Стіни мають вуха. Вони мають очі. Стіни не бувають спокійними. Навіть коли зберігають мовчання, не перестають жити. Вони живі вдень і вночі. Очиська вони, звісно, ховають, але я бачу, як їхні груди здіймаються під шаром тинькування. Інколи я чую їхнє важке дихання. А інколи до мене долинає й шепіт. Тоді я затуляю вуха, але це не допомагає. Навпаки, голоси стін стають голоснішими, посилюються аж до крику. Я знов і знов притискаю свої вуха до голови.

Мій лікар затихає. Дивиться на мене збентежено. Мені соромно. Гадаю, він хотів би здихатись від мене. Я набридаю йому своєю неуважністю. Але я неуважний тому, що вони приходять. Саме до мене. Стіни вирішили, що я особливий, обраний. Але я не хочу бути таким! Мені погано.

Через деякий час терапія з психіатром продовжується. Але я не хочу бути в цьому білому кабінеті. Подумки я у вагоні потяга. Навколо багато людей… Різних абсолютно. І мені добре. Я з ними спілкувався… Уявляєте?! – спілкувався! Люди були добрі до мене. Не від самого початку, але були. Мені погляди людей здавалися спочатку пронизливо-допитливими. Вони не те щоб вивчали мене, а, здавалося, знали  мене повністю. Споглядали на мене так, немов бачили перед собою відкриту й вже прочитану книгу. Таке мене лякає, бо раптом вони скористуються цим? Чому мені має бути соромно за власні почуття та слабкості? Я ж людина…

Я хочу бути людиною… Інакше моє існування нікчемне, зараз я це розумію. І ці думки мене лякають. Але паралельно я все ще піддаюся їхньому впливу. Це вже точно моя власність – не ті голоси від стін, а мої особисті думки. Чому життя людини цінніше, аніж життя інших істот, котрі зовсім не подібні до людини? Але чому я так замислююсь про сутність і про різні цінності? Чому ми – купка варварів! – дозволяємо собі це? І тільки собі… Цього не роблять ані тварини, ані дерева перед вирубкою. Мурахи так не поводяться. Не роблять так павуки кімнатні, котрих “варвари” так не люблять і навіть бояться.

Я насуплюю брови, Я ненавиджу таких людей. Ненавиджу за їхню владу, за презирство до нас, інших. За їхню зарозумілість, котру вони вважають розумом. За їхню пихатість, з якою вони з гордістю крокують поруч або повз мене. Я маю емоційну перевагу над цим видом ссавців, можу дати опір. Але його переривають, заважають йому. Не навмисно і не нахабно. Просто так виходить.