Коли над містом уперше з’явився дракон, ніхто не злякався.

Люди просто подумали, що це ще одна ілюзія — як міражі спеки над асфальтом або як тіні хмар, що нагадують крила. Дракон летів повільно, ніби перевіряв, чи варте це місто його уваги. Його луска відбивала сонце, і здавалося, що небо тріснуло золотими швами.

Я стояла на даху багатоповерхівки й бачила його ближче за всіх.

— Ти теж його бачиш? — прошепотів мій молодший брат Марко.

Я кивнула.

Дракон зробив коло над річкою, потім опустився нижче. Його крила здійняли вітер, від якого задзвеніли вікна. Але замість вогню він випустив у повітря тисячі світлячків. Вони розсипалися над містом і повільно падали на дахи, дерева, дороги.

Один із них торкнувся моєї долоні.

І я почула голос.

“Місто засинає. Його треба розбудити.”

— Це ти сказав? — спитала я в Марка.

— Ні…

Світлячок розтанув, залишивши теплий слід на шкірі.

Наступного дня всі говорили про диво. Світлячки бачили сотні людей. Дехто чув шепіт. Дехто — музику. А старенька сусідка з третього поверху сказала, що вперше за багато років їй наснився кольоровий сон.

Але через тиждень дракон повернувся.

Цього разу він сів просто на центральній площі. Асфальт під його лапами не тріснув — навпаки, з-під каміння проросла трава. Люди стояли навколо, мовчазні, ніби чекали вироку.

Я пробралася ближче.

Його очі були не страшними. У них не було вогню. У них було небо.

— Чого ти хочеш? — запитала я, сама не знаючи, чому саме я говорю.

Дракон нахилив голову. Його голос не лунав у повітрі — він лунав у серці.

“Ваше місто перестало мріяти.”

Навколо хтось нервово засміявся. Хтось зняв на телефон. Але я знала — це правда. Люди поспішали, сварилися, рахували гроші, боялися майбутнього. Ніхто не дивився на зорі.

— І що тепер? — прошепотіла я.

“Або ви згадаєте, як це — мріяти. Або місто стане каменем.”

Після цього дракон розчинився в повітрі.

З того дня все почало змінюватися дивно і непомітно.

На стінах будинків з’явилися малюнки — хтось малював крила. У дворі діти почали вигадувати нові ігри. Вчителька літератури раптом замість контрольної сказала: «Напишіть, яким ви бачите світ через десять років». І ніхто не списував.

Я теж почала писати.

Про драконів, які не спалюють міста, а рятують їх від байдужості. Про світлячків, що світяться зсередини. Про людей, які раптом згадують, що вони — більше, ніж просто дорослі з проблемами.

Минув місяць.

І коли дракон прилетів утретє, місто було іншим.

На площі стояв хлопчик із саморобними крилами з картону. Поруч — жінка, яка співала. На балконах висіли ліхтарики. Люди дивилися вгору — не зі страхом, а з надією.

Дракон завис над містом.

І цього разу він усміхнувся.

“Ви згадали.”

Його крила розчинилися у світлі. Луска перетворилася на зоряний пил. А в небі залишився слід — тонка золота лінія, схожа на підпис.

З того часу дракон більше не прилітав.

Але інколи, коли місто занадто втомлюється, у повітрі знову з’являються світлячки.

І я знаю — поки ми вміємо мріяти, каменем ми не станемо.

_______