Ярина не пам’ятала, коли востаннє нормально відпочивала, не тільки фізично, але й морально, від усіх думок, що вихором крутилися в голові і ніяк не влягалися. Їй двадцять два, вона студентка юридичного факультету, паралельно проходить стажування, і як буває в усіх молодих людей, які перетинають кордон дорослого життя – наступає депресивне сьогодення, коли хочеться все встигнути, суспільство підганяє своїми обов’язками (стабільна робота, родина, діти, бізнес), і здається, нібито у всіх виходить, а ти один стоїш у стагнації. Вільні від навчання і роботи моменти дівчина проводила за чашкою кави десь у тихому куточку новознайденої кав’ярні, рефлексувала, потихеньку відходила від божевільного дня та намагалася не розклеюватися.

От і сьогодні, йдучи посірілою від туману вулицею, в пошуках прихистку, вона неочікувано побачила вивіску, яка моментально привернула її увагу: проста, на перший вигляд непримітна, місцями пошарпана, з золотисто-срібним написом – «Все буде добре». Дивно, що це таке? Невже якась ворожка сидить у підвалі й запрошує дізнатись вашу долю? Чи може це просто жарт? Адже у житті Ярини точно не все добре. «Я вже занадто змерзла, щоб далі шукати, де посидіти. Подивлюся, що тут» – подумала запекла кавоманка і підійшла до дверей під вивіскою; взялася за прохолодну ручку й потягла на себе. В обличчя війнув вітерець. Напівтемрява і… сходи униз. «Так і починаються всі жахастики!»

Ярина крок за кроком спустилася вниз, намагаючись не думати про те, що під ногами ймовірно бігають миші, а на стелі висить павутиння. Але щось ж це? До ніздрів долинув гіркуватий запах кави, солодкуватість випічки та парафіну. Невже це все таки кав’ярня? Мабуть, дівчині сьогодні щастило, і простий буденний день обіцяв обернутися днем сюрпризів! Вона вже сміливо подолала останні сходинки й повернула за ріг.

Очі, поступово звиклі до темряви, ухопили тьмяне сяйво свічок у канделябрах, які кидали світло на невеличкі дерев’яні столики та барну стійку. Ззовні було морозно, а тут нарешті можна було розслабитися, у такій затишній атмосфері. У кутку сиділа якась жінка, біля прилавку чоловік читав газету. Звідкись ззаду винирнула дівчина, несучи кавник та випічку. Побачивши новоприбулу, вона привітно усміхнулася.

– Прошу, сідайте, куди забажаєте.

Ярина сіла за найближчий столик і ще раз озирнулась, тепер уважніше: світло від свічок по-різному осявало кутки приміщення, ніби воно було поділено на дві рівні частини. Атмосфера дивно заспокоювала.

– Що будете замовляти? – ззаду підійшла кельнерка.

– Каву з кардамоном робите?

– Звичайно! Чи не хочете ще й булочку з корицею? Тільки-но з печі.

– Залюбки.

Поки кельнерка пішла виконувати замовлення, Ярина поринула в важкі роздуми щодо наступного робочого дня: стільки всього треба встигнути за такий короткий час! Останні роки ніби принесли з собою тільки тривожність, втому та позбавили спокою. Навчання та паралельне стажування витягувало усі сили, що навіть безсонними ночами хотілось все кинути і більше нічого не робити.

Поряд дзенькнула на столі таця з кавою і запашною випічкою. Дівчина-офіціантка обережно виставила посуд і спитала:

– Важкий день? Виглядаєте втомленою.

Ярина подумки хмикнула: «Я б залюбки помінялася з вами місцями». А вголос промовила:

– Та є трохи. Сподіваюсь, ваша кава підбадьорить.

Швидко зробила ковток і обпеклася! Але кава була напрочуд смачна, те, що треба жовтневим сірим вечором.

– Знаєте, – офіціантка обперлася об стіл, – до нас не потрапляють ті, у кого все за розкладом. Сюди заносить лише під час «шторму», коли компас збився. І в нас є традиція з листами, старіша за цю будівлю.

– Листи? –  скептично перепитала дівчина.

– Листи-маяки. Ви пишете собі майбутній, тій, яка вже вийшла на берег. Це як кинути пляшку в океан часу. Ми не обіцяємо чудес, але іноді, коли стає зовсім темно, на столі з’являється конверт. Від тієї людини, якій ви довіряєте найбільше у світі – від вас самої. Спробуєте?

Звучало як повна маячня. Так, нові технології дуже швидко розвивалися але ще ніхто не створив машину часу, щоб цей план – переписки з собою, тільки з майбутнього – втілився у реальність.

Побачивши невіру дівчини, кельнерка встала і промовила:

– Звичайно це все добровільно і кожним сприймається на віру. Але якщо ви вже знайшли кав’ярню, то значить вам точно потрібна підтримка. І краще, якщо вона буде від вас самої.

Ярина знову поринула у роздуми. З одного боку, це все звучить як спроба привернути увагу до невдало розміщеного закладу, бо в такому темному та не стандартному місці мало хто захоче проводити багато часу. А от фішку з листами у майбутнє можна розглядати як саморефлексію та цікаву родзинку. Зараз якраз в тренді, щось про психологію, прийняття себе..

Але з іншого боку слова дівчини-офіціантки торкнулися серця й хоч на хвилинку, а все таки захотілося повірити у це – відповідь з майбутнього зможе дати відповідь і можливо заспокоїть бурхливі думки і переживання.

Ярина, ще трішки посидівши у тиші, прийняла рішення і зробила ковток вже охололої кави.

– Пані, можна вас на хвилинку? – звернулась вона до кельнерки, яка прибирала за стійкою.

Дівчина кивнула, і закінчивши, підійшла.

– Кличте мене просто Мирослава. Щось ще треба?

– Я б хотіла спробувати з написанням листа. – вагаючись промовила студентка.

Мирослава стримано посміхнулася.

– Звичайно! Зараз принесу папір і ручку.

Через хвилину на столі, поряд с посудом, лежав кремовий папір, конверт і чорна ручка. Виглядало все звичайним, ніякої магії чи якихось супер-сучасних приладів.

– Не поспішайте. Як допишете, покличте мене.

Хтось гукнув на офіціантку і вона відійшла від столу.

Ярина втупилася в чистий лист. Як все вмістити? І як взагалі писати у майбутнє? Чи зрозуміє та доросла версія її, про сьогоденні переживання, про думки, що безперестанку крутяться в голові?. Це, виявляється, так важко!

Взявши до рук ручку, вона невпевнено написала одне речення, закінчуючи його знаком питання. Це все, що вона спромоглася написати але відразу відчула, як на душі стало трішки легше. З цим запитанням стало тихіше в голові. Дівчина видихнула, допила каву й вклала у конверт свого листа.

Підійшовши до стійки, вона ще раз озирнулася: щось справді незвичне було в атмосфері. З боку входу, де сиділа Ярина – тьмяно-жовтувате світло, з іншого – вкраплення зеленого. Ніби й не було ніякої додаткової підсвітки, щоб створити такий ефект. Гарно і дивно.

Студентка розрахувалася за каву, віддала листа, який кельнерка заховала під стійку і пішла на вихід.

Промайнуло декілька хвилин і у кав’ярню з іншого входу, (який, виявляється, існував!), зайшла струнка дівчина у чорному пальті і сіла за стійку.

– Як завжди, будь ласка.

Мирослава посміхнулася і через пів хвилини винесла срібний піднос на якому парувала кава. З кардамоном.

– Прошу, – і загадково посміхнулася.

Відвідувачка питально підняла брови.

– Що таке? Щось сталось?

– Для тебе дещо є, – сказала кельнерка і витягнула з-під прилавку лист. Той самий, що декілька хвилин тому залишила Ярина.

Спочатку дівчина нерозуміюче дивилася на конверт, а вже через декілька секунд розширила очі і охнула.

– Вона була тут сьогодні?? Я як відчувала, що сьогодні треба зайти!

– Хто «вона», дивачко? Це ти була, просто двадцятидворічна. Вперше у кав’ярні, чотири роки тому. І твій лист я віддала, все як треба.

Ярина з майбутнього, а це точно була вона, схвильовано відпила кави і обпіклася (звичка швидко ковтати залишилася).

– Як давно вона, чи то пак я, пішла?

– Навіть і не думай. – Мирослава взялася протирати горнятка. – Ти ж знаєш правила: можна написати листа але спілкуватись напряму заборонено. Минуле не повинно стикатися з майбутнім. Ти не перша, хто хоче побачити молодшу версію себе і все детально розповісти, щоб уникнути помилок. Але як не крути, люди повинні самі проходити через усі іспити. Листи призначені лише для підтримки. Сенс кав’ярні закладений саме в цьому.

Старша версія Ярини видихнула: слова давно знайомої привели до тями. Якщо вона тут зараз сидить, жива, здорова і навіть щаслива, то минуле чудово пройде всі перепони і опиниться там, де треба.

Дівчина ще раз відпила з горнятка й відкрила конверт з посланням. Три слова але скільки у них невпевненості та втоми! Ще пам’ятала, якими сірими були ті роки і як важко було втримати здоровий глузд. Тепер вона з впевненістю крокує по сходах угору, тепер вже як фахівець, не боючись викликів і насолоджуючись життям. Як добре було тоді отримати підтримку з майбутнього, яка змінила погляд на звичайні речі і додала сил, щоб йти далі!

Мирослава спостерігала за заглибленою у думки відвідувачкою, і та сама таємнича посмішка, що з’являлася кожен раз, як вона допомагала людям віднайти зв’язок з самим собою, промайнула на її вустах.

..Пройшло декілька тижнів. Молодша версія Ярини була настільки поглинута новими завданнями, що вже й забула про дивну підвальну кав’ярню та листи з майбутнього. Одним пізнім вечором, повертаючись до свого робочого місця, вона помітила на своєму столі якийсь пакунок. Підійшовши ближче, можна було розгледіти невеличкий кремовий конверт. І тут згадалася дивна кав’ярня і Мирослава, яка казала про відповідь у темні часи. Дівчина недовірливо взяла його в руки. Невже це лист з майбутнього?

Рівним, впевненим почерком на папері було написано всього три слова – «все буде добре». Дівчина ошелешено втупилася в ці чорні літери. Можливо, вона очікувала розлогої інструкції чи емоційного есе на пів сторінки… але ці три слова важили більше за будь-який посібник. Це була не просто записка –  це була обіцянка. Магія кав’ярні наздогнала її саме тоді, коли сили майже вичерпалися. Ярина бережно вклала лист назад у конверт, ніби ховаючи в кишеню найнадійніший оберіг. Тепер вона точно знала: що б не приніс завтрашній день –  усе справді буде добре.

_______