Кинула трохи м’яти у міцний чай і з насолодою опустилась у велике, зручне крісло. Теплий пар лоскотав ніс. Спокійно. Тепло.
Огорнула руками чашку і заплющила очі у спробах впіймати момент тиші.
– СМЕРТЬ!! СМЕЕРТЬ!!
Ну от, знову. Коли я востаннє мала відпустку? Може то звільнитися і піти у мандри між світами? Давно хотіла відвідати третій світ, кажуть, там дивовижно гарно і головне: жодних людей.
– СМЕЕЕРТЬ!!
– Ну і чого ти галасуєш? – Роздратовано глянула на чорта, що увірвався в кімнату.
Смішний, з великою сумкою та капелюхом, що похилився на бік. Кумедно думати, що у світі людей, чортів описують як підступних і лихих створінь. На ділі – метр зросту, лякливість і трохи роздута самооцінка. Останнє, власне, дивно, бо зазвичай вони виконують дрібні доручення старших за рангом істот.
– Перепрошую, шановна пані Смерть! Цей… як вам сказати… – Він гойдався з ноги на ногу та оглядав кімнату, уникаючи зорового контакту зі мною.
– НУ?! – Втратила я терпіння.
– В нас цей… надзвичайна ситуація…
– Це вже яка? Сто сорок третя за добу?!
– Пані… а що ми зробимо? Робота в нас така… – Він знову замовк, перш ніж таки видавити: – Там чоловік відмовляється помирати без особистої аудієнції з вами.
Я роздратовано піднялась з крісла і пішла в сторону кімнати. Чорт миттєво зник з мого шляху.
Нервово перебирала варіанти вбрання у спробах знайти найгірше.
Чому? Чому я повинна бути останньою з ким можуть побачитись люди? Якби вони ще щось цікаве розказували, а ні! Пропонують збагатити мене за можливість відтягнути кінець, діляться своїми переживаннями і жалями, шкодують, що так багато не встигли зробити. А я тут до чого? Ну хіба це я зв’язувала їм руки і забороняла жити? Та ніколи! Ніколи! Всі люди вільні у своєму виборі.
– Гррр.. – Прогарчала від роздратування.
Нарешті знайшла у шафі найкращий варіант найгіршого вбрання, такого, що здавалося, що з моїх очей ллється блакитне світло, а руки складаються з кісток і зубів. Не знаю, який йолоп вигадав, що смерть носить чорне – найбільше я люблю глибокий синій, чорний одягаю лише якщо доводиться говорити з начальством, щоб ті знали, що зарплатня викликає в мене глибоку скорботу.
– Я готова, веди.
Чорт розширив очі і нервово ковтнув слину, оцінивши мій вигляд, від цього в мене вдоволено піднявся кутик губ.
– Хто цього разу? – Уточнила, поки ми йшли у напрямку до Нічого.
– Чоловік, молодий. Земний поет, талановитий насправді, довів до сліз своїми віршами частину нашого департаменту.
– Пф, давно казала, що вас пора закрити, надто вже переймаєтеся дурницями.
Чорт відвернув голову і скептично скривився, упевнений, що я не бачу.
Подумки посміхнулась від його реакції. Може то я теж стана надто м’якою? В часи моєї молодості, його б вже звільнили за неповагу.
Часу обдумати свою раптову м’якосердість вже не залишилось, переді мною відчинились двері у темне Нічого.

Коли увійшла, справді побачила молодого чоловіка, юнака навіть. Хоча, певно за моїми мірками – всі люди юні. Скільки там мені років? Хм… забула.
Начаклувала два простенькі стільці, собі хороший, йому навмисно незручний, щоб не засиджувався тут.
– Сідайте, – Показала на стілець.
Певно, я таки старію. В юнака жодного переляку не трапилось, жодної істерики чи ступору. Він спокійно опустився на крісло.
– Де ми? – Спокійно уточнив він.
– Ми зараз в Нічого. Є різні світи, а є Нічого, всі люди потрапляють сюди, коли переходять між світами.
– Хм, цікаво! А які світи існують? – Ледь не підстрибнув той.
– Не можу сказати. З якою метою ви просили про зустріч зі мною? – Говорила максимально сухо і холодно, – Перш ніж ви озвучите відповідь, хочу уточнити, що нічого змінити вже не можна.
– Он воно як. Та мені якось… цікаво було. В нас стільки говорять про смерть, то чому б не подивитися, яка вона насправді, коли випала нагода?
Випала нагода… а він взагалі розуміє, що помер? Вирішила уточнити про це в парубка.
– Так, не хвилюйся, цілком розумію.
– І вам не страшно з цього приводу?
– Та чому ні? Страшно звісно. Але ви щойно сказали, що нічого вже не вдасться змінити. Мені трохи прикро, що я не встиг подарувати квіти мамі, фіолетові когутики, її улюблені. Планував замовити доставку на вихідних, а он як воно вийшло. Хотів видати збірку віршів, але може хтось знайде і опублікує. А зрештою, мені нема за чим жаліти.
Я здивовано мовчала. Рідко коли трапляються такі люди. Останній був, здається, триста років тому, теж поет. Може, то риса талановитих людей така – схибленість?
Він трохи помовчав і сказав:
– Все мине і забудеться, нас не буде знову колись,
Тож пишу на чорних стінах білими буквами,
У надії залишити після себе сліди.
Ми говори ще трохи, довго говорили. Він нагадував мені дитину, з якою я ділилась знаннями, часто його погляди здавались такими незрілими, але нагадували ковток свіжого повітря.

Та прийшов час йти, двері зачинились за моєю спиною. Ліворуч вже чекав чорт.
– Надішліть його мамі квіти, сині когутики.
Чорт здивувався, але кивнув. Намагався розпитати як все пройшло, але замовк, коли я зиркнула на нього.
Вдома я зняла вбрання та опустилась в ліжко. Не знаю, скільки часу пройшло, але знадвору почулось: «СМЕЕРТЬ!!».
Чорт влетів у кімнату, – СМЕРТЬ!!!
– Дай вгадаю, у нас надзвичайна ситуація?! – Роздратовано повернулась у його сторону.
Він трохи розгубився, – А як ви здогадались?
– Зникни! Не бачиш, я сплю? – Прошипіла крізь зуби.
Чорт стояв збентежений і здавалось, що зараз заплаче, – Але пані… ми не спимо, нам не потрібен сон.
– Ліжко в мене є? Є. Значить я можу використовувати його за потребами.
Запанувала тиша.
– Зникни, проклятий. Не бачиш, що я втомилась? – Врешті кинула розгубленому створінню.
– Але пані, ми не втомлюємось. Гайда, пані, мене звільнять, якщо ви не прийдете, – Чорт таки заплакав.
Чому зі всіх можливих створінь, саме мені попався бракований чорт? Чому?
– Так-так, ми не втомлюємось, а ще й не плачемо, – З докором подивилась на нього і піднялась, щоб зробити бідолашному заспокійливий чай, – Тримай, не бійся, не отруїла.
– Не піду я нікуди сьогодні, в мене законний відпочинок! Я впахую між трьома світами, а зарплата в мене знаєш яка?!
Чорт, що помітно заспокоївся, запитав: «Яка?».
– Та як у звичайнісінького земного викладача!! Соромно істотам трьох світів зізнаватись!!
Я міряла кімнату нервовими кроками, врешті зупинилась, показала чорту на двері і вигукнула: – Скажи решті, що в мене відпустка на найближчий тиждень!

Захлопнула за ним двері і опустилась у те саме, велике і зручне крісло. Знала, що мені доведеться повернутися до роботи, світ не може без мене, люди не зможуть без мене. Але чи отримувала я колись вдячність за свою роботу? Та майже ніколи.
Іноді я приносила людям полегшення, але вони все одно сумували за минулим. Говорили зі мною у спробі знайти в мені якусь розраду, та хіба я могла її дати?
Я знаю стільки, що хотіла б не знати і бачила те, що хотіла б не бачити. Але хіба в мене колись був вибір?
Люди помилково думають, що я можу оживити їх, але я не Життя, я Смерть. Між іншим, Життя не те, щоб якось втручається у життя людей, оце підкидує їм складнощі, гойдає на емоційних гойдалках, а винен хто? Правильно, Смерть!!
Чомусь бояться саме мене. Але це Життя іноді ламає людей так, що від їх душі залишаються крихти, це воно проводить їх через біль і втрати. Та самі ж люди! Самі люди приносять одне-одному біль і втрати, розпочинають війни, міряються владою.
А я?
А я втомилась.
Впевнена, що саме моя робота виграла б конкурс «Найгірша професія року», випередивши навіть вчителів.
Підібгала ноги до себе, обійняла їх руками. Я потрібна, я дуже потрібна. Але сьогодні Смерть втомилась і відпочиває, вона повернеться до роботи завтра. Завтра вона буде ганяти чортів, лякати мертвих, жартувати над дурними словами. Завтра. Сьогодні Смерть втомилась.

_________