Стоячи перед дзеркалом, я кілька разів глянула на поличку, немов намагаючись знайти там щось. Та не щось, а дещо конкретне. У душі горіла наївна надія побачити там хоча б метр бинта, але ні. Не було й сенсу сподіватися. Усі вони вже були давним-давно використані. На поличці лежало лише кілька шприців і баночка чогось. Новокаїн, напевно. Я ніколи не вчитувалася в ці назви, вони ще з дитинства стали для мене дивним сполученням літер, які незрозуміло як були взагалі придумані. Але зараз це було не так важливо, адже так?

Легким рухом руки я зачинила двері. Зазвичай тихе клацання виявилося аж ніяк не тихим, мабуть, увесь будинок почув, що я наважилася зачинитися у ванній. Тепер вже точно я зможу побути наодинці, хоча б поки не постукають кулачком. І все ж потрібно було знайти бинти. Заради них я тут. Підсунувши табуретку до високої полиці, я навпомацки стала шукати їх, але лише колола пальці об голки, що ніколи не були вилучені з використаних шприців. Здавалося, вони всюди. Але роздратування швидко зникло, коли вдалося дістати бажане. Ставши перед дзеркалом, щоб як слід замотати себе, немов мумію, я абияк перемотала руку, намагаючись не перетискати. Неприємні подробиці у вигляді старих перев’язок, що трохи вкрилися кров’ю, я б воліла опустити. У той момент, коли розглядала руку, щоб нічого не було видно, я мимоволі глянула на себе, точніше, на обличчя. Роблячи незрозуміло що на дотик, я дивилася у свої сірі, вже давно зблідлі очі. Мені завжди говорили, що вони ніби порожні, з чим я була не згодна. Звичайні, нічим не примітні очі. Максимум, що могло відрізняти мене від іншої людини — так це нижня частина обличчя. Але відрізняла вона мене аж ніяк не найкращим чином.

Хворі ніколи не можуть бути красивими у своїй хворобі, щонайменше тому, що це приносить їм дискомфорт, а може й біль. І з цим я вже з радістю погоджуся. Погоджуся, адже хвороба принесла мені потворність, якої не соромитися — подвиг. Під маскою, яку мені позичали постійно, ховалася потворність у вигляді зубів. Безлічі зубів, непристойної кількості зубів. Коли про всіх говорили, що їм варто посміхатися в усі тридцять два, мені ж доречніше було сказати посміхатися в усі множинні десятки. Я ніколи не рахувала скільки. Але це число було б явно більшим, ніж у звичайної, здорової людини. Звісно, це було боляче, незручно, а тим більше лячно. Навіть уявити не можу, кому було страшніше: мені чи тим, хто дивився на мене.

І завжди я намагалася сховати цю проблему з великої літери п чим завгодно. Маскою, хусткою, шарфом, — та боже, що тільки не вигадувала моя голова заради того, щоб ніхто і не знав про це. Приблизно з восьми років, чи то мені сказали, чи то я сама собі наказала забути про сміх, здивування. Принаймні, таке яскраве, яке це було в інших. І десь до дванадцяти люди стали називати мене Царівною Несміяною. І це було краще, краще бути вже такою, ніж страшною і незрозумілою.  А десь із тринадцяти я і зовсім перестала бажати комунікувати з іншими. Можливо, лишень батько та родичі залишились моїми співрозмовниками.

Батько мій працював дантистом. Працював, як пам’ятаю, все моє життя. Він, напевно, довго вчився і практикувався, щоб лікувати людей, а не калічити їх ще більше. Це було досить… похвально. Але скільки б років він не вкладав у це, жоден лікар, та що там лікар, людина, ніхто не міг навчити його менш недбалого ставлення. Його б ніколи не описали як доброзичливого, максимум “байдужого”, якщо навіть не “бездушного”. І невідомо було мені, як він ставився до своїх пацієнтів, і мені щиро шкода, якщо так само, як і до мене. Його ніколи не цікавило нічого більше, ніж моє здоров’я. Але навіть лікування у нього було немов карою за квінтесенцію непослуху. Це стосувалося і потворності. Будь-яка його спроба вилікувати мене, допомогти мені з цим закінчувалася тим, що радше він вирве здоровий зуб з-поміж десяти зайвих. Він ніби не лікував мене, а навпаки, калічив. І під симфонію крику та звинувачень мене в тому, що сама винна, найменше мені хотілося звертатися до нього по допомогу. 

Тремтіння від цієї думки зняло з мене пелену роздумів. Опустивши очі на гарячу долоню, в якій досі лежали бинти, я чи то жартома, чи то цілком серйозно, трохи відмотала від клубка і почала замотувати собі щелепу, верхню, нижню… Це, схоже, була та ідея, яку моя голова втнула мені у відчаї. Шар другий, шар третій… Лише на п’ятому загорілась ідея. І чому вона не прийшла до мене раніше? Може, тому що ніколи не доводилося бинтувати собі щелепу?

Адже бинтують те, що вже вилікували. 

І справді: якщо ніхто не може допомогти, чому я не можу зробити це сама? Зрештою, ніхто не знає тебе так само добре, як і ти себе. Правильно кажуть. Поспіхом розмотавши все, що було намотано, я в екстазі почала шукати і на ходу придумувати чим би собі можна допомогти. Щипці для видалення зубів, точно. Вони вже точно швидше за всіх впораються з самим “коренем” проблеми, в будь-якому сенсі. Серед жмені баночок, пакетиків і хто знає чого, я доволі швидко намацала холодний інструмент із нержавіючої сталі. Звісно, за довгі роки невикористання він вкрився нальотом. І я навіть знала як зчистити його, благо, доводилося допомагати з цим. Але саме в той момент усі запобіжні заходи відійшли на задній план. Адже мою дурну голову нарешті сяйвом освітила гарна ідея.

Забувши про нещодавно помічену баночку знеболювального, я поспіхом промила під холодною водою інструмент і прополоскала рот. У передчутті блаженного звільнення, я кілька разів відкрила рот так широко, як могла, і лише з третього разу змогла зрозуміти, де саме потрібно рвати. Не хотілося повторювати практику батька, аж ніяк. 

Можливо, було боляче, дуже боляче. Але я, здається, нічого й не відчула. У будь-якому разі, це в рази краще, ніж те, що мені могли зробити. Один за одним, спогади і проблеми немов зникали. Кожен зуб, що падав на холодний кахель, з приємним звуком… і немов залежна від нього, я прагнула чути цей звук частіше й частіше. Може, я вже й вирвала собі не тільки зайві, а й здорові зуби. Але я б не відчула, ні.  Можливо, я стала ще потворнішою, ніж раніше, але принаймні я стала іншою. А отже, проблему було успішно вирішено.