Хвилі м’яко торкалися дівочих ніг, рухалися за ледь відчутними порухами вітру. Вона схилилася до води, споглядала у відображення, ніби чекала на щось нове. Проте бачила все те саме — ті ж очі із зеленим вогником, ластовиння на щоках, ніби розсипані по небу зорі, малинові губи. Провела тонкими пальцями по темно-русих пасмах, але нічого не змінилося. Відображення у воді було непорушним. Тоді дівчина схвильовано провела рукою по озерній гладіні, ніби хотіла впевнитися. Та вода лиш повернулася до звичного спокою.

Вона ж такою спокійною не була. Усе навколо здавалося злудою відтоді, як помер її батько. Не знаходила її душа спокою, не вірила, що таке могло статися. Вона пам’ятала його зелені очі — такі ж, як її, палкі та рішучі. Пам’ятала батьків голос, суворий та грубий, з легкою сиплістю, та зморену усмішку на обличчі, ту, яку він приберігав тільки для доньки. Інколи той голос лунав у думках, підказував чи застерігав. Але віри у його смерть не було — дівчина сподівалася, що це брехлива вість. 

Крім спогадів про свою нестримну козацьку вдачу, батько полишив по собі ятаган[1] зі значним сколом леза. Дівчина перевела на нього погляд, задивилася, як лежав у піску біля босих ніг. Сріблясте зламане лезо з подряпинами-шрамами було трофеєм запеклих боїв. Вона мала берегти зброю як власне життя. «Бережи його та нікому не віддавай, інакше тому лихо буде!» — так батько сказав наостанок, коли лишив їй, бо боявся, що хтось інший знайде зброю у нього. Знала і про замовляння, яке було промовлено. Чоловік беріг в собі велику силу, яка допомагала йому в бою й по життю. Тож цей ятаган приймав лише її та батька, тобто їхню кров, а на усіх інших чекало лихо. Тому вона схороняла його не лише за словами батька, а й щоб врятувати інших.

Хоча вірити було складно, та ява лишалася незмінною — тепер дівчина лишилася сама по світі й мала берегти у собі спогади, наче у скарбничці, аби ніколи не забути. У пам’яті її усе має життя.

— Фотиніє!

Ім’я прозвучало так неждано, що дівчина різким порухом накрила ятаган цупкою тканиною спідниці. Вона підвела очі й побачила юнака, який рухався схилом до неї. Поглянула на його світле волосся, що куйовдилося від бігу, на брудну, вже сіру сорочку. То був Марко, її новий подорожній. Щоправда, породжує він більше з її дядьком Федором, за яким слідувала і вона. Дівчині нічого не лишалося, як йти за дядьком, а от про мету хлопця їй було невідомо. Чула, що Федір проводжає його до села, та й усе.

Та все ж Марко ув’язався і за нею. Їй здавалося, що юнаку відомо про її таємницю, про зброю, що схована під шарами тканини, од чого було зовсім бентежно.

Він зупинився поруч й віддихався від спуску зі схилу.

— Чого тобі, хлопче? — Фотинія запитала, відсунувшись від нього, та й глянула докірливо, що порушив її спокій.

— Що ж дивишся на мене, мовби я Марко Пекельний[2]? Я лише порозмовляти хотів, а ти дивишся вовком.

Вона все ж усміхнулася на ті слова, одначе лише злегка. 

— Ну то розмовляй, як хочеш.

Марко вдоволено поглянув на Фотинію, що вона нарешті не прогнала його з кінцями.

— Чого ти сидиш тут така задумана і самотня? Твій дядько роздає смачні рибини, не хочеш з’їсти? Він покликав тебе.

Фотинія похитала на те головою й одвела погляд до очеретів, не стримала зітхання.

— Не бажаю я риби їсти. Хочу посидіти на самоті й задуматися, як ти кажеш.

Правду кажучи, компанія Федора їй геть не подобалася. Він брат покійної матері Фотинії, та все ж так завзято вчив її життю, тож вона природно противилася. Не хотілося їй підкорятися тому хитрому й капосному негіднику, яким він часто видавався. 

— А якщо я принесу тобі їжу сюди? — Марко, ніби здогадувався про її неласку, запропонував і підсів ближче.

Дівчина метушливо розпрямила спідницю. 

— Ну то йди неси! Не сиди тут.

Юнак всміхнувся і прудко піднявся, поспішив назад до її дядька. А Фотинія тим часом й собі піднялася та заховала ятаган, а потім швиденько взулася та рушила від озера до лісу, щоб уникнути хлопця.

***

Літній легіт розносив дорогою ніжні пахощі диких квітів. Серед буяння зелені й цвіту було легко заблукати, зійти зі шляху й захопитися нестримним танком, що його вела природа. Марко любив подорожі, особливо влітку, й насолоджувався кожною миттєвістю, адже ніколи не знаєш, коли спокій обернеться на бурю.

Федір — низький дідусь з розкішною сивиною — крокував попереду і вказував дорогу до села Білозір’я, куди трійця і рухалася. Не так давно Марко дізнався про зачарований козацький ятаган, такий, що мав силу знищити будь-кого чужого, хто його торкнеться. Це була страшна й жорстока сила, проте саме цим і зачарувала хлопця оповідка. Йому б хотілося віднайти й заволодіти чимось таким величним, страхітливим. Можливо, щоби захищатися від нападу ворогів. Або ж нападати першим.

Почув юнак ту історію від козака, який нібито бачив дивного меча на власні очі. Старий вояка говорив так упевнено й рішучо, що Марко не міг такому не повірити. А потім з’явився і Федір — загадковий дідусь, який навіть може провести до зброї. І хоча це ризиковане й необдумане рішення — слідувати за незнайомцем, та саме такі рішення так палко приймав Марко.

Тож тепер сунув хлопець за старезним, та спокою йому не давала його племінниця. І хоча у зовнішності тієї не було чогось особливого, проте певен був Марко, що вона має таємницю. Фотинія поводилася дуже сторожко, метушилася й повсякчас сумнівалася. Перепитувала у дядька, чи правильно вони йдуть, чи не заблукали. Не міг Марко не помітити й те, як двоє постійно були на ножах. То Федору щось не сподобалося у Фотинії, то вона на щось огризається. Через те і хлопцю було ніяково.

Часом він намагався поговорити з дівчиною, але та уникала розмови або ж відповідала зовсім неприязно. І було йому це незвично, адже зазвичай дівчата навпаки шукали його компанії, а от Фотинія гостро висловлювала свою неласку не лише до нього, а й до усього світу. А коли він спробував запитати про чарівну зброю, то вона й зовсім утекла посеред розмови. 

Хоча Федору, без сумніву, було немало років, крокував він живо й швидко, через що Марко ще більше вірив у його незвичність. Знав старець теж безліч усього. Їхню подорож дядько Федір супроводжував різними оповідками. Стосувалися вони місць, які трійця минала. Найбільше Марку сподобалися історія про заснування Сміли, величного козацького поселення. 

— Звісно, кінець мирному життю поклали проклятущі татари, — казав чоловік скрипучим голосом. — Гнали людей, палили хати — усе горіло! З’їдало полум’я все неживе й живе, ніяк не могла насититися вогняна злобна душа ворогів. Тільки одна відважна дівчина змогла втекти з полону та привела підмогу, і вчинили вони такий бій! Та бідолашну дівчину не вгледіли, і вбили відважну. Вирішили вони вшанувати її пам’ять, та не знали імені. Саме тому назвали містечко Смілою.

— Це гарна легенда, — відповів Марко.

— Еге ж, бо вона про сміливих дівчат! Не те що наша Фотиня.

Вона зиркнула на нього, та нічого не сказала. Федір лише хитро посміхнувся від того погляду.

— А я люблю оповідки про річку Тясмин, — сказала дівчина.

— Звісно! Ти ж дівчисько. Усі дівчата люблять історії про кохання, особливо нещасливе, — уїдливо зауважив дід.

— Я б хотів почути цю історію, — обережно відказав Марко, адже відчував наближення сварки.

Фотинія помовчала мить, що притлумити лють від слів дядька, а тоді почала розповідати:

— Кажуть, що колись у цих краях жила лиха відьма та ростила доньку. Дівчина закохалася у місцевого хлопця Тяска й планувала побратися з ним, та мати не дозволила. Від того пішла закохана до глибоко яру й так дужо плакала, що від її сліз утворилася річка Тясмин.

— Оця дівчина вже більше схожа на тебе, ніж попередня, — знову не стримав слівця Федір.

— Це сумна історія, — швидко озвався Марко. 

Він не дуже жадав, щоб Фотинія лютувала та ображалася. Позаяк йому хотілося здобути її ласку, щоб, може, дізнатися більше про козацький ятаган. Федір, безперечно, багато знав, та й хитрим був, що міг обманути хлопця. Він те розумів.

Продовжували вони йти далі, теревенили про інші цікаві історії найближчих містечок та боліт, яким дав життя народ. Федір був провідником у вир тих вигадок та здогадок, навіював таємницю та по-різному зацікавлював молоднечу. Коли вони наближалися до Білозір’я, Фотинія знову заговорила:

— Я знаю ще одну оповідку. Про Білозір’я.

Чоловіки помовкли, аби вислухати її.

— Білозір’я — не просто рибацький хутір, а місце, породжене прокляттям, — вона на мить замовкла, ніби наслідувала змовницький манір дядька. — Колись ці місцини славилися величезним озером, що буяло білосніжними водяними ліліями, од того і звалося Білим. Тут снував великий водний караван, а одного разу пропливала навіть цариця! Правителька та нікому невідома, та чули люди, що мала жінка на руках дитину. Враз дмухнув сильний вітер, через що човен її перевернувся. Цариця вижила, але дитя загинуло. У відчаї жінка прокляла озеро, і те висохло дощенту. Пізніше тут оселилися люди, не знаючи, яке горе приховують ці землі.

Федір не поспішав з різким слівцем. Промовчав, ніби своєю історією племінниця загнала до глухого кута. Тепер Марко зрозумів, що обмін легендами був не розвагою, а черговою бійкою між двома родичами, а усі страхітливі подробиці — помах шаблею.  

— Ми майже прийшли, — каже старець, лишаючи дівчину з її легендою.

Юнак глянув на Фотинію. Та знітилася, ніби зрозуміла, що історія нікому не до вподоби. На мить йому захотілося вигадати якусь відповідь, та враз потрібних слів не знайшлося. Далі подорожні йшли у тиші, мовби відпочивали від тривалих розмов.

Пізніше вони прибули до села Білозір’я. Тепер Федір зовсім затих, лише проводжав їх невеликими вуличками. Фотинія трохи відставала, йшла зі звичною їй задумою, тож Марко наважився заговорити:

— Усі ці легенди — чудово, але я йду заради ятагана, — він сказав обережно, та все ж доволі нетерпляче.

— Не біжи поперед батька в пекло, хлопче. Ще дійдемо ми до твого ятагана.

— Ми вже в Білозір’ї, де захована зброя, як ви казали. Але де саме?

— Чому ти так поспішаєш? Невже тебе налякала оповідка про прокляте озеро?

— Не в цьому справа! — роздратовано випалив Марко, вбачаючи звичний лисячий усміх Федора. — Я просто хочу знати, що ви не обманюєте мене.

— Навіщо мені тебе обманювати? Ятаган приховує в собі незбагненну силу. Кожен воїн хоче мати подібну. А ти — саме такий майбутній хвацький вояка. 

Мабуть, такі слова мали б лестити, та все одно було неспокійно від незрозумілої загадковості. Федір второпав, що не переконав юнака, тож знову заговорив:

— Насправді ятаган не зовсім в Білозір’ї.

Марко був ладен тупнути ногою по землі та закричати: «Так і знав!» Проте все ж змовчав, дозволив діду продовжити.

— Зброя увесь час була з нами.

На це хлопець здивовано поглянув на нього, розгубився. Федір засміявся.

— Ятаган — це зброя загиблого характерника, що здатна знищити будь-кого, хто не є кров’ю її власника.

— І що це означає? — запитав Марко як на голках.

— Ти все зрозумієш.

Марко невдоволено зціпив зуби й оглянувся на Фотинію, ніби та могла пояснити хитромудрі слова свого дядечка. Та він ще більше здивувався, як зрозумів, що дівчини позаду вже не було.

— Фотинія! — вигукнув він, тривожний голос вітер розніс поміж луків, трав і самотніх дерев.

— От бісова дівка! — крикнув Федір. — Хутко шукай її! Вона не могла далеко втекти. 

Марко так і вчинив. Почав бігти. Усе тіло йому боліло від тривалої ходи селищами й лісами до примарної зброї, та тепер, коли доводилося бігти за не менш примарною дівчиною, Марко усвідомив, що ідея пошуку легендарної зброї з невідомим дідом була кепською. Він навіть не здогадувався, в який бік Фотинія могла побігти, тому рушив навмання. При цьому вислуховував крики й прокльони Федора, що побіг іншим напрямком.

Юнак сподівався, що знайде дівчину першим, і отримає відповіді на свої питання. Або ж підтвердження здогадок.

Добіг він аж до Білого озера, побачив її на березі. 

— Фотиніє! 

Вона різко обернулася на вигук та швидко позадкувала до води.

— Стій! Почекай! Я не буду тобі шкодити!

Фотинія, коли побачила, що дядька немає поруч, зупинилася та люто поглянула на нього.

— То чарівний ятаган — це те, за чим дядько привів тебе аж в Білозір’я? — вона гучно запитала тремтливим голосом, ніби боялася та хотіла звучати страхітливо одночасно.

— Так! Він не казав тобі?

Він не розумів цього. Навіщо дівчина слідувала за ненависним дядьком, якщо не через ятаган? Тільки зараз Марко почав усвідомлювати, що Федір ніколи не починав розмову про зброю у присутності племінниці, та часто говорив про це пошепки. Невже Фотинія не знає про меч?

— Він тебе обдурив! Федір не буде віддавати тобі ятаган, тому він у мене!

Марко ошелешено поглянув на дівчину, не стримуючи подив. Як таке можливо? Як дівчина могла ховати довжелезний меч? Як він міг цього не помітити? Марко уважно оглянув її постать, щоб знайти той загадковий ятаган. Фотинія помітила його погляд і дістала захований під спідницею обрубок, що став для нього фінальним пострілом у голову.

Тож… Це і була та легендарна зброя загиблого козака-характерника? Шматок металу?

— Ось! Ось твій чарівний ятаган! Це те, що ти шукав?

— Ти збиткуєшся наді мною? — Марко вигукнув з щирою образою, нестримна хвиля сорому накрила його з головою. От тільки незрозуміло, до кого та образа була звернена — до неї, до Федора чи до самого себе за те, що вкотре повірив у небилицю.

— Звідки ти дізнався про ятаган? Хто тобі розповів? Дядько? — допитувалася дівчина нетерпляче й гнівно.

— Ні. Я почув цю історію від іншого козака під час мандрів. А потім зустрів Федора. Він розповів мені про чудовий ятаган, яким можна вміло знищити будь-якого ворога. 

Зараз Марко почувався дурнем. Не варто було взагалі вірити старому діду. Хто знає, що у того в голові?

Відтак вони почули шурхіт ніг серед трави й побачили Федора, який плентався до озера. Фотинія спалахнула, ніби вогник, та притиснула уламок меча до грудей. Як побачив чоловік їхнє становище, одразу все зрозумів, і не став плести нові хитромудрі сіті брехні. Вони втрьох мовчали, кожен думав про свою брехню.

— То ти все йому розповіла?

Фотинія мовчала, міцно зачепилась за дядька поглядом, боячись чи то його гніву на себе, чи то на Марка. Федір видихнув, вдав смертельний спокій, підійшов ближче. Його чоботи лишали глибокі сліди у вогкій землі.

— Ятаган, легендарна зброя величного козацюри-характерника. І що це насправді? Жалюгідний уламок? Це те, що лишив тобі батечко?

Марко переводив погляд то на нього, то на дівчину, стежив за цим напруженим двобієм. Тож, ятаган належав її батьку. Тепер юнак розумів, чому Фотинія так палко захищала уламок меча.

— Знай, хлопче, я теж ніколи не бачив цієї зброї. Дівчисько обдурювало мене раз у раз. Хто ж знав, що ятагана вже нема?

— Твої загребущі руки прагнуть тільки влади! Ти думав, що ведучи мене і незнайомого хлопця до краю світу, зможеш використати нас обох? Дочекатися, коли я дам йому зброю, і перехопити її?

Марко зовсім нічого не розумів. Він уже схоронив ідею заволодіти могутньою зброєю, проте потрапив у вир сімейних міжусобиць. Федір теж хотів мати ятаган, та племінниця не давала йому цього? Тому що це була згадка про батька? А навіщо він у цій історії?

— Ти мала просто віддати ятаган мені! І мені не довелося б вплутувати у це сторонніх! 

— Ти винуватиш мене в тому, що сам вводив в оману усіх тих хлопців, які шукали характерницької зброї?!

«Хлопців»? Марко не перший, хто потрапив у пастку красномовного діда? Це його зовсім не тішило. А якщо навіть той козак, що розповів юнаку про ятаган, був несправжнім? Що, як його вмовив Федір? Вся історія здавалася вигадкою, подібною до тих, що розповідав чоловік раніше.

— Мені б не довелося вигадувати привід побачити зброю, якби ти просто показала б мені цей обрубок!

— А що ж, як ти готовий вирвати останній шматок хліба з рота?! — Фотинія скрикнула.

На це Федір зовсім розлютився. Він почав сунути на дівчину, від чого та зойкнула й рушила назад. Марко швидко встав між ними.

— Припини, діду! Ти ж бачиш, що зброї не існує. Дай дівчині спокій.

— Те, що від зброї лишилася лише частина, не означає, що чари її зникли. Її батечко — справжній характерник. Він замовив ятаган так, що сила його лишиться навіть після розколу.

— Це звичайний шматок металу! — Фотинія вигукнула, та, здається, вже всі розуміли, що то не так. 

Федір знову наблизився до неї, та Марко не дозволив. На це чоловік посміхнувся з насмішкою.

— Який ти тепер герой! Захищаєш дівчину в біді! А сам же хотів заволодіти ятаганом не щоб ворогів рубити, а щоб хвалитися, чи не так? Що з тебе взяти? Ти хоч раз в бій вступав?

— А ти гожий вояка, га? Хіба ти забув, як зрадив своїх братів у бою? — перебила його дівчина.

У карих очах дядька запалав лютий вогонь. Він штовхнув Марка та простягнув руку до неї, чи то хотів схопити, чи то витягти ятаган з хватки дівчини. Та Марко відчув, що настав час для його першого бою. Зрозумів, що не готовий дозволити скривдити вже й без цього скривджену дівчину. Він схопив Федора за сорочку і відтягнув його, але отримав стусана в живіт. Чоловік хутко розпрямив плечі, став вищим, ніж той горбань, яким він був лише мить тому. 

«Ого, дідусь дає!» — подумалося Марку попри біль. Його швидкі рухи та яструбиний погляд зовсім не відповідали ролі немічного діда, якого той грав. 

— Зійди з мого шляху!

— Дай дівчині спокій!

Федір знову замахнувся.

— Не бий його, дядьку! Зупинись!

— Нехай б’є, Фотиніє! Якщо має сили здійняти руку на жінку, то хай і мене вдарить!

— Він характерник! Його дотик тобі нашкодить! — Фотинія попередила налякано.

Марко здивувався, проте не надто сильно. Тепер усе мало пояснення. Федір характерник, тому так уміло обдурював й вдавав. А його справді ненаситна душа прагне такої зброї, що відповідала б його здібностям. Але дурна племінниця усе зіпсувала.

Коли Федір підготував кулак для смертоносного удару, Фотинія знову вигукнула:

— Досить! Я віддам тобі меча!

Усі зупинилися й оглянулися на неї.

—  Нарешті!

—  Ні!

Чоловіки вигукнули одночасно й поглянули одне на одного. Потім Марко знову глянув на дівчину.

—  Ти не повинна давати йому те, що він хоче!

— Нехай забирає цей проклятий ятаган! — вона відказала тремтливим голосом.

За мить від її рук уламок меча летів до старого дядька. Коли ятаган впав до його ніг, Федір одразу схопив його під пронизливий крик Марка. Та враз і сам чоловік закричав від раптового болю, якого завдав йому ятаган. Він впустив зламану зброю з рук та спробував підняти руки до обличчя, щоб поглянути на пальці, що миттєво почорніли, та навіть це зробити не зміг. Федір люто подивився на дівчину, явно бажав сказати їй багато неприємних речей тоді, коли стикнувся з силою, вкладеною у меч її батьком. Марко несвідомо підійшов до неї ближче, ніби чекав на бурю від чоловіка. Та той лише швидко чкурнув геть.

Ятаган лишився лежати на землі.

***

Фотинія все йому розповіла спочатку. Про свого батька-характерника, про магічну силу ятагана віднімати у людини частини тіла, про Федора, який ніяк не міг здобути зброю. Вона сказала, що могла б давно дозволити дядьку взяти його до рук, та не хотіла нашкодити чоловіку, хоч як би не любила.

У тиші вони сиділи біля озера, дочікуючись ночі. Першим мовчанку порушив Марко:

— То що тепер?

Дівчина мовчала деяку мить, споглядала, як одна за одною з’являються та блищать зорі.

— Доведеться позбутися ятагана.

— Але як? Його точно колись хтось знайде та пораниться.

На це вона піднялася та підійшла до ятагана, що досі лежав на вогкій землі. Дівчина взяла меч до рук, пройшлася очима по його сріблястому кольору та, певно, згадувала про батька. Марко теж встав, та нічого не казав, щоб не порушити момент. І тоді Фотинія рішуче жбурнула уламок славної зброї до вод Білого озера; той торкнувся води з гучним сплеском.

— Нехай води заберуть прокляття ятагана собі. Нехай чари розчиняться у хвилях й назавжди полишать цей світ.

Марку здалося, наче то було замовляння. Усе-таки не могла бути ця дівчина звичайною, коли її оточувало стільки незвичайного.

---

[1] Ятаган – старовинна холодна зброя, середня між шаблею й кинджалом, що має фігурний вигин, увігнуте лезо; поширена у народів Близького й Середнього Сходу.

[2] Марко Пекельний  — персонаж українського фольклору, відомий за легендами, прислів’ями та їхніми обробками.

________