мене на душі! Чого коштує мені носіння цього артефакту, на які жертви я йду!..—Чоловік піднявся з місця, став міряти кроками гримерку, задумливо дивлячись в підлогу. В якийсь момент його ноги відірвалися від землі та він злетів угору на кілька сантиметрів, демонстративно розставляючи руки в боки:

—Бачиш,—білий, зі срібними визерунками плащ за його спиною помірно розвивався, наче від вітру, коли він так робив,—я наче проклятий із цим каменем.

—Тобто, по-твоєму, вміти літати це не круто?—хотілося розвіяти сумний настрій жартом.

—Ах, я не це конкретно маю на увазі, Лорі!—його коротке чорне волосся теж трохи ворушилося, а сумні карі очі дивилися прямо на мене,—Я наче проклятий усіма цими силами,  які дає мені природа артефакту. Я став обраним, але я все ще людина! Людина, яка не знає, що їй робити з усією цією відповідальністю. Я не знаю, чого чекати від Брендона Девіса. Я впевнений у тому, що він знав, що краде. Він знає, як користуватися силами каменю, він не залишить це місто у спокої!..

   Чоловік спустився вниз та впав на стілець навпроти туалетного столика. Він обхопив голову руками та кілька хвилин мовчки про щось думав. Я уважно дивилася на нього, проте мовчала. Мені було неймовірно шкода його: я б не хотіла, щоб Рівер завдав шкоди чоловікові, який просто живе заради миру в місті Хаккен, який бореться зі злодіями, чиї сили ніколи не переважали його власні. Але я обрала бік Рівера Грея, якого так безмежно кохаю, якому сама допомагала красти з того музею цей артефакт. Я сама вибрала стати злодійкою у цій історії.

—Лорі,—Еліот глянув на мене: в його очах спалахнув вогник,—Ти такий професіональний журналіст! Я іноді дивуюся тому, як ти пробилася у “великий світ” новин, будучи ще зовсім юною!

—До чого це ти?—зміна його настрою збентежила мене.

—Дізнайся, хто такий Брендон Девіс! Ти ж вже декілька разів співпрацювала з головнокомандуючим поліції та ви разом  допомагали поліції з розкриттям особистостей!

—Еліоте, ти при своєму розумі?! Ті “особистості” були звичайними бандитами! Ми із Томасом вийшли на них завдяки наявності хоч якоїсь інформації!

—Але про Брендона Девіса теж є немало інформації!

—Звідки ти про це знаєш?

—В поліції завели на нього справу. Томас Брукстоун вже має непогану таку папку зачіпок та невеличких шматочків інформації про нього. Поговори із ним!

—Але…Це буде так важко, я навіть не знаю…

—Будь ласка, Лорі! Доля Хаккену залежить від цього рішення!

—Добре, я зв’яжуся завтра із поліцією та особисто обговорю це питання із Томасом.

—Ти мій герой, Лорі! Дякую, що на правильному боці!—Еліот підхопив мене на руки від радощів, після чого буквально вилетів з кімнати, залишивши мене одну в оточенні власного вихору думок та емоцій…

                                                   ***

   За широким столом навпроти мене сидів сам Томас Брукстоун: вже немолодий головнокомандувач відділком міської поліції постукував товстими пальцями по поверхні, повільно гортаючи однією рукою папку, яка, на моє здивування, виявилася дійсно доволі змістовною. Принаймні, на перший погляд.

“Невже в них дійсно є щось таке, завдяки чому вони зможуть вийти на Рівера? Цього ще не вистачало!”—я сиділа із абсолютно кам’яним обличчям, чекаючи, поки чоловік першим почне розмову, проте на серці в мене коїлося щось незрозуміле: погане передчуття щодо усієї цієї “каші” та страх за те, що в місті Хаккен дійсно гарні правоохоронці, які мають забагато “зайвої” інформації.

—Та-акс-с, ну,—видихнув Томас,—хлопець цей років двадцяти-п’яти, не меньше. Зріст середній, статура струнка, звичайна. Чорне волосся таке, довге відносно. Очі зелені…

—І це все?—я намагалася приховати жах, який окутав мене: Томас дав чіткий опис зовнішності Рівера, він бачив його! Але, коли?..

—Не будь я Томасом Брукстоуном, якщо це все! Дивись сама,—він передав мені папку та вказав пальцем на заголовок однієї зі сторінок.

   Я уважно вчитувалася в кожне слово, намагаючись зрозуміти, чи дійсно поліція має вагому інформацію, чи Томас просто блефує; добігши очима до кінця останнього речення я спалатніла. Напевно, вираз мого обличчя складно було не помітити.

—Ну як? Чудову роботу виконали хлопці?

—Ви дійсно підозрюєте лише трьох чоловіків? Але…Але як ви звузили коло підозрюваних з цілого міста на цих трьох?..

—Я більше скажу: описами зовнішності це все не закінчується!—Томас бадьоро підвівся на ноги та став уважно вдивлятися в заголовки справ, які зберігав у шафі прямо позаду себе. За хвилину чоловік повернувся до столу; його сиві вуса весело підстрибнули, коли він падав назад на своє крісло. Томас кинув переді мною три невеличкі фотокартки: троє чоловіків із довгим чорним волоссям та виразними зеленими очима. Двоє з них були мені абсолютно незнайомі, проте третій…Третій був Рівер Грей.

   Абсолютно точно. Той самий Рівер Грей, із яким ми буквально пару днів потому викрали артефакт, той, із яким ми знайомі ще зі старшої школи в нашому рідному маленькому містечку під Хаккеном…Його старе фото, напевно, з університецьких років; якраз той період наших життів, коли ми не бачилися та не думали, навіть, що доля ще коли-небудь зведе нас обох разом.

—Ну як? Як?—Брукстоун, вочевидь, неймовірно пишався своїми підопічними, що не дивно: вони дійсно зробили майже неможливе.

—А, так…Молодці ваші…Полісмени. Проте, у Вас немає підстав затримати когось з них та допитати, я права?—віра у те, що їм не вдасться вийти на прямий шлях Рівера й досі жила в мені.

—У нас є уліки!

—Що?! Які?

—Ха!—він весело плеснув в долоні,—волосся! Обох із цих негідників! Як Брендона Девіса, так і його побічника! До речі, подільник має солідну таку біляву шевелюру: волос світлий та довгий, є із чим працювати.

—Та-ак,—я мимоволі схопилася за пасмо свого волосся,—так, а що, власне, заважає зробити експертизу?

—Ну дивись,—він простягнув мені пачку сигарет, і, отримавши відмову, закурив сам,—це, звичайно, далеко не єдині, хто був у списку підозрюваних. Їх було більше десятка! Проте, кожного із них ми опитували та перевіряли особисто: усі вони пристойні сім’янини, звичайні робітничі й так далі. До того ж, ми робили й ДНК експертизу…

—І що? Не збігається?

—Із тими чоловіками—ні, проте…Цих трьох ми не перевіряли, це і є одна з найвагоміших причин, чому вони досі у списку підозрюваних.

—То, що Вам заважає, в решті решт?

—Ось цей молодик,—він вказав пальцем на фотокартку зліва від мене,—злочинець в минулому, причому небезпечний. Сидів за вбивство.

—Ага…

—Коли ми почали розшукувати його, то виявили, що він відбуває покарання за нове вбивство, яке вчинив в ту саму ніч, як зник артефакт. Тому він або в його напарника, ну, а бо ж це просто не той підозрюваний. Його волосся для ДНК ми так і не отримали.

—Зрозуміло…—я просто уважно слухала його, намагаючись не ставити зайвих запитань.

—А ось цей,—на цей раз він вказав на брюнета справа від мене,—поїхав за кордон у відпустку зі своєю родиною. Наші люди перехопили його на кордоні з Францією. Проте він виявився якимось впливовим, зараза! Зібрав навколо себе адвокатів, погрожує судом. Його ДНК нам теж не вдалося отримати.

—Так-с, ясно. А цей?—я обережно торкнулася обличчя Рівера, що дивився на мене з пластикової фотокартки своїми виразними смарагдовими очима.

—А цей молодик не з’являється вдома вже невідому кількість днів. Не впевнений, навіть, що він був вдома, коли стався злочин. І ні звістки, ні чутки про нього! Офіційної роботи тут не мав, родини також. Нема, навіть, кому підтвердити його непричетність. Знаємо лише те, що не місцевий він. До того ж, постійно міняє міста, в яких не живе довше, ніж пару років. Навіть з країни в країну подорожує, ти диви, який спритний! Проте, є про нього одна деталь…

—Яка?—я аж підскочила на місці. Увесь цей час Брукстоун був настільки зайнятий розповідями про підозрюваних, що, здавалося, не помічав моєї нервозності протягом усього мого візиту. Я сподіваюся, що дійсно не помічав…

—В нього були проблеми із законом. Він найнатуральніший крадій. Дрібний кримінал, правда, проте це нічого не змінює. Ти мене чуєш?

—А, що? Так-так,—я потерла носа,—дуже добре, що круг підозрюваних такий вузький, можна буде провести власне розслідування. У Вас особисто є припущення, хто із цих трьох може бути Брендоном Девісом?

—Я не схиляюся до когось із них конкретно більше, проте мене насторожує ось цей молодик, посередині. Якщо імена усіх інших нам відомі, то цей якийсь мутний хлопак.

—Чому ви так вирішили?

—Судячи з наших даних, вже не вперше змінює ім’я. Схожий почерк крадія, так кажучи. Якась дивна схильність до різного роду імен.

—Ви впевнені, що він вже змінював ім’я до цього? Ви ж казали, що інформації про нього замало.

—Саме тому і замало, що в різних країнах базується під різними псевдонімами. Ось він в мене найбільшу підозру й викликає. Робимо усе можливе, щоб затримати його першим. Що думаєш?

—Ну-у, не знаю,—потягнула я,—може, в нього, скажімо, брат-близнюк є, ні? Чи це, на Вашу думку, безглуздя?

—Чисто теоретично…Ні, ні, Лорі, не думаю.

—Ясно…Ну, що ж,—я підвелася з крісла,—почну розмірковувати сьогодні ж. Може, й мені, як журналісту, вдасться бути корисною у цій справі.

—Я і не сумніваюсь, люба Лорі Сміт! Ти надзвичайно талановита в своїй сфері. Тримай мене в курсі діла!..

   Я буквально вибігла з кабінету Брукстоуна, нервово риючись у сумочці в пошуках телефону. На вулиці вже стрімко вечоріло. Тремтячими руками, стоячи посеред коридору, я аби-як набрала номер Рівера: декілька коротких гудків дали зрозуміти, що його телефон поза зоною.

“Де ж ти, Рівер Грей, коли так мені потрібен?..”—Трубки так ніхто й не підняв.

                                                    ***

   Два дні мене не відвідувала жодна з думок: чого ж, з рештою, чекати від Томаса, від Еліота та, насамперед, від самого Рівера? Він не брав телефон, не виходив зі мною на зв’язок і так, я знала, що він мав переховуватись деякий час, але я не очікувала того, що Брукстоун зможе вийти на потенційного злочинця так швидко! А ще гірше те, що я навіть не можу сказати про це Ріверу…Я не знала, що маю робити у такому випадку, а бездіяльність вбивала мене ще сильніше.

   Піднявшись, нарешті, з ліжка, я глянула на годинник: дванадцята година дня. Невже я так довго провалялася без діла? Неважливо: мені треба було зайняти себе чимось. Я знала, що Айван сьогодні мав бути на роботі, тож, чому б не завітати в офіс у свій вихідний день? Самотність явно не йшла мені на користь, проте й зайва товариськість могла бути згубною: головне не показувати того, що на серці в мене коїться справжній хаос. Ще б простежити за тим, щоб моє бентеження не читалося на обличчі…

   За півтори години я вже перетнула поріг багатоповерхового офісу, яким володіли наші новини. Айвон був біля апаратури, як зазвичай, готувався, вочевидь, їхати на місце подій.

—О, Лорі! Бос дзвонив тобі?

—Привіт, Айвоне. Ні, не дзвонив. А мав?

—Тейлор не зможе працювати сьогодні. Якісь там в неї серйозні проблеми, чи щось типу того, я не знаю. Але добре, що ти тут. Вийдеш сьогодні замість неї?

—Чом би й ні? Все одно вихідні проходять нудно.

—Щось ти не схожа на себе, Лорі. Захворіла чи…—він щось хотів додати, проте задзвонив його телефон. Хлопець декілька секунд уважно слухав співрозмовника та із кожним разом його обличчя набувало все більшого здивування та, навіть, якогось жаху, як мені здалося. Поклавши слухавку Айвон повернувся сполотнілим лицем до мене.

—Господи, що із тобою, Айвоне?

—Їдемо знімати ексклюзив,—він проковтнув слину,—Брендон Девіс з’явився. І в нього артефакт…

—Ой-ой…Буде бійня?

—Б’юся об заклад.

—Тоді їдемо у центр!

—Не боїшся, що все це коштуватиме нам життя? Якщо Еліот Уокер битиметься із цим Девісом, то, вочевидь, бути у центрі подій не найкраща ідея.

—В нас є вибір?

—Ну, я…

—Наша робота бути у центрі подій, Айвоне. Їдьмо!—я схопила його за руку та ми побігли вниз по сходах до робочого фургону. Я була чи-то у відчаї, що Рівер наважився кинути виклик герою, чи-то у піднесенні, яке з’являлося тоді, коли я була поряд із Рівером та грала в його “злодійські ігри”, які приносили мені небувале задоволення. Метушня із законом, переховування та кримінал дарували мені те життя, якого в мене ніколи не було: стримана вихованка журналістської академії ніколи не знала іншого життя, інших емоцій. Гарна подруга самого героя міста Еліота Уокера ніколи не бажала бути із ним за одно: забагато спокус та привілеїв дарувало їй кримінальне життя. Незаконне, дике! Поряд із ним — Рівером Греєм, чиє справжнє ім’я серед тисячі різних псевдонімів знає лише одна дівчина у світі. Ця дівчина я — Лорі Сміт! І він кохає мене! І коли він здобуде владу міста, моє життя нарешті завісить вуаль статусу повноправної злодійки цього міста!..

   На під’їзді до центру вже панував небувалий хаос: велетенські шматки розбитих вщент будівель, бите скло з хмарочосів, покинуті людьми згорілі автомобілі…На мить мені стало так страшно, як ніколи: в мені прокинулося те, чого я не відчувала до цього раніше: свідомість. Те відчуття, яке нарешті дало зрозуміти мені, що рівно за половину цього хаосу відповідаю я: саме я тоді прийняла рішення допомогти Ріверу, це мав би бути й мій бій також!..

   Проте ані Еліота, ані Рівера ми не бачили. Пожежі та уламки на дорогах давали зрозуміти, що бій проходився тут, проте нікого з воюючих між собою не було.

   Ми із Айвоном покинули фургон: далі їхати було неможливо, тож він, узявши із собою камеру та те, що зміг би донести пішки, обережно покрокував вперед поміж інших кинутих авто. Я йшла за ним із мікрофоном у руках, що здавалося мені безглуздим: звісно я не збиралася давати репортаж із  місця подій насправді, мені лише треба було підійти ближче, щоб побачити Рівера. Щоб переконатися в його коханні та змінити своє життя назавжди.

   Під ногами тріскалося скло, пожежа у якомусь офісу поблизу окутувала вулицю в хмари чорного диму. Я намагалася затулити носа рукою та пасмами волосся, поки йшла прямісінько за Айвоном далі по вулиці. На видноколі в небі над двома величезними хмарочосами ми побачили Еліота: білий плащ за спиною маячив здалеку, розвивався на вітру, поблискував золотавими визерунками. Він важко дихав, шукаючи поглядом Рівера, вочевидь. Але злодія поки не було.

—Он він! Еліот Уокер!—Айвон увімкнув камеру,—ми у прямому ефірі, Лорі!

   Проте я не ворушилася: з-за кута якоїсь будівлі я уважно пильнувала небо, щоб не пропустити появу Рівера. Еліот парив у повітрі на місці, рукою змахуючи з чола піт. На обличчі були помітні дві червоні смужки крові.

—Де ж цей боягуз Брендон Девіс? Покажися, чорт забирай! —слова Айвона розлютили мене, проте я не мала права цього показувати. Я все ще уважно вдивлялася на дахи будинків, поглядом шукаючи того, хто розпочав першим цю війну між володарями артефактів.

   Чорний силует розрізав блакитне небо, наносячи черговий удар героєві: величезний шматок будівлі стрімко полетів у бік Еліота, проте чоловік встиг відлетіти вбік; слідом за цим послідував удар. Брендон Девіс з розмаху вдарив Еліота в обличчя й на цей раз він не встиг зреагувати вчасно. Видно було, що сили героя потроху лишали його, проте, чому? Ми не могли зрозуміти, чому при рівних силах Брендон був буквально невловим. Він наносив удар за ударом, не шкодуючи спритності та снаги, в той час як Еліот із кожним разом втрачав долю своїх надлюдських сил.

   Чорний, з такими само золотавими визерунками плащ за спиною злодія маячив над хмарочосом. Брендон був в піднесенні: його губи розпливлися в якійсь шаленій посмішці. Пасма чорного волосся розсипалися на плечах, а зелені очі горіли якимось божевіллям.

   Еліот витер білосніжним рукавом кров з губ та спідлоба глянув на суперника; повисла пауза, поки кожен із них, ширяючи у повітрі в кількох метрів один від одного, готувалися до чергової схватки.

—Нащо ти робищ це, чорт забирай?—Еліот казав тихо, проте Брендон міг чути його,—Ти боягуз, зрозумів? Ти не хотів битися чесно! Звідки в тебе третій камень?

—Хіба це тепер важливо? Краще б тобі думати про те, що буде з містом, коли твоє тіло лежатиме на землі під моїми ногами!—Він знову ринувся вперед, готуючись нанести новий удар, проте Еліот зміг оминути його: чоловік облетів Брендона ззаду та наніс удар кулаком. Від цього спритного трюку Брендон мало не втратив рівновагу в повітрі. Вони обидва спустилися трохи ближче до землі та камера Айвона нарешті змогла почати фіксувати їх таким чином, що усі люди міста, які не втратили зв’язок, могли бачити їх двох.

   Тепер вже Еліот нещадно наносив удари, поки Брендон, захищаючи голову, опускався із кожним новим ударом все ближче до землі. Тепер вже їх обох було видно, як на долоні.

   На шиї Брендона мерехтіли два камені: золотий, такий само, як в Еліота, та чорний, якого я не бачила ніколи. Звідки він взявся у Рівера — я не знала.

   Еліот підлетів до нього ближче, намагаючись схопити за шию: він хотів зірвати з ного артефакти!

—Брендоне!—я стала посеред дороги так, що тепер кожен з них міг бачити мене.

—Лорі, що ти робиш?!—проте Айвона я не чула.

   Очі обох чоловіків, що зчіпилися в повітрі, тепер були прикуті до мене:

—Лорі!—Еліот стрімко понісся на мене, хапаючи на руки та спритно оминаючи будівлі в польоті: він почав тікати.

—Ні, ти не розумієш, пусти мене!

—Що ти робиш? Якщо ти прийшла допомогти, то це невдала спроба. Брендон сильніший, в нього два камені. Він вб’є тебе!

—Ні,—я заглянула за спину Еліота, де побачила наздоганяючого нас Рівера,—він не вб’є мене. Він кохає мене.

—Що?! Лорі, ти…

—І він не вб’є тебе,—я м’яко посміхнулася та потягнулася рукою до його шиї,—тебе вб’ю я.

   Одним рухом нитка, на якій тримався камінь, була розірвана  та Еліот, втративши свої здібності, летів зі мною вниз до землі. Я встигла побачити передсмертний жах в кожному з його очей, коли він був вже буквально в парі метрів від землі, перш ніж Рівер підхопив мене та блискавично злетів над містом.

   Ми зупинилися високо у небі так, що бачили це напів-зруйноване місто під собою. Люди там, внизу, потроху виходили із укриттів щоб зрозуміти, що відбувається, проте їх ми вже не бачили: я охопила обома руками шию Рівера, притискаючись до нього всім тілом.

—Я так сумував за тобою, моя дівчинко…Тепер цей світ у наших з тобою руках! І я присвячую весь цей хаос тобі!..