Світло знову заморгало. Будь-яка нормальна людина давно звалила б звідси. Та ні, будь-яка нормальна навіть не заходила. Адже,  коли тобі потрібні гроші, то ти готовий на все. А мені вони потрібні, бо я бідний студент без сім’ї у незнайомому місті. І звичайно, у мене немає стипендії. Ну, зі мною в принципі ситуація зрозуміла, гроші всім потрібні, а от, що тут забула ця дівчина, для мене це напевно, найбільша загадка світу.

Дівчина була в рожевій сукні, рожевих гольфах. Виглядала  вона моєю ровесницею, хіба,  трішки старша. Навряд чи вона бідна студентка, бо одяг її не з дешевих. Тоді нащо ця мила  «лялька» зайшла в цю стару сіру будівлю з тріщинами? У цю будівлю, де тхне так, ніби тут хтось помер? У цю будівлю, де зловісно миготить світло? Я ж кажу, це напевно найбільша загадка світу.

  Проте найдивніше те,  що вона з посмішкою розглядала старі, вицвілі шпалери, на яких проглядались загадкові плями, яким напевно кілька століть, і такий же старезний килим. Якщо вона тут не заради грошей, то напевно, хоче померти. Або справді цікавиться наукою, як це було написано в брошурі: ”Якщо ви цікавитесь наукою, або вам потрібні гроші, то приходьте…”.

 Боже, мене зараз знудить від цього запаху. Цікаво, чи варто сподіватись, що інші кімнати відрізняються від цієї?

Раптом відчинились двері і з них вивалився якийсь хлопець, а за ним клуби чорного диму. 

  — Кхе-кхе-кхе… Ой, ви вже тут, невже вже дванадцята? Вибачте, кхе-кхе, що вам довелось чекати, ми так захопились експериментом, що не слідкуваоли за часом. Мене звати Олексій. Що ж, кхе-кхе, ходімо, я вам усе розкажу, поки професор закінчить дослід.

 Світло замиготіло, ніби проводжаючи нас. Хлопець повів нас коридорами, що мало чим відрізнялись від тієї кімнати, за винятком, напевно, запаху, він ставав слабшим, або мені це лиш здавалось. Ми прийшли до якоїсь наукової лабораторії де стояла була купа дивних приладів.

 —  Що ж, якщо коротко, то ми з професором придумали як можна спробувати клонувати! — Він це казав загадковим голосом, напевно, щоб нас вразити, але зрозумів, що нас це не вражає, перейшов на звичайний тон.

—Уявляєте, можливо мрія багатьох людей справдиться! Можна буде відпочивати, поки твій клон за тебе працює. І ми дуже вам вдячні, що ви погодились бути, якщо можна так сказати, — він поправив окуляри, — піддослідними кроликами.

— Чекайте, а це не має, типу, тестуватися, на тих самих кроликах?

— Взагалі-то так, але ми розробили машину саме для людей, тож ті тварини, на яких ми пробували клонування стали, якщо можна так сказати, мутантами.

Він знову поправив окуляри, наче показуючи, що розумніший за нас.

— А чи не станемо ми мутантами? — Ця дівчина нарешті подала голос.

— Я звичайно і життя покладу, заради науки, але хотілося б внести у неї вагоміший вклад, аніж це. 

— Ми не можемо гарантувати вам повної безпеки, тож просимо вас підписати деякі документи і, якщо можна так сказати, написати заповіт, як розпоряджатися вашими грошима, за які ви тут ”працюєте”.

Із цими словами він дав нам купку документів, для заповнення. Мені було не цікаво читати це все, тож я швидко пробігся  рядками і підписав папери. Потім я ще хвилин двадцять розглядав ці прилади, бо ця дівчина-шанувальниця науки вирішила прочитати всі ці документи. Коли вона нарешті закінчила вивчати документи,  я оглянув більшість приладів. Я б встиг подивитись всі, якби не так багато приділив увагу тостеру. Ви тільки не подумайте, що я якийсь навіжений і в житті тостера не бачив. Бачив. У мене навіть згорів один. Просто цей був доволі химерний. Із  нього стирчали різні деталі. Тож одразу поставало питання, чи здатний він працювати? І взагалі здавалося, що він був зроблений з того, що валялися під рукою, тож я більше схилявся, що він не працює.

— Я зараз віднесу ці папери до нашого кабінету і покличу професора, а ви поки що ознайомтесь з інструкцією на клонувальній машині, — він показав на химерну машину, яку я оминув, бо подумав, що це просто купа сміття.

Виявилось, що ця купа сміття нічогенько така машина, особливо, якщо дивитись зсередини. Всередині вона більше здавалася на капсулу якогось космічного корабля з фантастичного фільму, аніж на якусь машину.

Швидко прочитавши інструкцію я вирішив роздивитись решту приладів, але тут прийшов професор із цим хлопцем. Я очікував побачити якогось навіженого науковця зі скуйовдженим волоссям, що посивіло після якогось експерименту, великі окуляри, завеликий науковий халат і можливо, якісь шрами. І саме це я  побачив, але волосся у нього було не сиве і розтріпане, а чорне, гладке і торкалось плечей. Він трохи скидався на супер лиходія. Видавалося так, що цей хлопчина, який напевно був його асистентом, виглядав більш навіженим.

— Вітаю вас, я професор-експериментатор Грегорі Вікторович, а це мій асистент, Олексій, але ви певно, вже знайомі. Що ж, перейдемо до нашого експерименту. Хто хоче першим отримати клона?

Він казав це так невимушено і з посмішкою, ніби він це робить кожного дня, і ніякого ризику для життя немає.

— Ну, типу, дами вперед, чи що?

— То ти боягуз, який боїться піти першим? — дівчина промовила це з посмішкою, ніби знущаючись з мене.

— Я можу піти, просто ти теж, типу, науковиця. Може тобі, типу, не терпиться.

— Мені й справді не терпиться. Гаразд, я піду перша.

— От і чудово, — Грегорі Вікторович радісно сплеснув у долоні,

— тоді попрошу вас зняти усе металеве й скляне із себе, і пройти в машину.

Знявши всі прикраси, дівчина зайшла в машину.

— Двері замикаються зсередини, — промовив Олексій, — замикайте на два оберти замка.

Вона кивнула і замкнула машину. 

— Що ж почнемо, Олексію, занотовуй експеримент.

— Так, професоре.

Грегорі Вікторович натиснув важіль. Машина почала гудіти і вібрувати. Світло замиготіло, цікаво, це пов’язано з тим, що ввімкнули машину, чи воно тут миготить,  як і в приймальні? Через хвилину машина перестала гудіти.

— Олексію?

— Так професоре?

— То які нотатки?

— Ой, точно, — він поправив окуляри, — значить так: дослід тривав одну хвилину і чотирнадцять секунд,  механізм гудів і вібрував в межах норми,

на тридцять сьомій секунді миготіло світло.

— Чудово, майже все було гаразд. А світло потрібно перевірити буде.

— Пробачте, що встряю, але чи не потрібно її, типу, випустити?

— Так, — Грегорі постукав по машині подаючи сигнал, що дівчина може вийти, — ти абсолютно правий.

Дівчина відкрила двері і вийшла. Поряд з нею не було її клона. Цих двох науковців це здивувало і вони почали перевіряти машину, документи, а я дивився на неї. Вона була така сама, але інша, я не можу пояснити, але знаю, що вона змінилась. А може я себе накручую? Вона ж тільки що відчула на собі дію експерименту все ж таки. І все рівно, щось було не так.

— Нічого не розумію, — професор був збентежений, — усе гаразд, чому ж не спрацювало? Дівчино, а можна ми ще раз проведемо експеримент?

Вона погодилась і все повторилось. Все до секунди. І все рівно, не було клона, але мене це не хвилювало. Мене хвилювало те, що вона знов відрізнялась. І зараз я це знав, напевно. Може, вона не відрізняється ззовні, але всередині точно. А от науковців вона не хвилювала, та це й зрозуміло. Не всі можуть відчувати внутрішні зміни людини, особливо,  якщо не мають навичок.

Вийшло так, що вони повторили цей експеримент іще п’ять разів. І результат був однаковим. Науковці повторювали ще й ще, але дівчина сказала, що почала недобре почуватись. Тож науковці переключились на мене. Зайшовши до машини, я замкнув двері на два оберти і машину запустили. Прислухався. Але не відчував вібрацій машини, не чув шуму, і не відчував у собі ніяких змін, наче я просто зайшов у ліфт і постояв там хвилинку  не рухаючись.

Мені здається, я простояв там вже кілька хвилин, а мені все не стукали. Я почав хвилюватись, аж раптом щось сильно вдарило по машині. Вийшовши, я подумав, що у мене почались галюцинації, або що я збожеволів.

По кімнаті пересувався стілець на колесах і стіл. Науковці і дівчина намагались їх зупинити, але у них це чомусь не виходило. Аж раптом у повітря здійнявся, той дивний тостер і почав літати під стелею. З кожною хвилиною додавалось ще по одному приладу, які ми намагались спіймати і зупинити їх.

Через хвилин п’ятнадцять ми закінчили. Ми запхали ці предмети у кімнату для експериментів і закрили їх там. Виявилось, що цю кімнату науковці зробили разом спеціально для експериментів, тому у неї є скло в стіні і ми можемо спостерігати за всім, що там відбувається.

Науковці вирішили, що потрібно поставити досліди над предметами, яких було сім і зробити ще кілька тестів клонування на мені. Тож професор із дівчиною залишились в кімнаті зі скляно стіною, а я з асистентом пішов далі пробувати процес клонування.

Ми провели ще дві спроби клонування і зрозумівши, що нічого не вийде повернулися назад. У професора, на відмінну від нас, був результат. Вони запропонували теорію, яку назвали ”Теорією Гаррі Поттера”. Суть цієї теорії така: клонувалась її душа, і ці частинки душі вселились в предмети. Так, як робив це ”той кого не можна називати”.

  Вони провели кілька дослідів і виявили, що предмети майже однаково реагують на різні чинники. Але тоді поставало питання, чому не клонувалась моя душа. Раптом дівчина повідомила, що вірить в бога, і почала закидати нас теоріями, що не так із моєю душею.

— А може, це щось не так з твоєю душею? Може, ну не знаю, типу, вона не цільна, тому розділяється?

— Або, — мовив професор, — машина реагує лише на жінок. Тоді нам потрібно це перевірити на іншому чоловіку. Олексій, не хочеш стати частиною науки?

— Так професоре, звісно! 

Ми зробили експеримент над ним і з’ясувалось, що теорія професора невірна, бо душа асистента теж клонувалась.

Наступні пів години ми провели в роздумах, що могло завадити моїй душі клонуватись. Але нічого у нас не виходило, тож Олексій вирішив пожартувати, аби розрядити обстановку:

— А може. у тебе душі взагалі немає?

І всі вони підхопили цю тему, і через п’ять хвилин всі дійшли висновку, що у мене немає душі. Мене це дратувало, але я просто сидів, аби не вибухнути гнівом на них, бо коли серджусь, то без бійки не обходиться. Але коли ця дівчина запропонувала мені піти до священика, то я не витримав.

Проте, за секунду до того, як я підірвався з місця, аби її вдарити, мені в голову прийшла цікавіша ідея. Я вирішив показати їй, що вони праві. Тож я показав їм обличчя демона. І не забув про роги. Бачили б ви їх обличчя. Я не довго насолоджувався цим, бо вони почали діставати телефони, тож мені довелось використати силу, аби зламати їх.

Аж раптом я побачив іншого демона. Це було дивно, адже він не мав людської оболонки, а відкрито показував, що він демон. Може це легендарний Каратель, що забирає в тебе частину сили за якісь помилки. Беручи до уваги, що я показав цим людям, що я демон, то це цілком логічно. Він нічого не робив, просто стояв і дивився на мене. Тоді, я раптом зрозумів, що він схожий на мою демонічну подобу.

Невже це мій клон? Але цього не може бути, у мене ж немає душі.

У кімнату зайшло ще два моїх клони. Отже, якби я  не показав їм, що я демон, вони б все одно дізнались, а так

є я хоча б знищив їх телефони. Не знаю чому, але я почав хвилюватись. Вони ворухнулись і почали наближатись до нас. Повільно, наче кожен рух завдавав їм неймовірного болю і вони витрачали на це купу сили. Я почав автоматично відходити назад. Аж раптом вони рвонули. Але не на мене, а на Грегорі, Олексія і цю дівчину. Вони зайняли їх тіла отримавши оболонки. Тепер вони, так само як і я, – люди.

Я дивився на них, а вони на мене. Ми всі наче чогось очікували у цій тиші, ніби  проводжаючи душі трьох людей, які ще недавно були живі. А потім не змовляючись ми пішли жити їх життя. Працювати, вчитися, дружити. Ми робитимемо все майже так само, як вони, але в інших місцях. Ми роз’їдемось по світу, ніби нічого й не сталось. А щоб нас не шукали, я перевірив камери і обрізав записи відео, а потім влаштував пожежу. Тепер всі подумають що ті люди загинули, а ми підемо звідси і забудемо про це. Ми підемо і виконуватимемо наказ сатани. Ми будемо знищувати людство, як сьогодні. Потроху, але впевнено, так само, як  інші демони.