…У ту ніч на вулицях було багато людей. Єдина ніч, коли густі хмари пилу, що затягували небо від самого світанку до пізнього сходу сонця, розчинилися, зануривши переповнений простір в яскравість. Забиті постатями, всі поверхні Міста Мертвих тонули в відблисках світла, променях митей, розсипаних як ніколи яскравим небом, заплетеним тисячами павутинок електромереж. Десятки голосів сплелися в суцільний вихор децибел, з якого годі було вирізнити один відтінок, заливши дрібку простору між Містом і Небом людською присутністю. То був кінець мого п’ятнадцятого року. І час, коли Місто захлинулось у фестивалі. Я спостерігав з місця, куди не долинав галас киплячого натовпу – маленький балкон за 27 метрів над замкнутими в уламках бетону й металевих конструкцій ліхтарями, потріпаний голосами Великих Корпорацій, з маленьким виплетеним із марних надій кріслом у куточку під самим вікном, звідки того вечора я не стежив за знавіснілим в екстазі натовпом.

Тієї ночі я вперше дивився в небо. Мені часто казали, що особливим ночами воно схоже на оксамит. Я ніколи раніше не бачив оксамиту. Захаращені слідами людей дахи, кидали в небо відбиті прямокутники з уламків світла, розчиняючись раніше ніж досягнуть павутин. Тоді я вперше побачив її… Високий шпиль Корпорації, на якому вона завмерла, дряпав краєчок насичено оранжевого місяця. Я подумав, що вона не була людиною, адже досі ніколи її не помічав. За нескінченно коротку мить, коли скляна шиба поруч мене розлетілася від влучно кинутого натовпом шматка бетону, змусивши мене відвести погляд, вона зникла. Шпиль Корпорації стояв обплетений хвилями світла і вигуків. Під короною білого сяйва було оголошено День Свободи й заведено новий календар. Я вирішив називати її Тінню… …

Коли зайшло сонце, закінчився останній день мого 20 року. Місто Мертвих спорожніло, ніби накрилося щільною ковдрою мовчанки, страху й покори. Я розглядав спорожнілі провулки, заляпані криками, засипані пилом і уривками минулого. За 27 метрів внизу ніколи не горіли ліхтарі. Розглядаючи їх, я вдруге помітив Тінь, коли один на мить зайнявся вогнем. Тієї ночі вона йшла спокійно, залишаючи сліди поглинатись містом.

Наступні місяці я бачив її щораз частіше. На заході сонця, коли Корпорація гасила життя, вона завмирала на шпилі, де я кілька довгих хвилин розглядав її постать, розмазану через яскраві кольори. Посеред дня, коли вона краплею губилася в натовпі, чи зникала без сліду в засмальцьованих провулках. З першими променями світанку, загорнувшись у хмари, обходила місто блідим димком, виринаючи то тут, то там на тлі посірілого неба. Довгими вечорами, доки місяць займав небо, гасала дахами будинків, запалюючи зірки, а коли той сходив, подовгу танцювала на кінчиках митей під його яскравим кругом. Порожніми ночами, під темними хмарами, які інші називали оксамитовими, вона завмирала на краєчку мого балкона. Мені жодного разу не вдалося роздивитися її постать. Довга накидка, починаючись із низько натягнутого каптура, вкупі з щільним темним шарфом ховала її лице та емоції, руки та жести, гасила звук її кроків. Іноді, коли налітав вітер, довгі поли на мить відкривали шнуровані до колін чоботи з матовими носаками, в яких вона бігала так легко, ніби пестила поверхню своїми кроками. Він неї пахло нічними квітами з кварталу багатіїв, машинним мастилом з промислових районів, шлейфом розкладання й крові з нетрів на околицях, застояною водою з озера перед шпилем Корпорації, скошеною травою впереміш зі свіжими надіями з-поза міста, димом від спаленого сміття та старезних локомотивів… Я не міг сказати, звідки вона прийшла. І хоч шукав причини заговорити, ніколи не запитував цього. Тінь же ніколи не оглядалась. І як би мені не хотілось, не озивалась першою…

У ранок, коли розпочався мій 26 рік, я вперше перетнувся з нею поглядом. Розбуркане Місто поспішало у всі сторони, коли я на мить завмер посеред натовпу, відчувши чиюсь присутність. А тоді побачив Тінь. Вона стояла на тонких перилах мосту, обпершись матовими носаками чобіт, а за її спиною височіла Корпорація. Мені не було видно жодної емоції чи деталі її обличчя, але я був певен – погляд її очей свердлив у мені дірку. Я мовчав. Напевно, вперше я не знав як діяти. Чергова хвиля натовпу захлиснула крихітний простір між нами, і коли наступної секунди вона розчинилася в часі, я усвідомив: Ніхто, крім мене, її не бачив.

Кожного наступного ранку я шукав зустрічі з нею. За мить до того, як Місто Мертвих оживало, вона приходила до моста перед Корпорацією. За секунду до полудня, коли натовпи розсмоктувались по під’їздах, ховаючись від спопеляючих променів, її постать маячила на шпилі Корпорації. Щоночі її обрис завмирав серед переплетінь сріблястих електромереж. Я завжди бачив її. Але вона ні разу не обернулась в мій бік. …

Тої миті, коли шпиль Корпорації спалахнув, закінчився мій 26 рік. Місто Мертвих потонуло в полум’ї та відчаї. Я не знав, що слід відчувати, коли спостерігав як валиться опора. Павутиння рвалося, розсипалось іскрами й хаосом серед моїх знайомих, тонуло в криках і диму. Я побрів до мосту. Цього дня Тінь не з’являлась, тож я не хотів розчаровуватись коли знову не побачу її вночі.

Вона стояла там. Посеред порожнього мосту, з пропаленою накидкою й обтрушеними попелом чоботами з матовими носаками. Схрестивши руки на грудях, скинувши широкий каптур і шарф, вона милувалась картиною. Я розглядав хижу посмішку на її обличчі, вдихав запах сірки й диму, яким просочилось її волосся… Я вперше побачив живу людину.

‒ Схоже, ти відрізняєшся від них…

Її голос був інакшим. В ньому не було тембру, інтонації чи форми. Він не належав ні чоловіку, ні жінці. Не був механічним, й не здавався живим. Не звучав, не змушував застигле повітря тремтіти. Не мав емоцій чи барв, холоду чи тепла. Навіть не певен, чи рухались тоді її губи. Але знав, що точно почув його.

‒ Я довго спостерігаю. А чекаю ще довше. Світ, що приходить в занепад, не можна врятувати, не зруйнувавши до останньої цеглини. Ти вартий, тому Я дам тобі подарунок. Відповідь на одне твоє питання. То, яке воно?

Коли вона злегка повернулась і наші погляди перетнулись, я зрозумів ще одну річ. Я не знав, що запитати в Творця…

Якби в мене була сім’я, я б запитав де вони;

Якби я мав друзів, запитав би її Ім’я;

Якби я вмів любити, запитав би про цінність життя;

Якби я хотів щось змінити, запитав би про різницю між добром і злом;

Якби в моєму житті була мета, я б запитав як її досягти;

Якби я вмів співчувати, запитав би, до чого це все;

Якби я вмів вірити, запитав би про релігію;

Якби я боявся втратити, запитав би коли мій шлях закінчиться;

Якби моє життя мало сенс, запитав би, де в цьому світі моє місце;

Якби я міг хотіти, запитав би про таємниці всесвіту;

Якби я був живий…

Я мовчав. Вона мовчала теж. На іншому березі у воду з гуркотом падали уламки Корпорації. Я знову поглянув в її очі, теплі, оксамитово темні й м’які. Місяць, що тільки визирнув з хмар диму, заплутався нитками між її тонких пальців, що торкнулись моєї холодної щоки. Я відчув вологу на шкірі; тепло, там, де лежала її долоня; біль, коли її нігті шкрябнули мою шкіру; холод, коли зрозумів, що з одягу на мені лише тонкий жилет і розідрані від коліна штани, а в босі ноги впиваються уламки скла; спрагу, коли не зміг вимовити слова через пересохлий язик.

‒ Хто я?

 Власний голос здався мені чужим, коли я почув його вперше. На мить здалось, чи не вигадав я собі красиве бажання, коли не зміг згадати, як звучали її слова.

‒ Ти не такий як вони, отже не людина. У їхньому сенсі цього слова. Але більш живий, ніж ті, кого вони називають людьми. Колись на цій землі буде нове покоління, і ти станеш першим з них. Той хто постане з попелу. Людина з волі й амбіцій, а не плоті й крові. Я чекатиму тебе по іншу сторону Неба, Адаме. Цікаво, яких вершин ти досягнеш…

Її тихий голос розчинився в пориві вітру. Вона йшла, залишаючи по собі густий аромат свіжої надії і прагнень, доки сліди не розчинились в місячному павутинні…

______