1

Вітер сьогодні був особливо холодний. Він б’ється об скелі, зриває сніг із країв урвища й кидає його в темряву під ногами. Я стою на самому краю, дивлюся вниз і думаю, що падіння, мабуть, було б простішим, ніж те, що чекає далі. Під ногами хрустить тонкий лід. Я не відчувала того холоду своїм тілом. Ніколи його не відчувала. Але сьогодні повітря навколо було інакшим. Воно густе, важке, наче сам мороз дихає разом зі мною. Мене накрив нестерпний біль. Моя рука мимоволі тягнеться до шиї. Пальці торкаються мітки. Крижаний уламок, що вріс у мою шкіру багато років тому, тепер вкритий тонкими тріщинками. Я проводжу по ньому пальцем – і відчуваю тихий хруст. Маленький шматочок миттєво відколюється. Він падає вниз, розсипаючись на моїх долонях білим сніговим пилом. Цикл почався. Я заплющую повільно очі. Ще трохи – і холод почне вириватися назовні. Ще трохи – і все навколо стане кригою. Саме так це завжди починається. Спочатку мітка тріскає. Потім повітря стає холоднішим. Потім лід починає слухатися мене, навіть тоді, коли я цього не хочу. Я роблю крок від краю скелі. Сніг під ногами миттєво темніє від льоду. Такий холодний та рідний. В одну секунду все навкруги опинилося в моїй стихії. Небо стало темно-синім. Час несподівано зупинився. Стихія ніколи не питає дозволу, коли їй проявитися.

– Чудово, – тихо кажу я сама до себе.

Тепер мені точно не варто зустрічатися з усім живим. Воно може миттєво перетворитися на кригу. Саме в цей момент я чую дивний звук. Кроки. Швидкі. Я різко обертаюся, держачи в руках свіжо виготовлену крижану кульку. Обережно відсуваю замерлі стеблі верби, поряд з якою я облаштувалася на момент прориву. На вузькій стежці між камінням стоїть чоловіча постать. Високий парубок у моцній формі чорного кольору з холодною зброєю в руках. Він виглядав досить зібраним та наполегливим. Зелені очі виблискували на сонці. Волосся зібране у легкий хвіст плавно розвивалися на вітру.   Він почав крокувати у бік печери, яка знаходилася поруч зі мною.  З кожним кроком серце калатало ще більше. За мить він побачить мене у всій красі. Це був мисливець. Полювання велося на таких, як я – неприродньо-власних людей. Маючи владу над природою, ми не завжди маємо контроль. В нас є своя магічна школа, де проходимо навчання над контролем своєї власної стихії. Раз на місяць наша сила трансформується і переходить на більш сильний рівень. Вплив стає дедалі слабшим і нам залишається тільки підкоритися цим силам природи. Він ставав все ближче і ближче. В якийсь момент сніг з моїх рук почав осипатися. Звуки привернули його увагу. Ховатися вже не було ніякого сенсу. Глибоко видихнувши, я вийшла з темряви на сонячне світло. Напівпрозора сукня торкалася сніжних кришталиків. Його погляд витріщився на мене. Не надто швидкими, але впевненими кроками ми наближалися один до одного. У кожного з нас була своя власна зброя. У нього – саморобний меч з ножа. В мене – лише моя стихія. Два ворога стикнулися обличчям.

– Ну привіт, демоне.

Мене пробрало на нестерпний сміх напереміш зі злістю.

– Ні, ну це вже якась дитяча казочка. Подумай краще.

– А що ще думати? Ти та тварина, яка заморозила все живе.

В мене було лише декілька секунд перед тим, як він направив на мене свого ножа та почав бігти з шаленою люттю. Відстрибнувши на кілька сантиметрів я встигла заморозити лише його ноги, перешкоджаючи дорогу до подальшого мого знищення. Він кричав :

– Я вб’ю тебе, істота. Ти за все заплатиш мені! У подвійному розмірі!

Мені це все було не в несподіванку. Просто гуляючи звичайним містом я вислуховую по десять таких звинувачень та прокльонів. І в цілому – по ділу мені. Але й давним-давно, коли ще слово «магія» було не із розряду фантазії божевільного.

– Послухай мене будь ласка перед тим, як розпускати свого ножа. Я знаю , що ти прийшов по мене, і це мене не налякало. Але я можу виконати твоє бажання. Потрібно лише супроводжувати мене до магічного джерела. Місця, де все розпочалося.

2

Ми йшли мовчки. Не наважувалися взяти ситуацію в свої руки. І для цього були свої причини, у кожного індивідуальні. Для мене було найважливіше – повернутися додому неушкодженою, живою. Саме під час повного місяця, через три дні, наша магія набуде повної трансформації

– А ти давно ведеш полювання на таких, як я? – Набравшись сміливості я вирішила порушити нестерпне мовчання.

Альберт, який весь цей час йшов не зупиняючись, різко зупинився та обернувся на мене. На його обличчі було написано: «не питай у мене це». Ми декілька хвилин стояли не рухаючись, дивлячись один на одного. Він був явно занепокоєний моїм питанням.

– Ні, ну правда. Мені просто цікаво.

Він намагався не дивитися мені в обличчя. Між нами відчувалося значне напруження. По мені пройшли мурашки. Кров охолонула.

–Ти вбила їх… Ти вбила наше щасливе життя.

Він зупинився навпроти чергового обриву, дивлячись на мене з огидою:

– Вам, чарівникам, подобається, коли комусь боляче? Коли хтось страждає? Відповідай! – Він підняв свого меча. У моїй руці був льодяний уламок. Я й сама не зрозуміла, як він в одну мить пролетів крізь юнака. Такої реакції нас вчили на уроках по самозахисту.

– Ось те, про що я й казав… Ти вбила їх так безжально. Мою сестру, мати хвора. Я не можу бути впевненим на сто відсотків, чи жива. Я мав їхати на навчання, жити життя звичайного юного хлопця.

З кожним його словом я відчувала потік ненависті та огиди до самої себе. Але ж це не моя провина. Так задумала природа. Усе, що я роблю – лише обороняюся та ховаюся серед лісів та таємничих печер.

– Але ж це не моя вина. Я сама не можу на це вплинути.

– Ти навіть не уявляєш, що твориться зараз у моєму селищі через твої огидні витівки! Зло прийшло несподівано. Просто серед теплої ночі, до нас у дім почали пробиратися шматки льоду. Вікна від тиску просто розірвало і почалася просто хуртовина. Люди, які знаходилися ззовні, вони всі… всі замерзли намертво. Діти, старі. Моя сестра одразу побігла до дверей з надією врятувати свого песика, найкращого друга дитинства, якого я їй подарував на день народження. Але все марно, його навіть не було видно. Через годину сестра вже лежала на ліжку і майже не рухалася. Ділянка серця була повністю холодною, наче крига.

Я повністю розуміла його біль та сум. На свій страх та ризик я спробувала наблизитись до нього збоку. Хотілося ближче підтримати та заспокоїти людину.  Вже йшов пізній вечір та стрімко почало сутеніти.

– Ми обидва добряче втомилися. Заночуємо поки тут. Завтра на світанку продовжимо. Тобі потрібен відпочинок. Я буду сторожувати.

Він подивився на мене з емоцією здивування. І це можна зрозуміти. Я випередила його запитання:

–Я можу не спати в цей період декілька діб. Та й думаю на варті потрібен саме той, хто може дати оцінку загального стану. А управлятися з крижаним серцем можу лише я з нашої компанії.

Я помітила, як на обличчі Альберта промайнула легка посмішка. Вона виглядала такою щирою та безтурботною, що можна подумати, що це – звичайний перехожий.

– Дякую тобі, Нарі.

Я незчулася, як мій товариш вже дрімав, обгорнувшись саморобною шубою з шкіри якоїсь тварини. Він виглядав не зовсім так, як зранку. Із могутнього, зосередженого ловця, він перетворився на безтурботного хлопця.

Місяць вже був зовсім близько. До нього можна було дістати рукою.

– Але так не має бути… Це все неправильно.

Я не могла контролювати свої руки. Вони потягнулися до Альбертового плеча. Мої пальці, завжди холодні через «крижане серце», ледь торкнулися шкіри. Малесенькі льодяні краплі стікали на його грудну клітину, видаючи звук потріскування. Але це мене не хвилювало. Я повністю втратила контроль над собою. Мітка на шиї осяяла територію яскравим сяйвом. Мої руки притиснулися намертво. Альберт лежав не рухаючись. Все це відбулося так швидко та непомітно. Через декілька секунд я прокинулася від того, що Альберт тряс мене за плече та щось дуже голосно кричав. Моя голова стукотіла, як той барабан.

– Подивись, що коїться! Ти зовсім мене не чуєш?

Все ж таки я змогла подолати неприємне відчуття болю та підвестися з засніженого каменю, на якому опинилася. Все, все навкруги почало поглинатися льодом з неконтрольованою швидкістю. Альберт стояв наді мною, а на його обличчі я побачила такі самі крижані крихти, як і на моєму обличчі. Він почав здирати їх та все марно. Наш магічний лід у періоді трансформації стає надто крепким, щоб його зламати.

– Стій! Не треба. Ти зробиш тільки гірше.

Він відсахнувся від мене, ніби я сама стала тим льодом, що щойно ледь не поглинув все живе навколо. Я спробувала промовити хоч слово у свій захист, але горло ніби скувало памороззю. Дивна мітка на шиї тепер не просто сяяла – вона пульсувала глибоким, синюватим світлом, що відблискувало в його зіницях.

– Я… я не хотіла, – нарешті витиснула з себе я, приголомшлено розглядаючи власні долоні.

 На кінчиках пальців ще виблискували дрібні крижані голки, які танули неприродньо повільно.  Світ навколо здавався зміненим. Повітря стало густим і дзвінким, а кожен рух Альберта залишав у ньому ледь помітний слід, подібний до тріщин на тонкій кризі. Я відчувала, як всередині мене щось остаточно зламалося, поступившись місцем цій новій, холодній силі.

– Твоє серце… – прошепотів він, обережно торкаючись моїх грудей, – воно більше не б’ється, Нарі. Воно дзвенить.

Я відчула, як по спині пробіг черговий морозець, але цього разу він не болів. Навпаки, це було схоже на дивну, крижану енергію, що наповнювала кожну клітину. Я подивилася на свої руки: бліді, майже прозорі, з тонкими блакитними прожилками, які пульсували в такт моєму застиглому диханню.

– Я бачу все інакше, Альберте, – мій голос прозвучав глухо, наче крізь товщу води. – Кожен твій подих, кожне дрижання повітря, воно має колір.

Я повільно підвелася, відчуваючи незвичну легкість у тілі. Засніжений камінь під моїми босими ногами більше не пік холодом, він здавався мені рідним, ніби я тепер на віки належатиму цьому льодові. Мітка заспокоїлася, перейшовши у тьмяне, ледь помітне мерехтіння, але я знала – це лише затишшя.

– Нам треба йти. Не можна втрачати ні секунди, – кинув він, різко озирнувшись на ліс, де тіні почали подовжуватися неприродньо швидко. – Те сяйво… його могли помітити мої люди. Ті, хто шукає таку силу, вже в дорозі.

3

Альберт схопив мене за зап’ястя, що я аж здригнулася. Його долоня здавалася мені розпеченим залізом. Він не розумів, що тепер справжня небезпека була не в лісі, а тут, поруч із ним.

– Куди ти мене ведеш? Трансформатор взагалі в іншому напрямку? – з не аби яким обуренням запитала я, роблячи перший крок по замерзлій землі, яка з кожним рухом вкривалася тонкою сіткою інею.

– Туди, де лід не тане навіть влітку. Тільки там ти зможеш навчитися цим керувати.

– Ні! – я різко висмикнула руку, і іній на моїх пальцях миттєво перетворився на гострі крижані голки. – Ми не підемо в ущелину. Ти ж знаєш, що джерело в іншому боці!

Альберт зупинився, важко дихаючи. Його обличчя, зазвичай спокійне, тепер було маскою відчаю. Він знову простягнув до мене свою руку, але я відступила, відчуваючи, як земля під моїми босими ногами вкривається тонкою, дзеркальною кригою.

– Нарі, це самогубство, – прохрипів він. – Тебе просто можуть вбити мої люди. Вони всі дуже розлюченні тим, що відбувається у моєму світі. Дивно, що у твоєму, ми постаємо, як вбивці заради втіхи. Ущелина – твій єдиний шанс сховатися!

– Сховатися? – я відчула, як у грудях закипає не гнів, а холодна, розважлива лють. – Якщо ми зараз повернемо назад, ця мітка просто випалить мене зсередини, а твоя сім’я назавжди залишиться кригою. Ти взагалі бачив, що сталося? Вона не чекатиме, поки ми відсидимося в печерах!

Я вказала на обрій, де за шпилями скель ледь розпізнавалося золотаве мерехтіння – наше єдине спасіння, магічне джерело. Воно було вже так близько, що я відчувала його поклик, який переплітався пульсацією на моїй шиї.

– У нас немає часу на обхідні шляхи, Альберте! Кожна хвилина, яку ми витратимо на переховування, наближає мене до того моменту, коли я перестану бути людиною.

Я зробила крок уперед, прямо до крутого схилу, ігноруючи вітер, що забивав памороззю легені. Моє тіло більше не тремтіло. Навпаки, я відчувала дивну, сталеву впевненість у своїх діях.

– Якщо ти боїшся тих, хто йде за нами – лишайся тут. Але я дійду до джерела. Напролом.

Я не чекала на його відповідь. Розвернувшись, я рушила прямо через відкрите плато, залишаючи за собою крижаний слід, що виблискував у сутінках, як дороговказ для ворогів. Але мені було байдуже. Зараз існувало лише джерело і той холод, що вимагав негайного виходу.

4

Повітря в селищі було таким нерухомим, що здавалося, ніби я йду крізь монолітнє скло. Мої кроки по замерзлій землі віддавалися в тиші сухим, кістяним тріском. Я була одна. Альберт лишився десь позаду. В мене є лише я та один день. Хлопець чи то злякався, чи то просто не зміг дивитися на те, що я накоїла.

Я намагалася не дивитися по сторонах, але очі самі шукали знайомі обриси. Ось кузня – горно застигло в синюватому льоду, наче вогонь у ньому просто згорнувся. Повітря в селищі було таким густим від морозу, що кожен вдих дряпав легені, наче бите скло. Я побігла вперед, намагаючись не дивитися на застиглі постаті, що перетворилися на крижані статуї посеред вулиць. Але раптом тишу розірвав звук, від якого моє серце, здавалося, теж вкрилося інеєм.

– Альберте! Братику! Допоможи!

Це не був голос вітру. Це був тонкий, надривний дитячий крик.

Я різко зупинилася, ледь не посковзнувшись на дзеркальній бруківці. Біля напівзачинених дверей хати, побитої памороззю, стояла маленька дівчинка. Її пальчики, вже сині від холоду, судомно стискали одвірок. Вона була єдиною живою істотою в цьому мертвому скляному світі.

– Альберте! – знову закричала вона, заходячись від кашлю. – Мама.. мама не прокидається! Холодно, мені так холодно!

Вона побачила мене. В її великих, повних сліз очах спалахнула надія. Вона не знала, хто я. вона не бачила, що це моє дихання скувало її дім льодом. Дитина просто кинулася до мене, простягаючи маленькі рученята, шукаючи порятунку в єдиної живої душі поруч.

– Стій! – вигукнула я, відсахнувшись. – Не підходь!

Мітка на моїй шиї запульсувала синім вогнем, реагуючи на її тепло. Я відчула, як від моїх ніг по землі поповзли нові крижані візерунки, стрімко наближаючись до дівчинки. Кожен її крок до мене робив повітря навколо неї ще смертоноснішим.

– Будь ласка… – прохлипала вона, не слухаючи, і зробила ще один крок. – Допоможи мені знайти брата…

Я стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Люттю – справжньою, пекучою люттю на себе і на цю силу – я намагалася стримати холод, що рвався назовні.

– Тікай у хату! Зачинися! – закричала я, відчуваючи, як мої пальці починають диміти морозом. – Я не можу тобі допомогти! Чуєш? Тікай!

Дівчинка зупинилася, злякано вдивляючись у моє обличчя. Вона нарешті побачила мої очі – мабуть, вони вже не були людськими. Відчай на її личку змінився на чистий жах. Вона відступила, спіткнулася і впала прямо на замерзлий поріг, заходячись плачем, який миттєво затихав у морозному марені.

Я розвернулася і побігла. Кожен її схлип бив мені в спину, як батіг. Я знала: якщо я не дійду до джерела за лічені хвилини, цей крик затихне назавжди, як і голос її матері в тій темній хаті.

За пагорбом уже чувся тупіт копит. Переслідувачі були близько, але зараз вони лякали мене менше, ніж ті сині дитячі пальчики, що благали за тепло.

5

Я дісталася джерела в ту саму мить, коли небо над скелями почало згасати, поступаючись місцем мертвотній заграві. Джерело не було схоже на тепле цілюще – це була вертикальна колона рідкого срібла, що була прямо з льоду, не видаючи жодного звуку.

Усередині мене панувала пустота. Ті почуття, що гнали мене сюди – страх, провина за замерзле селище, біль за сестру Альберта – раптом зникли. Лишився тільки холодний, вакуумний простір, який вимагав заповнення. Я зробила крок у сріблясте сяйво, відчуваючи, як мітка на шиї розжарюється до білого. Ритуал почався сам собою. Мої руки піднялися вгору, і я відчула, як сила джерела починає вливатися в мої вени, витісняючи залишки людського тепла. Світ навколо почав розмиватися…

– Стій! Стріляйте в неї! – тишу розірвав крик, що долинав з боку перевалу.

Це були переслідувачі. Перша стріла пролетіла в лічених сантиметрах від мого обличчя, розбившись об крижаний щит, що миттєво виріс навколо мене. Ритуал було перервано. Срібна колона здригнулася, і я відчула жахливий біль – сила, що не встигла закріпитися, почала розривати мене зсередини. Я впала на коліна, хапаючи ротом морозне повітря. Вершники вже були біля самого підніжжя джерела, оголюючи клинки. Я була беззахисна, паралізована власною магією.

– Ні! Не чіпайте її!

Попереду вершників, розмахуючи старим мисливським ножем, вискочив Альберт. Він не втік. Він не кинув мене в тому селищі. Весь цей час він біг слідом, задихаючись, збиваючи ноги до крові. Він став прямо між мною і вістрями їхніх мечів, закриваючи моє тремтяче тіло собою.

– Геть! – закричав він, і в його голосі я вперше почула таку саму ж лють, яку відчувала сама. – Ви не підійдете до неї!

– Відійди, хлопче, – прохрипів командир вершників. – Вона – потвора, яка заморозила твою матір і сестру. Відійди, і ми зробимо це швидко.

Альберт не ворухнувся. Його спина була надійною і теплою – єдиною теплою річчю в цьому світі. Я бачила, як він міцніше стиснув руків’я ножа.

– Вона – не потвора, – тихо, але чітко промовив він. – Вона – Нарі. І ви вб’єте її тільки через мій труп.

6

Срібне мереживо джерела хлинуло в мої легені, витісняючи останній ковток людського тепла. Усередині розмерзлася абсолютна пустота – хижий вакуум, готовий поглинути весь світ. Я вже не була собою, я була лише посудиною.

– Стріляйте в потвору! – рев командира розітнув тишу.

Перша стріла вдарила в плече, розбиваючи магічний транс. Ритуал повністю обірвався, і дикий біль від розірваної сили повалив мене на коліна. Я задихалася, відчуваючи, як магія джерела починає розривати моє тіло зсередини. Світ перед очима застиг крижаною плівкою.

Але раптом світ закрила спина Альберта. Він вискочив уперед, стискаючи свій мисливський ніж проти цілої орди. Його відчайдушна самопожертва стала іскрою. Пустота в мені спалахнула срібним полум’ям. Я відчула, як моя шкіра стає прозорою, наче гірський кришталь, а венами замість крові починає пульсувати чисте сяйво джерела. Моє волосся злетіло вгору нитками живого інею, а очі… я відчула, як вони стають бездонними крижаними озерами без зіниць. Навколо мене закрутився смертоносний вихор. Коні переслідувачів заціпеніли під шаром паморозі за секунду, а їхні сталеві мечі розсипалися скляним пилом від мого подиху. Я більше не відчувала ваги тіла. Я стала самою Зимою – величною, нещадною і чистою. Лише маленький простір за моєю спиною, де стояв Альберт, залишався дивно теплим. Моя воля, навіть перетворившись на божевільний лід, утримувала для нього цей безпечний кокон.

________