Мені було дванадцять. Це був квітучий весняний день, наповнений різнокольоровими барвами. Здавалося, що у цей день сонце було яскравіше, аніж влітку. Коли ми піднімали свої голови уверх, щоб розглянути безмежне небо, сонце засліплювало наші оченята, тим самим заставляючи нас зморщувати свої носики. Вітер грайливо літав навколо дерев, де сиділи співучі пташки, радісно зустрівши новий день. А навколо нас мовчки літали зацікавлені феї, які через свої блискучі крила створювали звуки подібні на маленькі дзвіночки, кожен раз, коли вони розмахували ними. А ми тим часом заливалися дзвінким сміхом, кожен раз, як чули це “Дзень-дзелень”!

          Ми були усередині лісу, неподалік від нашого маленького селища. Я сиділа на міцному дубі, який вже давно проріс м’яким мохом, а поруч зі мною, сиділа моя сердечна подруга — Циссія. Вона весело розмахувала ногами, поки я переживала, щоб вона не впала з дерева. Хоча вона тим часом, зацікавлено спостерігала за нашим близьким другом — Арленом, який розмахував дерев’яним мечем та намагався повторити бойові стійки. При кожній його невдачі, він тяжко видихав та опускав свою голову вниз, хоча за мить — знову повторював.

– Арлене, що ти робиш? – Промуркотіла Циссі, сонно потягаючись до сонця.

          Я знову поглянула на неї. Циссія була зовсім маленького зросту, порівняно зі мною та Арленом. Вона була така худенька та крихка! Іноді я думала, що вона може розбитися на маленькі шматочки!Але окрім цього — Циссія мала неймовірно білосніжну шкіру, відтінку самого місячного сяйва. Я часто ловила себе на думці, що теж би хотіла таку ж шкіру, як у неї. У Циссі було білосніжне волосся, яке нагадувало перший сніг узимку,таке ж кучеряве та пухнасте. Проте моя мама завжди заплітала їй дреди, адже волосся у неї було довге, нижче аніж талія, а зрізати вона його не хотіла. Тому мама вирішила все ж не зрізати їх, а знайти зовсім інший підхід… І Циссії дуже сподобалася нова зачіска! Вона мала такі ж гострі та довгі вушка, як прийнято у нашого народу. Хоча між нами все ж була одна різниця…

          Вона була, як кішка. Коли вона широко всміхалася, було видно, що у Циссії – є справжні ікла! У неї були довгі кігті на руках та й сама її хода нагадувала граціозність кішки! Що й говорити про її поведінку? Вона могла з легкістю залізти у будь-яке місце, наскільки би тісне воно не було. Могла заснути на дереві, звернувшись у клубочок, а також іноді — могла муркотячи промовляти слова, хоча й зовсім не контролювала цього! Але найбільше, що мені подобалося у ній… Були її жовтогарячі, хитрі оченята! Вони були, неначе два вогника посеред темноти! Мої батьки розповіли, що скоріше за все — хтось з її батьків був Некоманом — кішко-подібною людиною. Але це ніхто не знає… Навіть сама Циссія. Вона з’явилася у нашому селищі нізвідки, неначе раптовий дощ, який ніхто не очікував. І вона не пам’ятала абсолютно нічого про себе… Навіть своє ім’я. Я старша за неї на два роки, їй тоді було шість. Вона проживала у стодолі якогось закинутого дому, допоки її не знайшли мої батьки, разом з бабусею. Тоді вона була ще худорлявішою ніж зараз… А мій тато завжди мав добре серце, завжди хотів усіх захистити. Тому спільним рішенням — ми забрали її до себе! І надали нове ім’я — Циссія.

          Але раптово пролунав енергійний, проте такий сконцентрований, знайомий нам голос, перебивши усі мої думи в голові.

-Тренуюся! – Швидко вигукнув він, продовжуючи розмахувати мечем.

          Арлен був трішки нижчим аніж я, смуглявий з круглими щічками. Він мав такі ж вушка, як і у нас, довгі, але гостріші, неначе шпильки! Також у нього були дуже красиві та цікаві очі зелених відтінків! Праве око було оливкового кольору, а ось ліве — кольору хакі. Циссі дуже подобаються його очі! Вона любить обговорювати їх зі мною, хоча ніколи не зізнається про це самому Арленові. Також у нього гарно вкладене каштанове волосся, яка сягає йому трішки нижче шиї. Здається… ця зачіска називається шаг. Але я можу помилятися. Але саме красиве у його зачісці — це маленькі косички побіля вух, які ми заплітаємо разом з Циссі! Він завжди для нас не зрізає передні прядки перед вушками, щоб хоч трішки залишилося волосся для косичок! 

          Циссі ліниво позіхнула, зморщуючи свого носика, адже сонячні промінчики дісталися її обличчя. Вона скривила своє лице, незадоволено поглянувши вверх.

– А навіщо ти тренуєшся? – Раптово запитала я.

          Почувши мої слова, Арлен тихенько розсміявся, вставляючи свій меч у землю.

– І що тут смішного? – Підвела брови Циссі. – До цього часу ти ніколи не тренувався, а тепер загадково розмахуєш іграшковим мечем перед нами. Невже ти начитався своїх книжок про хоробрих лицарів?

– Тренувався я! – Заперечив він. – Просто… Просто я не показував вам! А в історіях про лицарів, я нічого поганого не бачу! Навпаки — вони стимулюють мене більше тренуватися аби стати сміливим та сильним!

– Ну еге-ж. – Гмикнула Циссі.

– Стати сміливим та сильним? – Перепитала я. – Але навіщо тобі це? Хіба ти вже не такий?
– На жаль ні… Не настільки, щоб стати справжнім лицарем.

– О, то ти й справді хочеш стати лицарем? – Засяяли очі у Циссії. – Як захоплюючи!

– Чому ти вирішив стати лицарем? – Здивувалася я. – Хіба ти не хотів стати сильним чаклуном, який проживає у домі-грибу, носячи дивакуватий, круглий капелюх?
– Це тепер в минулому! – Почервонівши скрикнув він. – Та й ви самі знаєте… Я не надто вправний у магії, на відмінно від моєї сім’ї… Отже, я подумав, що стати лицарем — буде набагато краще аніж стати невправним чарівником. – Раптово Арлен усміхнувся, споглянувши на меч в землі. – І якби не було… Хтось ж повинен вас захищати! І це буду я!

          Ми з Циссією переглянулися, і як тільки наші оченята зустрілися, вона хитро усміхнулась. Як тільки ми зустріли Арлена — у нас втрьох з’явилося багато спільних мрій. Як приклад, ми мріємо здійняти з небес найяскравішу зірку, яка просвітлює нам дорогу уночі, щоб вона стала нашим новим компаньйоном у пригодах. Ми мріємо пройти усі поля, степи та ліси наших земель, щоб віднайти єдину у цьому світі — квітку бажань, яка здійснить наше найпотаємніше бажання! Ми мріємо здійняти хвилі з морів, щоб дістати найдревнішу, різнокольорову мушлю з її дна, яка зберігає усі мудрі та невідомі просто-селянам, як нам — таємниці самої Єстви Еффесії, котрі вона так вправно заховала від очей істотних. Але, ми ніколи не думали про власні бажання. Хоча, якщо говорите правду — лише я не знала, чого жадаю насправді.

– Це круто! – Раптово сказала я, ховаючи очі від Циссії. – Ти зможеш боротися проти різноманітних, страшних і дуже огидних монстрів! Мені б самій не вистачало духу для цього…

– Ага! – У Арлена засвітилися очі, неначе два бенгальських вогника. Він підбіг до великого каменю, який був поруч з нами, та застрибнув на нього. Вставши у героїчну позу, він продовжив. – Ви тільки-но уявіть, з якою честю та гордістю, я буду приймати свої нагороди за бойові досягнення та хоробрі вчинки! Славетний лицар – Арлен Маккенлі!

          Я хутко поплескала у долоні, а Циссі лише шкірилася у всі свої ікла, споглядаючи на Арлена. Коли Арлен закінчив демонструвати, як він буде приймати нагороди, він раптово повернувся до нас.

– А у вас, є якісь власні мрії? – Запитав він. – Хоча, краще буде запитатись.. Чи змінилися вони у вас? Звісно, ми дотепер будемо старатися виконати усі наші спільні мрії, проте… Ми ж повинні мати й свої мрії, еге-ж?

          Скоріше за все, він подумав, що поступив дуже егоїстично та неправильно, завівши свою власну мрію. Він шукав нашого схвалення, а також — хотів почути, що ми теж завели нову мрію. Звісно, я не вважала, що це погано! Навпаки — я була дуже рада за Арлена, що він нарешті відмовився від ідеї про круглий капелюшок! Та проте ж… Все ж я сховала свої очі, коли він запитав це. Я й досі не розуміла, чому так важливо мати власну мрію… Розгублено споглядаючи на фей поруч, я трішки здивувалася, коли врешті-решт — заговорила Циссі.

– Я мрію стати однією з членів “Темних чаклунів-пройдисвітів”! – Впевнено заявила вона, зістрибуючи з дерева. Тон її голосу раптово змінився та більш тихіший та моторошний. – Тільки-но уявіть… Злі істоти! Отруйні рослини! Заборонені артефакти та зілля! Вічний страх та відчуття адреналіну, коли за тобою женуться інші шамани! І звісно… – І зовсім неочікувано для нас, Циссі скрикнула, заставляючи нас підстрибнути та відчути мурахи по шкірі. – Сама ж пекельна магія!

– Ти справді хочеш стати пекельним чаклуном?! – В один голос, тремтливо промовили ми з Арленом.

– А чому б і ні? – Вона надула свої губки, кружляючи навколо дерева.

– Але ж це надто небезпечно! – Нажахано мовляла я, крутячи голову у сторони, де вона проходить. – Пекельна магія — одна з найнебезпечніших у світі! Потрібно мати неземну силу та витримку, аби заволодіти нею! Вона буквально може самостійно тебе знищити!

– Отож-бо! – Погодився Арлен. – І тим паче — який адреналін, коли за тобою женуться інші угрупування з сильними шаманами? Вони ж можуть завдати тобі шкоди!

– Які ж ви нудні! – Зупинилась Циссі, тупнувши ногою. – Що до твого заперечення, Айріс — звернулася вона до мене. – я достатньо сильна, аби заволодіти нею! Хіба ти не погоджуєшся з цим?!

          Злякавшись, що я можу її образити, я лише мовчки кивнула головою, погоджуючись з її словами. Вона самовдоволено підняла голову верх і швидко повернулася у сторону Арлена. Швидко неначе кішка — вона підбігла до Арлена і розпочала кружляти навколо нього.

– “Завдати шкоди”? – Вона залилася гучним сміхом. – Ну як же! Коли я стану однією з пекельних чарівниць – а я стану, то зможу дати їм доброго відсічу! Вони навіки запам’ятають мене, як “Найкращу з усіх пекельних, підлу та хитру, неначе лисиця — Циссія!”. А й тим паче, – Раптово зупинилася вона, серйозно зиркнувши у очі Арлена. – Хіба ти не обіцяв захищати нас?

– Обіцяв, авжеж, проте…

– Ну й у чому тоді проблема? – Циссі кинула плечима. – Як пообіцяв, то маєш виконувати!

– Звісно я виконаю свою обіцянку, але не можна так нехтувати власною безпекою, поклавши усю відповідальність на мене!

– Бла-бла-бла!

          Циссія висунула свого язика, демонстративно дратуючи Арлена. Допоки вони дражнили та сварилися між собою, я лише мовчки, з усмішкою на лиці, спостерігала за ними. Я не любила, коли вони сварились, але це завжди виглядало дуже кумедно. Через деякий час, коли Циссі розпочала інстинктивно шипіти, вони згадали, що я досі сиджу на дереві та тихенько за ними спостерігаю.

– Годі вже! –  Сказав Арлен відходячи від Циссі. – Поки ми тут сваримося за якусь дурничку, ми й забули, що ще не вислухали мрію Айріс!

          Циссі та Арлен раптово переводять на мене свій погляд. Зазвичай, Циссі не визнає свою винну у чомусь, проте вона присоромлено споглядає на мене, неначе маленьке, ображене кошеня.

– О, ні, усе гаразд! – Сказала я, тепло всміхаючись. – Ви й зовсім мене не образили! Я розумію ваші переживання, проте вони й справді не варті! Можете далі продовжувати сперечатися, я можу ще почекати!

          Хоч я й говорила це лише з добрих намірів, а не для того, щоб зробити їм зауваження, не залежно від цього, вони все одно дивно переглянулися один на одного.

– То яка твоя мрія? – Запитала Циссі, по-сестринськи всміхаючись до мене.

          Стиснувши мої ноги один до одного, я відвела свій погляд в сторону, задумливо споглядаючи десь у далекі ліси. Тяжко зітхнувши, я все ж признала те, про, що би я ліпше збрехала.

– У мене немає власної мрії.

          Арлен та Циссі здивовано перезирнулись, але вмить — подруга підозріло споглянула на мене.

– Ну годі тобі, невже ти щось і справді приховуєш від нас? –          Роздратовано сказала вона. – Твоя мрія вже така таємнича, що навіть найкращі друзі не можуть знати про неї?

– Та ні, я серйозно! – Обурено відповіла я. – У мене справді немає власної мрії, я не знаю, ким би хотіла бути!

          У нашому селищі було прийнято мріяти. Кожен з його жителів — має власну, можливо маленьку, проте важливу для нього мрію. Без неї ніхто не міг обійтися, що маленькі діти, що крихкі старці, які багато вже побачили у світі цьому. Саме ці мрії — і створюють цю могутню силу у наших серцях, яка дозволяє поєднати нас з природою. Саме ця віра — дозволяє стати однією з нею, злившись в одне з природою…

          Наприкінці весни, коли сонячні промінчики змінюються, аби зустріти літо, а вітер змінює свій напрямок, у нас існує наше важливе, місцеве свято “Бажальник”. Увечері, усе селище збирається на прикрашеній площі і проводить там цілу ніч. Люди навкруги веселяться, танцюють, розказують оповідки, показують фокуси, грають у різноманітні ігри або проводять лісові ритуали… Насправді, це далеко не весь список, що відбувається у цю ніч, але це варто побачити на власні очі, аніж слухати розповідь. У цей день суворо заборонена будь яка праця — навіть якщо це просто збирання плодів у садку. Сама Єства Еффесія забажала цього, коли принесла у наш народ це свято, через святе послання. Вона забажала, щоб у цей день, люди та істоти повністю віддалися природі та відпочинку, щоб знову відчули зв’язок між собою та лісами, полями та річками… Щоб ми згадали ці поштовхи в серці. Але є ще одна невід’ємна частина цього святкування, наша лісова традиція. Усе село збирається поруч з яскраво-червоними вогнищами, беруться за руки та вголос промовляють святкову молитву. Після неї, вони підносять до вогнища пахощі, які самостійно виробили з близькими до душі людьми та запалюють їх. Існує легенда, що допоки горять пахощі — Богиня природи, мати усього живого Єства Еффесія чує усі благання, мрії та слова істоти, яка тихенько промовляє їх у дим пахощів. І слова обов’язково доходять до вух святої матері. Коли мрія є щирою, не несе за собою ніяке зло, а лише хороші наміри — Єства Еффесія обов’язково допоможе здійснити її, полегшивши дорогу до її здійснення, доклавши туди власну, святу кров. Але існує ще одна річ… Старці говорять, що якщо носій мрії має неймовірно добре серце, якщо від його мрії навіть стійка мати зможе розчулитися бажанням своєї дитини і якщо від неї сильно залежить життя мрійника — вона надасть йому своє благословіння, нарядивши його власним захистом та назвавши — Обранцем Богині. Тепер, не дивлячись скільки залишилося цій істоті прожити на білому світі — він завжди буде обгорнутий квітками матері, які будуть направляти його лише на світлу, правильно сторону. Дотепер, ніхто не знає особисто, когось з обранців Богині, проте… Старці й справді запевняють, що вони — існують.

          Тому й Циссії та Арленові й дивно, що я не маю власної мрії. Вони не могли повірити, що усі ці роки, я просила здійснення бажань для нас, а не лише для себе.

– Ти насправді усі ці роки ділилася з Богинею Єствою Еффесією нашими мріями, замість того, щоб здійснити власну мрію? – Досі здивовано мовляв Арлен, сумно споглядаючи на мене.

– А що тут такого? – Сказала я, акуратно спустившись з дерева. – Невже це й справді так погано?

– Ні, звісно ні! Просто, ти весь цей час, думала не лише про себе, а й про нас… -Засоромлено мовляв Арлен. – Мені не віриться, що Айріс Антарес, яка придумує нам усі мрії, забавки та пригоди — немає власної, особистої мрії…

– Але ж ваші мрії і мої теж! – Обурено скрикнула я. – Мені не обов’язково мати якусь дурну мрію, яку буду мати лише я! Мені справді це не потрібно!

– Ти впевнена? – Заговорила Циссі. – От тільки уяви — ти би могла стати найкращим пекарем у цілому нашому королівстві, могла би вирощувати найкращі чарівні плоди, як твої батьки або ж.. Могла стати найкращою з усіх лісових чаклунів, повністю поєднавши свою душу з природою!

Могла б стати найкращою з усіх лісових чаклунів, повністю поєднавши свою душу з природою…

Найкращою з усіх лісових чаклунів….

Повністю поєднати свою душу з природою…

          Здається, це стало дуже помітно, як я задумалася над її словами… А й справді, я завжди гналася за різними магічними речами, хотіла дізнатися разом з Циссією та Арленом мудрість Еффесії та хотіла, щоб про нас — складали героїчні оповідки, які будуть передаватися з вуст до вуст. Але я ніколи не розуміла, ким я бачила себе там… Насправді я хотіла стати лісовим чарівником — мудрою та розважливою, подібно до нашої Богині Єстви Еффесії та сильною й хороброю, як її коханий чоловік, Бог війн та історії — Герос.

– Айріс? – Перебив мої думки Арлен. – Чого задумалась?

– Як думаєте, – задумливо мовляла я. – якою я б була лісовою чарівницею?

– Найрозважнішою та наймудрішою з усіх! – Підбадьорила мене Циссі.

          Я тихенько засміялася, коли почула слова Циссі.

– Отже — то ти все ж вирішила стати лісовим чарівникомр-р? – Промуркотіла вона, споглядаючи мені у самі ж вічі.

– Не можу запевняти, що це моє остаточне рішення, але так!

          Як тільки вони почули моє “так”, Арлен та Циссі стали поруч зі мною, створюючи умовний круг. Вони переглянулись один на одного і я зрозуміла до чого йде діло. Арлен урочисто розпочав свою промову:

– Отже… – Відкашлявся він та поглянув на Циссі. – Найкраща з усіх пекельних, хитра, неначе лисиця…

– Ти забув “підла”! – Переправила його вона, дістаючи з під своєї одежі амулет на якому була зображена мерехтлива зірка.

          Арлен роздратовано зітхнув, проте повторив ще раз:

– Найкраща з усіх пекельних, підла, хитра неначе лисиця — Циссія!

          Сестра протягнула свій амулет вперед, ні на мить не опускаючи його вниз. Її жовтогарячі очі знову зустрілися з моїми, проте зараз — вона були набагато яскравішими ніж зазвичай.

          Проте Арлен продовжував далі.

– Хоробрий перед будь-якою небезпекою, з зачаклованим мечем на силу-силенну, славетний лицар — Арлен Маккенлі!

Поки він промовляв ці слова, він водночас діставав зі своєї сорочки такий ж амулет, як у Циссі, проте замість зірки — там був зображений прозорий місяць.

          Арлен підставив свій амулет до амулету Циссії і вони обидва засяяли у їхніх руках. Яскраве світло, яке нагадувало ліхтар, засяяло ще дужче, коли вони з’єдналися в одне ціле. Залишилася я — сонце.

– Духовно поєднана з природою, – розпочав Арлен, поглянувши на мене. – володарка потаємних мудрощів святої Єстви Еффесії, найрозважливіша з усіх лісових чарівників — Айріс Антарес.

          Як тільки він розпочав говорити, я хутко дістала свій амулет, амулет сонця. Тільки-но він закінчив промовляти моє ім’я, я неначе блискавка притулила свій амулет до їхніх і сяйво збільшилося у двічі. Феї про яких ми вже й забули, зацікавлено споглядали на сяйво у наших руках, час від часу здивовано переглядаючись. Та ба, навіть равликів у траві зацікавило це потужне сяйво.

          Ці амулети нам створив місцевий кузень — Оріон, коли ми назбирали потрібну суму монет та змогли вмовити його на це. Додавши у них кусочок місячного каменю, блискіток з сяйливих зір та настоявши під гарячим, літнім сонцем, він створив для нас наш зв’язок — наші амулети дружби. Використавши лише дрібку магії, він зміг створити для нас річ, яка буде зберігати усі наші спогади, мрії, дзвінкий сміх та голос рідний. Річ, яка буде пам’ятати усе до маленької деталі. Окрім того, сяйво зірок з сонячним промінням змішалося, створюючи магічний зв’язок між трьома амулетами, тим самим — заставляючи його світитися, коли поруч з ним є його інша частинка. Насправді, це дуже дорога для нас річ, яку ми бережемо, неначе самих себе, адже ці амулети — і є частинкою нашою душі.