Ця субота пройшла у Дарини з Мариною, як звично проходять усі інші їхні дні.

Марина перекинула тарілку з тістом, викинула пиріжок прямо посеред двору, облила козу водою, а Дарина не відстає від сестри: три побитих глечики, розкидані шкарпетки та відірвана фіранка у спальні. А як ще жити бешкетухам-вередухам?  Навіть не скажеш, що Дарині 10 років, а Марині 8.

– Це я не хочу! – кричить Дарина.

– Це я не буду! – завиває Марина.

Бідолашні мама з татом лише розводять руками та прибирають весь безлад. Лише сивенький дід Петро все їм нагадував: «Колись прийде по вас чоловічок, що живе під припічком, і забере до себе. Будете за ним попіл підмітати». Та дівчатка тільки хихотіли на його слова.

Одного погожого ранку вирішили Маринка з Даринкою піти на вигін, щоб чужу худобу подражнити. Там вони зустріли сусідського хлопчиська Івана. А той читати страх як  любив. Поначитується різних казок, а потім усю сільську дітвору ними забавляє.

І от, знову біля нього купка дітей повсідалася. Дарина й Марина й собі присіли на молоду травичку. Історія сьогодні була не нудніша за всі інші. Іван повідав їм про домовиків, які в кожному домі живуть, прибирають, за пічкою та домашніми улюбленцями придивляються.

– А в мене в хаті мама прибирає, – раптом схопився з місця Васько.

І миттю всі зайшлися реготом. Потім Іван розповів дітворі про те, що йому мати повідала:

– Візьміть найсмачніші ласощі, що у дома знайдуться.  Потім покладіть їх на видне місце. Домовичок прийде, забере і більше не буде шкоду робити, якщо це він робить, звісно, – Іван усміхнувся лукаво дітям і пішов матері допомагати.

Дорогою додому дівчатка думали над тим, що розповів Іван.

– Точно! Маринко, ось чому у нас у хаті такий безлад, – скрикнула Дарина.

– Так-так. Це все домовичок. Він усе бешкетує, а дід Петро на нас звертає! – зробила висновок Марина.

– Тоді прийдемо додому, візьмемо на кухні печиво, яке спекла мама, покладемо у нашій кімнаті і вистежимо домовичка.

– І розкажемо йому, що не можна так робити, – підхопила Маринка.

Сестри прийшли додому, одразу зайшли на кухню. А печива й немає! Та це ж те печиво, яке дівчатка зранку з молоком з’їли. 

– І чим ми домовичка  пригостимо? – рюмсає Марина.

– Почекай! Я ж заховала одненьке. Воно в мене під подушкою!, – скрикнула Дарина й побігла у спальню. Через мить дівчинка повернулась на кухню з сухим коржиком у руці.

Марина втерла сльози та почала плескати в долоньки від щастя.

Сестри дочекавшись вечора, взяли у мами гарну хустку. Застелили нею підлогу і залишили там коржика. Сіли вони чекати. Довго чекали.

Аж ось, мама прийшла дівчаток спати вкладати. Марина накрила печиво шкарпеткою, щоб мама не побачила. Повлягались діти спати, вже потемніло за вікном. У кімнаті було геть темно. Лише тоненький промінчик місячного сяйва показував на хустинку з печивом, з якого дівчата вже зняли шкарпетку.

Не дочекалися сестри домовичка, лягли та й поснули. Але раптом… Раптом почулося чамкання. Дарина прокинулася від дивного звуку. Вона обережно визирнула з-під ковдри і поглянула на те місце, де вони з сестричкою залишили печиво.

– Марино, прокинься, – пошепки сказала старша сестра.

– У-у-у, – завила Марина, але раптом збадьорилась,  – Домовичок?

– Т-с, – Дарина приклала до вуст пальця, а потім показала на дивне мініатюрне створіння.

Прямо на хусточці сидів дідок, який був не більший за табурет. Він сидів та наминав коржика. Аж от, він почув Маринин щасливий писк і різко запхав усього коржика до рота.

– Смачний коржик, – дідок поплескав себе по животу, – Мама пекла, еге ж?

– А ти точно не той чоловічок, що живе під припічком?, – з надією в очах запитала Маринка.

– Хи-хи-хи. Ні, Маринко, я домовик. Мене звати Шишко. А чоловічка з-під припічка Пилипко. Нормальний він. Ми з ним разом за пічкою доглядаємо.

– Отже дід Петро правду говорив…, – промовила Маринка.

– Звичайно, правду. Ваш дід дуже хороший, а тепер ще й мудрий. Хи-хи-хи.

Потім дівчатка посерйознішали. А Даринка сказала домовику Шишку:

– Шановний Шишку, ми звернулися до тебе, щоб попросити. Ти не маєш по усій нашій хаті безлад розводити.

– Я? Безлад? По хаті? Хи-хи-хи, – знову засміявся дідок, – ще побачимо, хто це безлад розводить, а хто справжній господар у домі. Хи-хи-хи.

Потім він просто зник. Зник, мов під землю провалився! Дівчатка лише здивовано перезирнулися, а потім лягли спати.

Ох і довго вони вилежувалися в постелях. Вже й сонце на повну світить у їхнє віконце. Навіть лінивий кіт уже бігав по двору за курчатками.

Але дівчатка не вставали. Вони чекали маму. Бо ж вона завжди заходила до їхньої кімнати та будила. Але мама цього ранку не прийшла.

Раптом Маринці набридло просто лежати. Вона встала та мовчки вийшла на кухню. Майже одразу ж дівчинка повернулася до кімнати вся у сльозах.

– На кухні не пахне сніданком! Бо мами немає! І тата теж! – у розпачі схлипує та.

– А дідусь Петро? – з надією питає Дарина й собі встаючи з ліжка.

Але молодша сестра лише заперечно киває головою. Куди могли подітися усі дорослі? Навіть дідусь Петро, який майже ніколи не виходив з двору? Це для сестер була найбільша загадка…

Так без мами й без тата дівчатка провешталися до обіду. По хаті був ще більший гармидер, ніж зазвичай. А кому ж то все прибирати? Мама, тато і дід зникли. Вони просто покинули бідолашних у своєму безладі, принаймні сестрам здавалося саме так.

Вони сиділи під яблунькою й дивилися, як рожево-білі пелюстки опускаються на землю. Маринка водила пальчиком, тим самим розкладаючи пелюстки на маленькі купки.

– Дарино, – раптом почулося від неї, – здається, то не домовичок бешкетував весь цей час…

– Ммм..? – не розуміючи, Даринка поглянула на сестру.

– Сама поглянь. Ми сьогодні пів дня самі-самісінькі. Домовичок навіть не показувався, але в хаті, як у сараї з козами.

– Виходить, що то ми все накоїли?

– Умгу, – відповіла молодша сестра.

Запала довга мовчанка. Аж раптом, Дарина схопилася з місця і почала стрибати на радощах.

– Я знаю, що треба зробити!.- скрикнула вона, – ми попросимо у домовика Шишка вибачення. Але почекай… Він не прийде, якщо ми не лишимо ласощів.

– Може, спечемо хліба? Немає нічого смачнішого за домашній хліб, мені так дід Петро говорив, – розповіла Маринка.

– Точно! Ти ж молодець! – Даринка готова була розцілувати сестричку, – Спечемо хліба, я бачила, як мама це робить. Залишимо Шишку, а він поверне нам батьків.

– І дідуся Петра! – підхопила Марина.

Сестри побігли до хати та взялися прибирати. Вони витерли пил, підмели підлогу та попрали одяг. Як не дивно, але вони геть не стомилися, а з задоволенням спекли запашного хліба. А Маринка, наче справжня господиня, надоїла козячого молока.

Тож під вечір на печі була розстелена мамина хустинка, на якій лежав добрий кусень свіжоспеченого хліба та склянка ще теплого козячого молока.

У хаті, напевно, ще ніколи не було так чисто. Тож дівчатка повсідалися на канапу у кухні та стали чекати. Вже стемніло на дворі, але ніхто не з’явився…

«Мабуть, нічого не вийде», – зі сльозами на очах подумала Даринка. Аж раптом, просто нізвідки, з’явився дідок Шишко. Він зручно вмостився на печі та взяв шматок хліба до рук.

– Пахне. Ви справжні господині, самі напекли. Я спостерігав за вами. Потішили старого, – промовив він, нюхаючи кусень.

– Пане Шишку! Пробачте нас. Ми більше не будемо вас ображати. Ми все зрозуміли.

– Поверніть нам маму з татом та дідуся, будь ласка, – зарюмсала мала.

– Та я їх і не забирав, – промовив домовик, допиваючи молоко.

Раптом почувся скрип дверей. До кухні увійшли мама, тато та дід Петро з пакунками. Дівчатка кинулися їм в обійми.

– Ви чому ще досі не спите? – запитула мама.

– Ми думали, що більше не побачимо вас! Ми більше ніколи-ніколи не будемо бешкетувати, тільки не кидайте нас більше, – розплакалася Марина.

Дорослі лише здивовано перезирнулися.

– Дурненькі. Ми ж лише на ярмарок їздили з Івановим батьком. Ось пакунків вам привезли, бубликів там, льодяників на паличці.

І лише дідусь Петро мовчки підморгнув домовику Шишку, який стояв за пічкою. Шишко усміхнувшись діду на прощання, зник, мов його і не було ніколи.