Як Киця стала волонтером

Казка

Жила-була Киця. Вона була руда, швидка, хитра, а ще – дуже розумна. Вона ластилася до своєї господині бабусі Анастасії лише тоді, коли пахло чимось смачненьким, або дуже хотілося їстоньки.

Мишок бабуся труїла і їх було мало. Тому часто моя Киця Мурка ходила голодною. Ні, бабця вчасно давала їй їсти, навіть інколи корм для котиків у магазині купляла, а ще кицю підгодовувала внучка Марійка. Ото було щастя! Навіть шматочки ковбаски чи м’яса перепадали!

У Мурки був друг їжачок Ваня. Він жив під велетенським горіхом у густому старому саду. У нього була своя родина: їжачиха та четверо кумедних їжачат. Ні, зовсім не дивно киці дружити з їжачком! Цікаво ж було під час першого знайомства перекидати його лапкою! Обережно, щоб не поколотися! А він сопе, сопе, сердиться й боїться водночас. А тоді випадково вийшло, що Мурка майже доторкнулася до їжачка носом, – пах він листям. Близько – зовсім не страшний. Навпаки – безпомічний.

– Ти чого їжу з моєї мисочки крадеш? – спитала Мурочка

– Я не краду, а просто трішечки беру. А хіба це твоя мисочка?

– Так.

– Я думав, що молочко для мене бабуся наливає.

– Ні, для мене.

– Вибач, – знітився їжачок і втік.

– Та не тікай ти! Мені ж не жаль!

Але їжачок уже злякано пошурхотів у садок. У цей час якраз і сирена тривоги завила. Киця її виття дуже боялася. Та вона могла хоча б під стіл біля літньої кухні сховатися. А куди їжачок сховається?

Киця почувалася приниженою. Та і не жадібна ж вона! Їй дуже хотілося незвичайного спілкування! Набридли вже оті заздрісні сусідські коти та кицьки, набрид дурнуватий Бровко. Тому киця Мурка щовечора лягала у спориші, неподалік від дому, де стояла її мисочка і чекала…

Аж три дні його не було! А на четвертий (саме повний Місяць зійшов) при шурхотів…Киця притаїлася. Не помітив. Бігом – до мисочки. Хльоб-хльоб! Пих-пих! «Та не все пий!» – ледь не скрикнула Мурка і на лапи скочила. Фуркнув незваний гість. Оглянувся.

– Привіт!

– Привіт!

–Та пий уже! Чого не приходив?

– Справи, – мугикнув їжак.

– Які ще справи?

– Дім лагодив. Коли була буря, дах знесло, а малих попід горіхом розкидало. Досі полагодить не можу. Та й голодні сидимо. Яблука ще зелені, горіхи тверді, а одним листям не наїсися.

– Хм…, – стурбувалася Киця, – Я допоможу. Хочеш, твоїм волонтером буду. Ми ж друзі?

Їжачок кивнув кучерявою головою.

– Як?

– Я вам їсти носити буду. А ще із котом Рудиком дах тобі відремонтуємо. Тебе як звати?

– Ваня…

– А де ви під час тривог ховаєтеся?

– Під листям…

– Це не схованка. Я щось вигадаю!

З того часу вони потоваришували. Мурка дотримала свого слова і разом з Рудиком щодня приходили ремонтувати будиночок їжачка. Якось Киця притягла шматок зеленого лінолеуму. Їжачок Ваня зрадів, а їжачиха відразу запропонувала прибити його на підлогу у вітальній. Так і зробили. Здавалося, по травичці ходять.

– Чим ще тобі, Ваню, допомогти? – спитала лагідно.

– Діти їсти просять, – зітхнув господар.

Переглянулися киця й котик та й відповіли:

– Буде їм їжа!

Та й побігли до бабусі Анастасії. Вона саме пиріжки з вишнями пекла. Розповіла Мурка бабусі про їжачка, про їжачат, які страждають від голоду. Перейнялася старенька чужими стражданнями та й поклала в торбинку для родини Їжака пиріжків, яблучок, молочка налила у пляшечку, ще й кілька котлеток поклала.

– Передай, – сказала, –- що і я волонтером тепер буду.

Отак бабуся Настя й киця Мурка стали потрібними всупереч неможливому. Та і як інакше? Ми повинні допомагати один одному, особливо зараз, коли

триває війна. І про тваринок потрібно дбати, адже вони безпомічні й потребують наших любові й захисту.

Легенда про створення та назву села Військове

Історична казка

Історична довідка:

У червні 1747 р. Київський генерал-губернатор Михайло Леонтьєв вимагав від Запорозького Коша розслідування бійки, яка мала місце на ретраштементі. «…минулого квітня 19 числа цього 1747 року, полковник Яків Письменний, який знаходився біля Ненаситецького ретраштементу для риболовлі, прийшов до ретраштементу із запорозькими козаками, був п’яним і вчинив бійку з драгунами та козаками вартовими. Під час бійки вдарив одного вартового по обличчю, поламав рушницю і шапку збив. … прапорщик (прапорщик Рязанського драгунського полку Плуталов. – І. К.) почув бійку, прибіг і наказав взяти під варту, тож вони з того ретраштементу через рогатки побігли геть. Ламали і кидали рогатки, а потім сіли в човни і камені били, і прапорщика, і команду, якщо хто з них вийде з ретраштементу, лаяли й обіцяли бити до смерті як це було в минулі часи, так і нині буде».

Понесем про козаків ми
Добру згадку у віки.
Доти буде Україна,
Поки будуть козаки.

Була раніше за селом така велика галявина, оточена столітніми дубами, кленами, соснами. На галявині нічого не було крім квітів та лікарських трав, а за деревами виднілося поле пшениці золотої. А ще неподалік  знаходилося невелике поселення, де жили козаки із Запорізької Січі, ті, що воювали з турками та іншими ворогами України.

Було багато різних Січей, які розташовувалися в Томаківці, біля річки Базавлук, у Микитиному Розі, на річці Чортомлин, у Кам’янці та в Олешках.

Казка моя про козаків із Запорізької Січі, Петра та Івана. Спочатку їхній табір знаходився нижче Хортиці, там Дніпро буйно розливався. І було там багато  острівців, ціле царство плавнів, помережаних протоками і озерцями. Козаки дуже любили цю місцину, яка тягнулася лівим берегом Дніпра від Хортиці до урочища Паліївщини (сучасний Нікополь) , і називали її Великим Лугом. Він давав надійний притулок від ворогів. Тепер Великого Лугу практично не існує. Так от зараз тут Нікополь, який стоїть на місці колишньої слободи, (село Капулівка, на острові в гирлі річки Чортомлик).

Мої герої, козаки Петро та Іван жили спочатку у Чортомлицькій Січі, яка знаходилася за вісімнадцять кілометрів від сучасного міста Нікополь, який зараз щогодини кляті рашисти обстрілюють, рівняють із землею, а тоді до Запорізької Січі хлопці перебралися. Іван Бабенко та Петро Чорноштан  були сміливими, справжніми козаками. Усім, хто приходив на Січ, давали прізвища, які характеризували людину. У сучасноиу селі Військовому, про походження назви якого розповідаю, багато козацьких прізвищ збереглося донині: Кавун, Чорноштан, Нетудихата, Красношапка, Загубигорілка та ін.

Іван дуже любив свою дружину й діток, часто згадував їх, плакав, то його й охрестили Бабенком. А Петро, коли в козаки записувався, у чорних штанях був. І дуже не хотілося йому міняти їх на червоні, козацькі, все деякий час у своїх ходив, то його й нарекли Чорноштан. В ті часи вважалося ганебним явищем зрада кохання, дружині. Народ вважав, що людина непорядна в особистому житті не може прислужитися своїй землі, Батьківщині. Якщо хтось здатен зрадити близьку людину, то він зрадить і рідний край. Як у пісні співалося: «Розпрощався козак зі своєю ріднею і поїхав в далеку дорогу – За свій рідний край, за козацький звичай, йшов у бій за свою перемогу.»

Якось прийшли всі козаки з походу втомлені, повечеряли як слід з полив’яних та кленових мисок. Їли сьогодні свинячу голову з хріном, локшу, індика з підливою, кашу та куліш, а ще – медовий шулик, схоже на пряники, тільки зі здобного тіста з маком.        

Повечерявши добряче,  Іван з Петром сіли на горбочку, з якого Дніпро видно, та й розмовляють, люльками попихкуючи:

– А пам’ятаєш, Іване, як нас у козаче військо приймали? – спитав Петро.

– Авжеж. До кошового отамана привели, а той питає, чи я в Бога вірую. Та «Вірую!» ж, кажу. Наказав перехреститися. Я й перехрестився. Тоді до куреня відправив, який я сам обрав, – розказує Іван.

– В кожному курені свої закони випробувань для новеньких були. Мені наказали кашу зварити. Я варю собі, варю. Вже й готова, а їх немає. Вийшов на курган – кличу. Мовчать. А вони, хитруни, притаїлися, слухають, чи буду лаяти їх.

– О, Петре, а я куліш варив, теж на поклик не йшли. Я лагідненько їх запрошував, –  каже далі Іван.

– Отож, якби лаялися ми з тобою, то не прийняли б.– замислився Петро, – А ти знаєш, все-таки добре, що на Запоріжжя жінок не пускали.

– Так, бо наші козачки мають певні права та незалежність. Вони вільно можуть вибирати собі нареченого, виховувати дітей, самі розпоряджаються своїм майном та управляють ним.- зітхнув Іван, – Закінчилися б ці війни, повернувся б я до своєї родини, допоміг би Галинці…

– Ех ти, бабій, знову за своє! Бабенко і є Бабенко!

– Не мели чого попало! Коли я йшов на Запорізьку Січ, моя Галинка клялася вірно мене чекати. Так і є.

Ішов час. Жилося Івану та Петру непогано. Отаман за подвиги хвалив часто. Коли були неподалік їхнього рідного села, відпускав додому.

Та от трапилася біда. Ще й дим від боїв з турками не до кінця розвіявся, а проклята цариця Катерина ІІ наказ видала розігнати Запорізьку Січ, бо дуже боялася, що сильні та мудрі козаки на Москву підуть.

Я, хоч і маленька ще, та скажу, що краще б наші запорізькі козаки пішли тоді на Москву та приборкали її, бо тепер нам життя від жорстокої росії немає. Четвертий рік нищить матінку-Україну! Але ми обов’язково переможемо, адже ми – козацького роду. А йому – нема переводу!

Далі так було. Іван та Петро в своє село з багатьма козаками повернулися. Стали господарювати. Та за козаччиною сумували. Пісень козацьких часто співали, дітям про походи та про героїчних козаків розповідали. І росли діти з любов’ю в серці до України. І я також – нащадок козацького роду.

Якось найсильніші козаки-односельці Іван та Петро пішли на ту красиву лісову галявину за селом. Іван хотів своїй коханій найкращих квітів для подарункового букету нарвати, а Петро забажав зібрати лікарських трав, щоб посушити і зробити цілющий чай і для родини, і для товаришів у військо передати, які ще залишилися в Січі. Та й посварилися!

Петро кричить, щоб не рвав так багато, щоб інші теж милувалися квітами. А Іван собі кричить, що лікарських трав також не так і багато тут. Кричали-кричали, а тоді зчепилися. Бійка почалася. На крик селяни позбігалися. Дивуються – побратими ж, а сваряться. Хоча б один одного не повбивали!

А так як були тут на поселенні хлопці з різних загонів,  всі військові – то одні туди (за Івана), а другі –сюди (за Петра), почали ще й укладати  різні угоди та парі між собою: «А хто ж переможе?».

А Іван з Петром все б’ються та й б’ються. Вже натовпу за них страшно стало. Пора розбороняти!  Стомилися дивитися. А переживали, може, більше від розлючених, закривавлених козаків. То односельці-козаки і кажуть:

– Ми не хочемо бійки, ми військо, ми одне ціле!

– А ви що робите, хлопці?

– Та ви вже після цього не козаки!

– Ми – військо! Ми просто посварилися! – кричать Іван та Петро у відповідь.

– Так отож-бо, ви посварилися, а щоб до бійки..!?

– Не командуйте нами, ми  самі розберемось!

– …

От вони бились-бились і добились, що ледь одне одного не повбивали…А то б  їх, безславних, там десь, неподалік Дніпра, поховали б,  сумуючи та сердячись на них…Та, слава Богу, до цього не дійшло. Побратими-друзі розборонили сердитих. В кого рука, в кого нога чи голова побиті, в крові обидва.

– Але ж вони самі винні, самі почали бійку!…І за що!? – кричить Іванів сусід.

– Як це за що, – Іван кричить, – Я ж Галюні квітів на галявині хотів нарвати, а цей, – пригрозив Петру кулаком, – не дає!

Галюня підбігла, сокола свого обіймає, плаче:

– Підемо вже. Вояка мій військовий!

Як кажуть, погані ігри добрим не  закінчуються… Хоча, хто знає, не було б бійки, не було б і назви села. Та ще якої гучної та величної!

– Військові вояки, – люди кричать.

– У Військовому вояцтві, – підхопили Іван та Петро.

– Та помиріться ж! – Галинка просить.

Помирилися козаки. «Козаки ми, чи не козаки?» – Іван трусонув друга за плече.

– То ж будьмо! – обійняв друга Петро.

А так як у громаді козаків було більшість, то проголосували за назву села, як на Січі козацька рада  голосувала і все вирішувала. Кожен мав право голосу та висловитися.

Але з того часу обидва мої козаченьки-герої у своїй громаді бережно ставилися до природи та тварин..

От як виникла  назва Військове. Жителів ставало все більше, побудували собі хати, будівлі, і  стало село багатіти і процвітати на високому березі широкої й красивої річки Дніпро.

Перший сніг

Казка

Жив-був сіренький котик Пушок А ще в нього був пухнастий братик Бантик. Влітку вони народилися, тому снігу ніколи не бачили і навіть не знали, що це таке.

Я дуже люблю літо! І не тільки тому, що тепло, все розквітає і можна купатися в річці, а ще й тому, що маю двох кмітливих маленьких друзів, з якими дуже любила гратися. Коли ж у мене були якісь справи ( наприклад, допомагати бабусі), вони вранці гралися удвох або знаходили якихось сусідніх котів. А так, як вони жили в селі, тому друга собі легко було знайти. А  ввечері нявкунці полювали або гралися з комашками, мушками і всілякими бур’янами.

Восени стало вже прохолодніше, тому їхня мама Барсуня зігрівала їх своєю любов’ю. Уляжуться біля неї, вона обійме їх ніжно і всі дружно муркотять…

І от, нарешті, настала зима. На початку грудня було холодно, але не дуже: температура була як навесні. Потім стало прохолодніше — температура стала не +5°, а вже –2°,  або –3°. Несподівано випав перший сніг.

Так як Барсуні вже майже півтора роки (в людському віці, мабуть, усі 16), то вона знала, що таке сніг, і не переймалася, що з нею щось станеться, але захворіти можна було.

Коли кошенята побачили, що біле щось і таке незрозуміле падає з неба, то дуже налякалися, бо нічого не тямили, що воно за таке – зима. Вони сховалися в літню кухню і …заснули.

А тим часом Барсуня пішла до друзів-сусідів. Кошенята прокинулися – матусі немає, а надворі лежить величезна білосніжна ковдра, холодна і блискуча. Вони ще не знали, що та пухнаста ковдра і є великим шаром снігу. Злякалися. Затремтіли. От приходить мама Бантика та Пушка і питає їх:

Барсуня: – Що трапилося? Чому ви боїтесь і ховаєтесь?

Кошенята: – Що це таке? Що це за білий пух? Він таки-и-ий холодний, лапки мерзнуть. Це якийсь холодний апокаліпсис? Чи це іншопланетяни, які прилітають повільно з космосу, щоб захопити наш світ, чи навпаки – захистити? Від чого?

Бантик: – Мамочко, може, вони хочуть захистити нас від отих гучних, страшних вибухів та деринчалок, які пролітають над селом?

Пушок: – Нічого ти не розумієш, братику! То ж шахеди! Пам’ятаєш, Ріточка нам говорила…

Кошенята: – А-а-а!

Барсуня: – Та ні (трохи засміялась вона), це сніг. Взимку він падає з неба, але не з космосу, а з хмар. Це як дощ, тільки та вода, що в хмаринках, замерзає і перетворюється на кришталики, які набирають потрібну форму. Тоді, коли його багато, він вкриває всі землі. В таку пору дерева, кущі засинають, тому не бійтеся – це нормально.

Кошенята: – Дякуємо, що пояснила, будемо знати. Тобто він не шкідливий і не нападатиме?

Барсуня: – Ні! – усміхнулася киця, – Ну що ж ви, кошенятка мої, не бійтеся! Він не живий, як от ми, не має ні лап, ні вух, ні зубів і не нападатиме на нас. Це природа. Явище природи, – проказала авторитетно, задоволена собою кицька.

У цей час вийшла господиня Барсуні, Бантика і Пушка. Її звали Шура (Олександра), а ще в неї є внучка Маргарита. От Шура винесла котикам їжу. Вони смачненько поїли, потім погралися зі снігом (зовсім не холодно і не страшно!), та почали кататися на льоду, що утворився на асфальтовій доріжці біля кухні. І так було весело кожен день.

Та настало 19 січня – день народження Рітиної бабусі. Вони у теплій хаті відсвяткували, та і котикам смачненького перепало: корм, ковбаска, шпроти –ой, як смачно!!!

Далі день народження Ріти – 21 лютого. Котикам знову перепало смачненького, ще дівчинка й тортиком поділилася.

Час ішов.

Сніг то падав, то розтавав. Ставало тепліше. І ось, нарешті, настала весна – все почало зеленіти, розквітати, сніг та лід – танути…

От  кошенята кажуть…

– Жаль,  що тепер ні снігу, ні льоду немає. Тепер буде нудно, мамо?

– Та ні, ми обов’язково знайдемо, чим корисним і цікавим зайнятися, обов’язково.

І, напружившись всім тілом, кішка стрибонула під кущ розлогого лопуха. Котенята – за нею! Що ж там, справді, цікаве та принадне?

Олімпійський чемпіон

Казка

Жив собі на світі гарненький руденький котик. його звали Мурко, він дуже полюбляв рибу! Одного дня він схотів сам собі наловити риби! Бо їсти давати не скоро будуть. Знайшов чобітки, вдягнув та й пішов наловити риби!

Пішов до річки і ловить . Бачить: а там річкові русалки з хвиль визирають, плигає риба,  він і сам – плиг до каменя – та ще й зловив.  Оце так дивина! А  потім побачив, що плигонув аж  на п’ять метрів. Аж сам здивувався і ненароком впустив  рибину, бо дуже слизька стала… Як же йому бути, якщо він тепер не повернеться додому. Він кричить : «На поміч!»  Раптом почула це білка, прискакала до берега на крик та й каже: «Не бійся, я тебе врятую!» «Ти? Ха-ха-ха, не сміши мене! І як ти мене врятуєш?» «А ось так: у мене є чарівна мотузка, ось хапайся за мотузку, готовий?» «Так! Тримаю!» «Я тягну!» «Білочко, дякую велике тобі! Якби не ти, я б ніколи вже не повернувся додому! А мені ж іще мрію свою здійснити потрібно. Я чув про олімпійські ігри від пса Бровка і хочу взяти в них участь.»

– Добре, – відповіла Білка, – Але що ж ти хочеш там робити?

– Ще не знаю. Може, плавати буду…

– Ха-ха-ха! – засміялася Білка. – Коти з роду не вміють плавати. І ти ніколи не навчишся!

– Може, стрибатиму..? – невпевнено сказав Котик Мурко.

– Ні, – заперечила рятівниця, – Краще лазитимеш по канату. Будеш канатохідцем! Або стрибатимеш у висоту…

– Так.., – замислився рудий Мурко.

Вже наступного дня його рятівниця Білка прилаштувала друга у команду  стрибунів. І коли на олімпійських іграх лісу Мурко переміг у змаганнях з лазіння по деревах, раділи його успіху не лише баба з дідом та Бровко й Білка, а і всі звірі-спортсмени з лісової команди. Та що там  звірі з нашого лісу! Раділи і в навколишніх лісах та селах, бо знали Мурка як неперевершеного ловця мишок та композитора з муркітливих котячих пісень. От так!

А Фея метеликів частенько тепер прилітала до Мурка, послухати його пісень, поспівати разом.  З того часу Мурко і з Білочкою, і з Феєю, і навіть з Русалкою та Рибкою подружилися.  А відразу ж після змагань баба з дідом напекли пиріжків з капустою та картоплею і з варенням. Вони всі поснідали і все в них було добре.

Киця, яка танцює

Казка

Жила собі на одній чудесній планеті Мурмурс киця Няв-няв. Вона була дуже розумна  і дуже кмітлива. А ще вона дуже гарно танцювала і її запросили на конкурс гарних танцювальників  на олімпійських іграх. Але одного разу вона дуже захворіла ( поранила лапку),  і тепер не могла танцювати. Але як же дуже вона хотіла взяти участь у цьому конкурсі!  Киця ще не  знала, що цей конкурс буде відбуватися ще й  наступного року. Тому засмутилася і попросила горобчика, який сидів на вишні у дворі, прислати їй лікаря-їжачка. Горобчик цвірінькнув і полетів.

Їжачок саме снідав зі своїми їжачихою та чотирма їжачатами. Здивувався, що така обережна Киця Няв-няв поранилася.

– Що ж вона робила? – зацікавлено спитав.

– За мною ганялася, – сумно сказав горобчик.

– Ой-ой! – похитав головою лікар, але не розгнівався, а відклав свій яблучний омлет , взяв лікарську торбинку і почимчикував до Киці.

А їй було зле. З ранки пораненої ніжки сочилася кров. Киця заплакала. І раптом їй почулося (чи справді так було?), що хтось прошепотів: «Не можна ображати інших! Чому хотіла вполювати горобчика?»

Киця заплакала. Вона готова була ніколи не чіпати горобців, аби тільки не боліла ніжка і вона змогла б виступити на олімпійському танцювальному конкурсі.

У дворі хтось чхнув.

– Це ти, Їжачку?

– Я. Що трапилося? Знову за кимось ганялася..?

– Угу, – промуркотіла Няв-няв.

Лікар оглянув ніжку, промив перекисом водню, перев’язав і наказав вибачитися перед горобчиком.

– Якщо не будеш летіти, мов навіжена та наступати на все підряд, то і ніжки будуть цілі.

– Зрозуміла, – схлипнула Киця і гукнула – Горобчику, лети-но ближче!

Горобчик не побоявся, підлетів до лежачої руденької і спитав чого хоче. А коли почув її вибачення, то і зовсім здивувався. І зрадів одночасно. Це ж тепер він зможе без страху клювати ягідки на вишні!

Звичайно ж, вибачить!

Коли прийшла її подруга і  сказала, що цей олімпійський конкурс  проходитиме і в наступному році, Киця зраділа, бо до того часу її лапка точно заживе, і вона виступить зі своїм гарним танцем.

Тепер Киця щодня ходила на тренування до свого тренера Рудого Кицмана. Він її дуже хвалив. А коли настало нове літо, то Киця Няв-няв поїхала на олімпійські змагання аж до Києва. І що ви думаєте? Зайняла там перше місце з художньої гімнастики. Надія завжди повинна бути. От як у моєї киці!  От і казочці кінець, той, хто слухав, молодець.            

Неслухняний воланчик

Фентезійне оповідання

Моя подруга Соня дуже любить грати в бадмінтон. Вона спортивна дівчинка, винахідлива, любить рухливі ігри, тому нам удвох завжди весело.

Якось у вересні, після уроків, Соня прийшла до мене в гості і запропонувала пограти в бадмінтон.

Перед городом у нас є величезна клумба, а зліва від неї, біля саду, багато вільного місця, де ми зазвичай граємо, як от і зараз.

Так от, ми, тобто я, Соня і двоє моїх пухнастих сіреньких котенят щасливо грали в бадмінтон. Коли воланчик падав на земля, обов’язково або Пушок, або Бантик його наздоганяли першими, ніж ми, встигали ним погратися. Та воланчик був неслухняним. Тільки-но ми кидали його ракеткою, як він, хитрун, миттю летів кудись вбік, всідався на кущ бузку, а зараз взагалі на молоду  сливу залетів. І воланчик, і слива сміялися. А ми ледь не плакали. Ніяк не могли його дістати. Вилізти не могли – стовбур тонкий. Трусимо дерево щосили – не піддається. Тоді Соня каже:

– Давай візьмемо сапу!

– Давай, доки бабуся не бачить.

Стали сапою нахиляти гілку, та воланчик не впав. Зачепився за листя всередині.  Що ми тільки не робили з тим деревцем – і трусили, й нахиляли гілочки – байдуже! Коли це кмітливіший котик Бантик стрибнув на нижню гілку і швидко поліз вверх. Ми подих затамували. А він наблизився до воланчика, носиком його піддів – впала наша чарівна кулька на землю. Ура!

Я побігла в хату взяти з холодильника приз для котика – шматочок ковбаски. А тут Соня несамовито закричала:

– Ой, Ріто, я вдарила по воланчику ракеткою, а він аж на дах літньої кухні залетів!

– Що ж ти наробила, – заволала я, – це ж тільки драбину підставляти потрібно!

Бантик об ногу треться, приз вимагає. Кинула я йому смаколик і відразу згадала про свою підставку для смартфону.

Прикріпили ми телефон до підставки. Я міцно тримаю палицю підставки і дивимося – де ж воланчик закотився. Та він, слава Богу був недалеко, майже скраю шиферини. Поставили ми високий ослінчик, я Соню підсадила, дала їй сапу.

– Є, – радісно скрикнула подруга, – є!

– Тягни його!

Воланчик пручався, але ми все-таки підтягли його до краю шиферини даху і скинули на землю. Сміху вистачало на весь двір. Та поки ми сміялися, Бантик з Пушком встигли ним награтися і затягти під величезне лапате листя лопуха. Відібравши неслухняного воланчика у кошенят, ми грали зі сміхом знову, але вже обережніше, аж доки бабуся не покликала:

– Ріто, досить! Пора вчити уроки!

Та ми й самі вже хотіли бігти в хату, бо пролунала повітяна тривога… Та коли клали бадмінтон у коробку, здалося, що неслухняний воланчик заворушився, бо йому хотілося ще політати.

День народження

Фентезійне оповідання

Квітка Руф народилася у білому горщику на шкільному вікні рік тому. А сьогодні вона вперше розцвіла. І її душу переповняла безмежна радість польоту і щастя… Клас їй не дуже подобався – великий, холодний, але за вікном до неї завжди сяяло веселе, промовисте Сонечко. Вранці обов’язково запитає: “ Як поживаєш, Руф?” А вона радо відповідає: потягуючись сонним пелюстковим тілом: “ Добре! А ти?”

– Я вирушаю у свій щоденний політ!

І Руф завжди бажала йому променистого польоту і подумки летіла з ним. А сьогодні на його запитання:” Як ти, Руф?”, – вона з трепетним хвилюванням відповідала, дивлячись Сонечку в очі:

– Я сьогодні іменинниця! Візьми мене з собою в політ!

– Он як! – заіскрилося Сонечко, обіймаючи і цілуючи Руф, – Вітаю! Будь здоровенька!

А ти заплющ очі і я тебе візьму на крильця!

Від радості сердечко Руф так голосно застукотіло, що вона аж оглянулася на інші квіти, які стояли на підвіконні. Але вони, здавалося, нічого не помічали Раптом… неначе потрапила під життєдайний дзюркотливо-іскристий водоспад тепла і любові. Стало легко і затишно – немов сама душа здіймалася до Сонечка, в небеса, до таємничих сфер Безмежжя. Руф стрімко, радісно, піднесено летіла у безкрайньому, безхмарному блакитно-сяючому небі у сонячних черевичках на прозоросяйномінливих сонячних крильцях понад землею. А внизу пропливали охайні зелені острови лісів, бездонні блакитно-сріблясті океани з розумною рибою, а ще – казково-таємничі моря, цілі моря різнобарвних квітів, які дивилися на неї заздрісно і схвильовано. А одна, про яку Руф потайки мріяла на шкільному підвіконні, впізнала її і гукнула: «Руф!»

Сердечко її щасливо скрикнуло, щемно стислося у зеленому тільці і натхненно застукотіло на ввесь світ.

– Руфіне! Це ти?! Мрія мого серця!

– Яка ти прекрасна, Руф!

Квітка зашарілася, хотіла йому щось крикнути та раптом… щось стукнуло. Двері розчинилися і у клас зайшла старенька добра вчителька, а за нею зграйкою залетіли гомінливі п’ятикласники. Спантеличена Руф розплющила, наповнені слізьми, оченята…Здавалося, ніхто нічого не помічав, не відчував, що коїлося з квіткою; але ось веснянкувата сонцеволоса Марійка радісно скрикнула:

– Як сонячно в класі! Гляньте, он на тій червоненькій квіточці на підвіконні наче граються малесенькі сонценяточка!

Всі зачудовано глянули на квітку – на її листочках і пелюстинках грайливо, мінливобарвно іскрилися променята. А строга вчителька сказала:

– У Руф сьогодні день народження! Рік тому, малесеньким росточком, я дбайливо посадила її, а сьогодні вона вперше розцвіла.

– Ой, ой, ой! – збуджено, весело заляпали в долоньки діти, – Ми вітаємо тебе, Руф!

Руф стерла слізоньку щастя із зашарілого личка пелюстинкою запашної чарівної квітки і подякувала. І їй на мить здалося, що відтепер і люди, і квіти, і все живе навколо будуть розуміти одне одного і любити. І Руф стало так затишно від тепла і любові, які заповнили клас! Вона знову заплющила свої зеленаві оченята і побачила Руфіна. Він, обіймаючи її своїми темно-зеленими ручками, сказав:

– Я люблю тебе, Руф! Ти – прекрасна!

– І я тебе люблю, Руфіне! – вигукнула щаслива квітка.

І світ був прекрасним, чудовим, загадковим, таємничим і рідним, як ніколи.

Марійка набрала з відра чистої прохолодної води і полила квітку.

– Пий, красуне! Квітуй!

________