Колись давно землю весь час вкривали сніги і крига. Не знали тоді люди іншого світу. Щодня вони прокидалися, щоб бачити ті самі пейзажі, щодня рубали лід на річках, щоб звільнити потік води від оков, і всюди, куди не глянь, розпалювали вогонь, аби навіть на вулиці можна було зупинитися і погрітися. Ніколи ніхто не уявляв, що замість шуб і рукавиць можна вдягати тонкі сорочки, ходити босоніж по теплому камінню вулиць чи гуляти лісом, не боячись замерзнути на смерть. Ніхто в королівстві і знати не знав, що існує інший світ, дбайливо огорнутий зеленню і теплом весняного сонця. Попри холод і суворість погоди, люди тут були дружніми і готовими простягнути один одному руку допомоги. Як ніхто інший, народ королівства розумів: у таких умовах не виживеш, якщо ти один. Навіть незнайомець міг подати тобі гарячої води, пригостити своєю вечерею і запросити до свого вогню.

Усі дороги королівства сходилися до не менш холодного замку, де жила королівська родина. Не знайшлося б людини, яка не любила би справедливих і мудрих правителів. Усіма був улюблений і принц Олівер, який захоплювався конями і мав вірного пса на ім’я Банні, а коли ніхто не бачив, тікав на розслідування тільки йому відомих секретів.

Постійний холод засмучував принца. Йому довелося стати свідком того, як замерзають на смерть птахи й малі гризуни, як щодня простим людям доводиться їсти здебільшого лише рибу, і як багато праці йде просто на те, щоб підтримувати життя у людських мурашниках.

Улюблений професор принца Олівера, який знав, здавалося б, усе на світі, обмовився якось про зелений світ, «весну», відлигу і про відродження життя після зими. Не в змозі стримати захват від почутого, Олівер, сам собі не вірячи, переповів про почуте матері. Та лише невимовно сумно усміхнулася тонкими вустами, а з наступного дня принц більше не чув, щоб учитель обмовився про теплий світ хоча б словом.

Перебуваючи у бібліотеці пізнім вечором, щоб зібрати наступну порцію книжок, потрібну для домашнього завдання, Олівер пробігався пальцями по корінцях і не помітив, як потрапив до забороненого відділу бібліотеки. Принц був вихований чесним і правильним достатньо, щоб не порушувати правила. Але в бібліотеці не було нікого, щоб прослідкувати за ним, а на його очі вже натрапили десятки інтригуючих назв, витиснених на шкіряних палітурках, і він не міг опиратися нестерпній допитливості.

Саме тоді у світлі свічок Олівер несподівано для себе розгорнув першу книгу про світ, яким він був до зледеніння. На одному подиху принц прочитав про дзюркотливі ріки, про шелестливу траву, п’янкий запах сотень різних квітів і різні живі природні звуки, які заповнюють повітря разом із приходом весни. Юнак читав, і текст розпливався від сліз на його очах.

Неможливо було повернутися до звичайного життя після цього відкриття. Не міг забути принц того, що прочитав потайки від інших. Правляча династія завжди знала про існування справжнього раю, де буяло нове життя, і ніхто не обмовився про те ані словом. Тої злощасної ночі Олівер прочитав, що «зима» була не завжди, і бажання побачити той зелений світ на власні очі займало його думки щосекунди.

Принц протримався три дні і три ночі, аж поки йому не урвався терпець. Зібравши у дорогу все необхідне, щоб вижити в мороз, він дочекався пізньої ночі й постукав до спальні професора. Той відчинив двері у піжамі, у руці мав каганець, а в очах — щиру стривоженість.

— Куди це ви зібралися, юначе? Що б ви не задумали, від ваших намірів так і віє небезпекою! Прошу вас, повертайтеся до спальні, а завтра я залюбки поговорю із вами про все, що б вас не хвилювало.

— Ви знаєте, чому я тут, професоре, — похитав принц головою. — Ви точно знаєте, чого я бажаю. Ви мали зрозуміти одразу ще тоді, коли сказали про це вперше! Скажіть мені, чому таки наша земля вкрилася кригою? Куди мені треба йти, якщо я хочу повернути назад світ, про який ви казали?

Не міг вчитель приховати своєї тривоги. Наблизившись до вогню, розворушив у задумі жевріюче вугілля. Боліло йому серце за юного принца.

— Ви наражаєте себе на небезпеку, юначе, — зітхнув він. — Якщо я скажу вам — ви відправитеся на смерть, а все через мої слова. Зробіть ласку, не змушуйте хвилюватися ані мене, ані ваших рідних.

Та якщо вже молодий принц затявся, ніщо не могло його спинити.

— Скажіть! Скажіть мені, будь ласка. Я все одно піду, і якщо ви мене скеруєте, я не загину без сліду десь у хурделиці в горах. Скажіть мені, куди йти, професоре, хіба ж ви не знаєте, якими бувають мрії!

Здавалося, ніщо і ніхто не змусить принца завагатися. Важко було вчителю відправляти юнака на вірну смерть. Та все ж в очах Олівера горів пригодницький вогонь, який міг втамувати лише він сам.

— Ця біда поширилася землею з півночі. Підете туди, де все почалося, юначе. Деякі теж йшли, ви не перший, але очі в них горіли іншим вогнем. Йдіть же, — зітхнув він і враз ніби постарішав. — Йдіть, поки вас не спробували зупинити.

Скерований словом наставника, тієї ночі Олівер осідлав свого коня, і скакун поніс його за межі замку, а їхній слід замітали снігом вірні зимові вітри. Якби на ранок хтось і почав пошуки, ніхто би не знав, де шукати улюбленого сина короля і королеви.

Поза межами велетенського міста не було жодного сліду людської руки. Куди не глянь, тягнулися білі простори, кришталем виблискували замерзлі озера, давали прихисток від вітру не підкорені ніким хвойні ліси, чиї верхівки підпирали небеса. А попереду на півночі — там, куди лежав шлях принца — височіли гірські хребти. Десять днів і десять ночей юнак рухався на коні в одному напрямку і досягнув підніжжя гір, коли від білизни́ в очах вже рябіло.

Не далеко зміг він просунутися далі гірською доріжкою. Довелося спішитися, аж поки вони не дійшли місця, де навіть кінь не міг пройти. Принц спинився, вкотре розбив табір, аби добре все обдумати, і мимоволі затримався поглядом на всіяній чорними крапками кучугурі снігу на величезному камені. А той сніг ворухнувся, стрепенувся і на очах Олівера набув рис гігантського величного птаха.

— Давно я не бачив тут людини, — сказав той орел. — Куди ти шлях тримаєш, юначе?

— На північ, — відгукнувся той, зачудований. — Вчитель сказав, що, рухаючись далі в цьому напрямку, я зможу дістатися місця, де зародився вічний холод.

— Гм. Я здогадуюся, яка твоя ціль. Що ж ти робитимеш далі?

— Зніму прокляття вічної зими.

Величний птах задумливо змахнув крилами і глянув на принца великими блискучими очима.

— Але ти не можеш пройти далі.

— На жаль, це так, — визнав принц, шаріючись.

— Бачив я вже подібних до тебе, юначе. Усі вони бажали перебратися через хребет, кожного з них я переніс через гори, плекаючи надію, що комусь вдасться перемінити долю цього королівства. Я донесу тебе, як і усіх інших до цього, і хай буде так, як судилося.

Не міг принц відмовити несподіваному помічникові, але й не міг залишити свого коня напризволяще. Підказав йому орел, як вчинити, а Олівер і послухався: надійно прив’язав свого жеребця до каменю у печері неподалік, залишив йому воду і сіно, а тоді забрався на спину гігантському птахові, і той злетів, розсікаючи крилами холодне повітря.

— Чому ви допомагали усім перебратися через гірський хребет? — запитав у нього принц.

— Юначе, якщо хтось принесе весну, оживе весь тваринний світ. Мої менші брати і сестри більше не матимуть проблем із забезпеченням себе їжею.

І це було дійсно так.

Страшні урвища і гостре каміння лишилися далеко внизу і не несли більше в собі загрози. Гори, які людина переходила би тижнями, орел перелітав за день, і не було в небесах доріг, невідомих королю небес. З висоти пташиного польоту був видним зовсім інший світ, і Олівер побачив, як за цим гірським хребтом розкинувся інший, повністю з криги і снігів, неймовірно вигадливої форми, схожий на великого дракона. Саме усередину його величезної роззявленої пащі лежав шлях принца.

Спішившись, принц гречно подякував величному птахові, а той склав крила за спиною і дивився на нього розумними уважними очима.

— Рано ще прощатися. Я чекатиму тут, і зазнаєш ти успіху чи поразки, я так само перенесу тебе назад. Розправ крила і сміливо рухайся вперед, юначе.

Переступивши ряд зубів, принц пірнув у величезний сяйливий храм вічної зими, пронизаний викривленим сонячним світлом. Він довго йшов, аж поки не вийшов у просторий зал, де пульсуюче серце розкинуло по стінах павутинчасті лапи.

— Ще одна людина, — розлетівся печерою голос, і звук долинав звідусіль, ніби говорив сам гірський хребет, — і ще один герой. Чи збираєшся ти повторити долю своїх попередників, а чи вчиниш по-іншому?

Озирнувся принц. З криги довкола стирчали мечі, старі й німі, покинуті хазяями, які зникли безвісти, і не було жодного свідка подіям минувшини. І вражено запитав:

— Що ж тут сталося? Як так вийшло, що зима стала вічною? 

Той дивний голос витримав паузу, а коли відгукнувся, була в ньому дивна емоція.

— Колись давно на ці землі прийшли війна й посуха. Коли загарбники пішли геть, залишилася мертва земля і втомлені люди, які хотіли жити. Декілька сміливців знайшли мене, щоб просити допомоги. Ти чудово бачиш, до чого все призвело.

— Прокляття вічної зими, — тихо сказав тоді принц. — Та тоді це було порятунком.

— Навесні приходять відновлення й нове життя. Якби зійшли сніги, після них залишилася би земля, знову родюча і готова годувати своїх людей, — відгукнувся ехом голос дракона. — От тільки це було неможливо. Я влив своє життя в сніги, які загорнули землю в цілющі обійми, а мій дух став закутим у в’язницю власного тіла. Сюди приходили люди, які бажали мені смерті й сподівалися зажити слави після перемоги наді мною, але не змогли хоч трохи зашкодити мені навіть тепер, коли я немічний і назавжди нерухомий. Вони не хотіли повертатися із порожніми руками і вперто залишалися тут, аж поки не змерзли остаточно. — Мовчав пригнічено принц. — Але й дивний же ти, хлопче, я не бачу в тебе навіть меча. Яка ж твоя ціль?

— Закінчити зиму довжиною в століття, — промовив вперто.

— Але ти безпомічний. Ти не знаєш, що зі мною зробити і як зняти чари.

Принц кивнув, знову озирнувся. Тоді поглянув знову на серце дракона і зашарівся:

— Що мені зробити, щоб закінчити цю зиму?

Дракон витримав довгу паузу, а тоді розреготався, і стіни печери затремтіли, загуділи від могутності звуку.

— Прямолінійно, інакше не скажеш. Ось що я тобі скажу, юначе. Ти не знищиш мене і ці чари самотужки. Як зійдуть мої сніги, помре і мій дух. Я не погоджуся на свій кінець і хочу жити далі, як і всі інші живі істоти. Ти можеш взяти прокляття зими на себе: тоді я житиму далі і ділитиму твоє серце із тобою, та в такому випадку ти більше не зазнаєш почуття радості, любові, смутку чи ненависті.

Принц мовчав. Саме від його рішення залежало, чи перетвориться його серце на крижинку на благо сотень і тисяч інших життів.

— Важко погодитися на долю, гіршу за смерть, після секундних роздумів, — проявив розуміння дракон. — Я почекаю, коли ти будеш готовий дати свою остаточну відповідь.

Послухавшись, принц повернувся тим самим шляхом назад і переповів орлу зміст розмови, не приховуючи своє хвилювання. Птах залишався спокійним і дивився трохи прихильними і розумними очима.

— Навіть сильні переживають страх. Він береже наші життя і нас самих, та як він починає керувати думками, а не думки — страхом, то́ вже слабкість. Невже ти забув, з якою метою сюди прийшов? Можливо, твоє бажання слабше, ніж ти гадав? Ти вже тут, юначе, і пройшов велику відстань, щоб дістатися сюди. Ніхто не спонукає тебе пожертвувати собою — це було б егоїстично. Яке б рішення ти не прийняв зараз, ти не маєш пошкодувати про нього пізніше.

Слова величного птаха були без натяку на глузування, лише на виважену мудрість, яка зняла з очей полуду. Принц знову ступив у логово драконової душі, і тепер він точно знав свою відповідь.

— Я готовий, — заявив він. — І хай моє серце замерзне, як колись моє королівство, хай я не знатиму більше радості, усі інші люди радітимуть весні за мене. Я прийшов сюди, щоб не тільки собі шукати щастя, і хай закрижаніє моє серце, а не ще одна невинна душа.

Прогудів схвально дракон, а тоді серце принца ніби вразила холодна скалка, і не міг він пустити ані сльозинки. Тоді драконячі чари спали, пішла геть зима, а за нею стрімко розгорталися землею зелені килими. Усі живі істоти поспішали за весною заселити теплу землю, знайти домівки і радість. Незвичною була картина для людей, які ніколи не бачили нічого, окрім холодної білизни́, але не виглядало те нове чимось поганим. Одразу стало жарко у тій теплій одежі, сміливці скидали зайвий одяг, інші ж навпаки остерігалися роздягатися, бо ж холод міг прийти знову. Зовсім іншим стало життя, коли прийшла весна, не треба було боятися холоду і боротися за збереження кожної жаринки тепла: тепер воно жило в родючій землі і кожній живій істоті, циркулювало самим повітрям і зігрівало кожну налиту соком рослину, охочу до тепла.

Через десять днів повернувся і принц. Величезне горе охопило людей, побивалися і король із королевою: назавжди замерзло серце юного Олівера за ті десять днів у дорозі назад додому. Уже ніщо не могло змусити його серце розтанути, і весна, така довгождана ним, не дарувала більше і тіні усмішки його губам.

…Став Олівер із часом королем, улюбленим усіма, а коли його час збіг, люди звели в центрі столиці кам’яний пам’ятник на честь самопожертви і взаєморозуміння двох, які поставили колись життя інших понад своїми. Спливали роки, десятки і навіть сотні, а в центрі квітучого королівства так і залишалися стояти нерухомі фігурки дракона і людини, які прихильно дивилися на маленьке королівство у руках принца, торкаючись лобами, а драконове тіло вигадливо обвивалося довкола принцового, укриваючи в негоду, як колись принцове серце укривало драконову душу.

______________