Сьогодні був дійсно теплий та сонячний осінній день. Вересень – це час, коли літнє сонечко добре прогріває землю, але як тільки воно зникає, то стає прохолодно. Дерева почали вкриватися жовто-червоним листям, немов одягали нове вбрання.

Тим часом, Мілана сиділа на шкільному стадіоні та згадувала про те, як чудово було літом.

«Літо – свято, яке триває три місяці. Влітку не потрібно робити уроки, ходити кожен день до школи. Як чудово  було їздити на море, аквапарк, їсти холодне морозиво та гарячу кукурудзу, гуляти з друзями до самого вечора.. А завтра понеділок, десяте вересня – знову до школи , знову вставати рано, знову математика, знову українська мова, читання».

– Мілано! Привіт!

Дівчинка підняла голову й побачила поруч із собою свого однокласника Миколу.

– Привіт! Я навіть не помітила, як ти підійшов.

– Як справи?- спитав хлопчик.

– Узагалі добре, але  дуже сумую за літом. Сиджу, згадую, як було чудово!

– Згоден. Дійсно було кльово. Але краще пограймо в м’яча.

Діти пограли й дуже швидко втомилися, тому присіли на газон відпочити.

Раптом сонечко сховалося за хмарами й подув сильний вітер. Вікно шкільної бібліотеки, яке виходило на бік стадіону, відчинилося і звідти прямо до ніг дітей прилетів невеликий папірець.

– Поглянь, Мілано, це аркуш паперу з книжки. Тут так багато малюнків.

– Це не просто папірець із книжки, це сторінка з манги, – відповіла Мілана.

– А що таке манга?

– Манга – це японські комікси.  Художник, який створює мангу, називається мангака.  Манґа малюється та видається чорно-білою.

– Дуже цікаво, звідки ти це все знаєш?

– Я цікавлюсь аніме, багато читаю про нього та малюю.

– Поглянь Мілано, тут щось написано.

– Прочитай, будь-ласка, мені дуже цікаво!

Микола взяв папірець у руки та почав читати: «Для того щоб потрапити до країни аніме, треба взятися за руки, заплющити очі та в один голос  тричі промовити чарівні слова:  «Тамагочі, тамагочі до країни аніме потрапити хочу».

– Миколо, ти справді віриш у це? – спитала дівчинка.

– Звісно ні, це якась маячня.

– А спробуймо для приколу!

– Чудова ідея, давай!

Діти сіли ближче один до одного та взялися за руки, заплющили очі й тричі промовили заклинання: «Тамагочі, тамагочу до країни аніме потрапити хочу».

Тієї ж миті друзі відчули тепло та приємний запах невідомих квітів. Розплющивши очі, вони були шоковані. Стадіон зник, зникла школа, зникли будинки навколо.

Вони сиділи на галявині, а навкруги росли  чудові дерева, які цвіли приємним рожевим кольором. Із дітьми залишився тільки м’яч.

– Миколо, де ми, що відбувається? Мені якось страшно, – пробурмотіла Мілана.

– Де наш стадіон, де наша школа? Що це за ліс? – спитав Микола.

– Так, треба заспокоїтися.

– Згоден . А що це за дерева ? Нагадують персик.

– Я бачила такі дерева в аніме . Здається, це сакура.

– Яка ще сокира?

– Та не сокира, а сакура.

– І що то таке – сакура ?

– Сакура, – відповіла дівчинка, – це японська вишня. Японці словом «сакура» називають узагалі будь-яку вишню. Сакура —  символ Японії та японської культури. Японці здавна шанують цю рослину. З часів династії Мейдзі зображення сакури містяться на головних уборах військових та учнів.  Тепер використовується на гербах поліції та сил самооборони Японії. Крім того, сакура  — символ жіночої молодості та краси.

– Дійсно красиве дерево.

Тільки Миколка промовив ці слова, діти почули в себе за спинами якийсь гомін. Повернувши голови, друзі побачили трьох хлопчиків. Вони були не великі на зріст, на вигляд їм було по дванадцять – чотирнадцять років, худорляві, здавалися добрими та ввічливими. Мілана відразу їх упізнала.

 Це були герої аніме, яких дівчинка сама вигадала та намалювала. Їх звали –

Сакі, Декстар та Френк.

– Привіт, прибульці, – промовив Сакі,  – Міланко, ти нас упізнала?

– Так, звісно ж, впізнала. Познайомтесь – це мій товариш та однокласник Микола.

Хлопці почали знайомитися й тієї ж миті в небі щось пролетіло – велике,

червоне і, як здалося дітям, дуже страшне.

– Це що за монстр?!  – викрикнув Микола

– Не бійтеся, це наш Чече, – відповів Френк.

І тоді Мілана розповіла Миколі, що Чече – це літаючий песик Червона четвірка, або скорочено Чече. У нього було чотири вуха, чотири лапи, чотири крила та чотири хвоста. Дівчинка також сама його вигадала та намалювала.

– Добре, хоч голова одна, – пробурчав Микола. – Скажіть краще, як нам повернутися додому?

– Щоб повернутися додому, вам потрібно виконати по одному нашому бажанню, – відповів Сакі.

– Я згоден на все, хоч пішки до Києва йти, – сказав Микола.

– А хто такий Київ ? Ваш товариш?

– Який такий товариш?! Київ – це столиця нашої країни, -з гордістю промовив Микола.

– До речі, розкажіть нам, будь ласка, про свою країну, – попросив дітей Декстар.

Міланка та Миколка почали із захватом розповідати про свою країну – Україну. Столиця нашої країни – місто Київ.  Україна славиться своїми родючими полями, квітучими садами, безкрайніми степами. Вона омивається Чорним та Азовським морями. Найбільший порт, наше рідне місто, – Одеса. У країні є багато річок, найбільша – Дніпро. Також є гори — мальовничі Карпати та Кримські. Найвищою точкою українських Карпат є Говерла. У нас гарна та співуча  мова, чудова природа, затишні села й гучні міста. По всій країні дуже багато дитячих та спортивних майданчиків. Україна вільна, сильна та незалежна держава.

Герої уважно  слухали дітей, а потім слово взяв Сакі.

– Слухайте моє бажання. У вас дуже гарна  країна й вона має назву, до речі, теж гарну, тож я хочу, щоб і у нашої країни аніме також була назва.

– А я хочу, щоб ви навчили нас грати у футбол, – промовив Декстар.

– А мені дуже шкода Чече, йому так самотньо. Я хочу, щоб ви намалювали йому друга, – додав Френк.

Діти дуже зраділи, почувши бажання Героїв. На їх думку, вони були не дуже складними.

– Футбол  я беру на себе, – промовив Коля, а ти, Мілано, сама розбирайся зі своїм аніме. Як кажуть, хто що знає, тим і хліб заробляє .

Взявши м’яча в руки, хлопчик з Героями побіг на поляну вчити  грати їх у футбол. Мілана замислилася на хвилинку, дівчинка збагнула, що їй потрібні альбом та маркери. Без них виконати бажання було неможливо. І як тільки вона про це подумала, сталося диво. У руках, невідомо звідки, з`явилися  скетчбук та маркери .

– Ну і дива! – подумала дівчинка.

Приблизно за годину хлопці в гарному настрої підбігли до Мілани.

– Перше бажання виконано: Герої грають у футбол так гарно, що хоч на Олімпійські ігри відправляй, – із радістю промовив Микола.

– Миколо, друже, розкажи нам, що то за ігри такі, – попросив Декстер.

Хлопчик розповів Героям, що Олімпійські ігри зародилися у Стародавній Греції у місті Олімпія.  Родоначальником ігор вважають Зевса. Олімпійські ігри проводяться кожні чотири роки до наших днів . Олімпійська емблема являє собою п’ять переплетених кілець різного кольору, вони символізують п’ять різних частин світу. Синій – Європа, жовтий – Азія, чорний – Африка, зелений – Австралія і червоний – Америка. За традицією, під час ігор зупиняються всі війни. Олімпійська нагорода вважається найвищою у житті спортсменів.

-Так, дійсно круті ігри, – погодився Декстар.

– А як справи у тебе? – звернувся Френк до Мілани.

– Чудово ! Знайомтеся – це Неко, у перекладі з японської – котик.

Дівчинка відкрила скетчбук. З його сторінки на Героїв дивилося миле кошеня, намальоване в стилі аніме .

-Сподіваюсь, вони потоваришують з Чече, – сказав Френк.

Відразу після слів Френка котик Неко ожив, вистрибнув із альбому на землю і побіг у напрямку, де росли сакури, там на траві відпочивав Чече. Із перших хвилин стало зрозуміло, що Неко та Чече будуть товаришами.

Сакі підійшов до Мілани, обійняв її та запитав, яку ж назву вона дала їхній країні?

– Промовте слово аніме задом на перед, – запропонувала вона.

-Еміна! –вигукнули разом хлопі.

-Так, віднині ваша країна зветься Еміна.

Ідея з назвою країни дуже сподобалася Героям, навіть Неко й Чече раділи цьому.

Герої не хотіли розлучатися з дітьми, їм подобалося з ними спілкуватися, але вони дали слово, що повернуть їх додому. Вони запропонували дітям стати один до одного спиною, взятися за руки та тричі промовити чарівні слова: «Тамагочі, тамагочу назад додому хочу». Діти поспішили виконати те, що казали їм Герої, вони дуже хотіли додому.

Мілана відчула, що хтось ніжно торкається її плеча. Дівчинка розплющила очі і побачила, що вона лежала в ліжку, а поруч стояла мама.

– Доброго ранку, донечко. Прокидайся. Час збиратися до школи.

– Мамочко, як я тебе люблю!– вигукнула дівчинка. Вона зрозуміла, що вся та пригода – просто сон.

Щось м`яке та пухнасте доторкнулося її руки, це була киця Боня. «Мур-мяу», – промурчала кицька, що на її мові означало: «Вставай, моя черга спати в ліжку».

Мілана поснідала, одяглася, взяла портфель  і разом з мамою пішла до школи. Мама працювала вчителем історії у школі, де навчалася дівчинка. На порозі школи стояв Микола.

– Доброго ранку, Юліє Володимирівно! Привіт, Мілано! – привітався хлопчик. Він підбіг до подружки, узяв її портфель та почав розповідати їй щось на вухо. Мілана була вражена, хлопець розповів їй свій сон.

– Як таке може статися, мені теж наснилася ця історія!!!

– Оце так дива! – вигукнули діти

І насниться ж таке.

Далі буде..