Англія, Лондон

13 травня 1894 рік

– Це дуже цікаво, панове. Враховуючи той факт, що ми не натрапили на це раніше. Як же таке могло статися?

– Я вважаю, що всі ми вже в курсі подій, чи не так?

– Вірно підмічено, професоре Рейт!

– Дякую вам. Так ось, ми зібралися з вами тут з єдиної нагоди. Ви всі знаєте про що я. Не будемо тягнути, то звідки ж таки взялися нові піраміди Гізи?

– Я скажу одне: як ми обійшли їх стороною? Та якби ми знали, що є ще піраміди, то ми б їх уже досліджували давно!

– Докторе, Ви вже знаєте, як взагалі їх знайшли?

– Чи знаю я? Звичайно, знаю, читав про це вранці в газеті. Якийсь божевільний археолог вночі кудись зник. Інші казали, що він трохи випив увечері. Все казав, що якісь закопані піраміди дадуть про себе знати і іншу нісенітницю. Шукали, шукали його – не знайшли. Вранці однак виявили його в парі миль від табору копаючим здоровенну яму і щось співаючи собі під ніс. Як кажуть, вигляд у нього був явно нездоровий. На яму ніхто і уваги не звернув. Яма, як яма – нічого примітного. Відвели цього дивака до табору, а він уявляєте? Втік! Його вже знали, де шукати. Прийшли до викопаної ями, тільки його і бачили. Однак увагу одного археолога привернув камінь, що стирчав з того місця, де копав той дивак. Ну отак це й було.

– Було воно так чи ні, цього ми не знаємо. Але дякую за короткий зміст події. І ми…

У двері голосно постукали.

– Перепрошую, професоре, одну хвилину.

Доктор підвівся з-за столу і вийшов з кімнати. Незабаром він повернувся з конвертом у руках.

– Професоре, це Вам.

Доктор простягнув професору Рейту конверт.

– Справді… – хвилину-другу професор стояв здивований, але вже за мить він опанував себе, розкрив конверт і прочитав вголос:

Єгипет, Гіза

13 травня 1894 року

Шановний Професоре Рейт!

Ви, безперечно, вже читали ранкові газети – ці стерв’ятники-репортери роздмухали скандал раніше, ніж я встиг збагнути, що до чого. Те, про що кричать лондонські газетні писаки – лише тінь того хаосу, що діється тут насправді.

Наш молодший дослідник, Барні Гріффін, остаточно втратив розум. Вночі напередодні він, добряче підігрітий джином, увірвався до мого намету з дикими криками про те, що «пісок заговорив» і показав, де воно закопане. Ми списали це за гарячку, але до ранку Барні зник. Його знайшли за дві милі на південь, посеред відкритої пустелі. Він несамовито рив глибоку яму голими руками і вигукував якісь безладні слова. Ми силоміць повернули його в табір і замкнули в наметі під охороною, але до обіду виявилось, що Барні знову зник. Більше ми його не бачили.

Коли ми з доктором Мейсоном дійшли до того місця, де Гріффін копав яму, у нас похололо всередині. У глибокій ямі, на самому дні, справді стирчить край облицювання. Це вершина піраміди, Томасе… Це вона!

І ще дещо важливе. Після Гріффіна зник ще один дослідник. Ми поки не знаємо, чи це стосується якось зникнення Барні, але сподіваємося скоро це з’ясувати.

Благаю Вас, Томасе, негайно беріть доктора Лоуренса і приїжджайте! Поки газети не перетворили це на цирк, нам потрібний Ваш експертний висновок: що саме викопав цей нещасний п’яниця?

Ваш вірний друг

Філіп Сервантес    

Хвилину-другу всі мовчали. Схоже, всі у цій кімнаті обмірковували почуте.

– Так це написав Філіп? – Доктор першим порушив мовчання. – Хіба він зараз веде розкопки? Я був упевнений, що він повернувся до Олександрії ще минулого місяця.

– Я теж так думав, але це зараз не має ніякого значення.

– У такому разі, Томасе, я даю вам два тижні. – Втрутився в розмову повненький чоловік з пишними бакенбардами. – Якщо через чотирнадцять днів ви не надішлете докази, рада музею анулює ваш грант!

– Дозвольте мені нагадати, Сере Хьюберт: великі відкриття не роблять за розкладом бухгалтера! Але два тижні – термін справді малий. Нам доведеться переправлятися до Парижа, а звідти мчати прямісінько до Марселя.

– Професоре, але коли ж ми виїжджаємо?

– Я думаю, завтра рано вранці.

– О, тоді я підготую всі звіти Наполеонівської комісії 1798! – подав голос ще один невисокий чоловік у безглуздо великих окулярах і збоку здавалося, ніби по той бік на вас дивиться гігантська сова. – Якщо ці піраміди існують, відомості про них повинні зберігатися в старовинних архівах.

– Так чого ж ми чекаємо, нам потрібно збиратися в дорогу!

– Докторе, я негайно вирушаю до контори. Якщо я встигну викупити квитки на ранковий експрес, то завтра ввечері ми будемо вже у Марселі.

– Так-так, Гастінгсе, – сказала Леді Ізабелла, яка до цього моменту не промовила жодного слова. – Прослідкуйте, щоб у Доктора Лоуренса завжди був запас чистої води. Я не хочу, щоб найкращі уми Англії постраждали від єгипетського сонця.

Гастінгс мало не бігом кинувся до дверей, за ним спокійно з високо піднятою головою вийшла леді Ізабелла, щось бубнячи собі під ніс, за нею пішов Містер Поттс, а вже потім і Сер Хьюберт Бакстер.

– Ну що, Докторе Лоуренс, знову назустріч пригодам?

До Дувру поїзд прибув точно за розкладом. Гастінгс першим вискочив на перон, підставивши обличчя прохолодному вітерцю. Над протокою кружляли чайки. Артур так захоплювався тутешніми краєвидами, що тільки втретє почув крик з вагона.

– Артуре, не спіть! – голос доктора Лоуренса пролунав крізь шум прибою.

Артур здригнувся і обернувся.

– Вибачте, Докторе! – Артур підхопив масивний саквояж і поніс у бік пароплава.

– Докторе, я сподіваюся ви не забули папку? – запитав професор Рейт.

– Ні-ні, вона при мені.

– Ви знайшли там щось корисне? Містеру Поттсу довелося знатно попітніти, щоб знайти ці записи.

– Поки що ні. Я ще не вивчив все досконало, але вважаю, що щось знайдеться.

І вони разом попрямували палубою, шукаючи свою каюту. Там на них уже чекав Гастінгс. Доктор одразу ж сів за подальше вивчення архівних записів, але зосереджуватись ставало все важче: у протоці помітно штормило. Пароплав раз у раз здригався, розбиваючи зустрічні хвилі.

І це тривало всю дорогу. Ще одна доволі потужна хвиля, змусила корабель здригнутися. Професор, який читав газету, впустив її, і погляд його метнувся на Артура. Обличчя юнака набуло болючого блідо-зеленого відтінку, а сам він безсило притулився чолом до прохолодного скла ілюмінатора.

– Морська хвороба, чи не так? – поцікавився професор. – Свіжий вітер і бризки хвиль миттю приведуть вас до тями.

Професор простягнув Артуру склянку, і той жадібно спустошив її. Потім повільно підвівся, кілька разів хитнувся і вийшов, як порадив професор, на свіже повітря.

А доктор Лоуренс на той час все намагався зосередитися, сподіваючись знайти хоч якусь зачіпку. Але все було марно: тьмяне світло лампи танцювало по пожовклих сторінках, і врешті-решт він залишив ці безнадійні спроби.

До обіду прибули до Франції і одразу вирушили до Парижа черговим потягом. Дощ легенько барабанив по вікнах. Артур вже прийшов до тями і з ентузіазмом розповідав професору Рейту старий університетський анекдот про молодого археолога, який три дні розкопував «безцінний античний саркофаг» у Кенті, поки не з’ясувалося, що це корито місцевого фермера, що проржавіло.

Гастінгс зареготав, витираючи сльози, що виступили на очах. Професор Рейт, піддавшись його запальному сміху, теж не стримався, навіть згадав ще одну кумедну історію. А ось доктор Лоуренс лише слабо посміхнувся, не відриваючи погляд від паперів. І загалом, ця поїздка була куди веселіша за попередні.

За кілька годин доїхали до Парижа і вийшли з важким багажем на перон, а потім поспішили на привокзальну площу.

– У нас є рівно година до потяга Париж-Марсель, а ми ще повинні дістатися Ліонівського вокзалу! – Доктор Лоуренс був схвильований.

Професор підняв капелюха вгору.

– Кучере!

До них негайно підкотило таксі. Гастінгс допоміг професору та доктору підняти валізи.

– Ліонський вокзал, будь ласка. Тільки швидше!

 І ось вони вже їхали по залитій дощем вулиці!

– У нас залишилося ще пів… ні, двадцять хвилин! Ми не встигнемо! – нервово вигукнув доктор.

– Устигнемо! Ще зовсім трохи. – запевнив його професор.

– Приїхали, Ліонський вокзал. – Повідомив кучер через п’ятнадцять хвилин.

Доктор Лоуренс вискочив на бруківку і простяг кучерові п’ять франків.

– Решти не потрібно, мій друже! – кинув він і слідом за іншими поспішив до потягу, який вже пускав густі клуби диму.

– Фух… встигли! – з полегшенням промовив доктор, коли вони вже сиділи в купе першого класу, а потяг набирав хід.

Нічого примітного у цій поїздці не було. Всі досить втомилися від цієї біганини і були зовсім виснажені. Тому щойно стемніло, всі миттєво заснули. Ніч виявилася надзвичайно тихою. Першим прокинувся професор Рейт. Було ще рано, і поїзд зупинився в Ліоні, як здогадався він.

Поки була зупинка, професор вирішив не втрачати можливості та вийти на свіже повітря. У вагоні було досить душно. Холодний туман змусив його щільніше запахнути пальто. Він дістав свою трубку і неквапливо набив її тютюном, дивлячись на пустельний перон. Потім повільно випустив струмінь диму. Але щось змусило його насторожитися.

Якийсь звук… схожий на звук кроків…

– Професоре! – Раптом з нізвідки пролунав вигук.

– Боже правий, Лоуренсе, не варто ж так лякати!

– Вибачте. Я ось що з’ясував: ніде, абсолютно ніде в архівних записах нічого не йдеться про ці піраміди. Я ще вчора хотів сказати Вам, але заснув.

– Хмм … – задумався професор. – Ви впевнені, що переглянули все?

 – Так, я вас запевняю.

– У такому разі ми можемо не знати, з чим маємо справу… Якщо їх раніше ніхто не зустрічав…

– Я теж про це думав, але швидше за все це така сама піраміда, як і решта.

– Можливо, ви маєте рацію, але поки ми точно сказати не можемо. – професор озирнувся на свист десь далеко в тумані. – Давайте зайдемо всередину, чи Ви хочете залишитися тут?

До приходу професора Рейта і доктора Лоуренса Артур уже прокинувся (мабуть, його розбудив гучний свист потяга). Час поїздки, що залишився, всі провели мовчки, і потяг нарешті-таки сповільнив хід. Коли прибули з вокзалу до порту, там уже стояв їхній пароплав. Якщо ж у перші години усієї цієї тривалої поїздки можна було задивитись на якісь види, то зараз ніхто вже й уваги не звертав на це. Мандрівники були охоплені лише однією думкою – якнайшвидше дістатися до Гізи.

Тішило хоча б те, що пароплав приплив з Марселя до Олександрії за рекордні три дні та чотирнадцять годин! Потім ще одна поїздка потягом до Каїра, а потім знову найняли таксі і поїхали розжареним шосе до Гізи. Пити хотілося жахливо, але як на зло вся вода закінчилася. Тепер залишалося тільки чекати на приїзд. І ось, коли здавалося, що вони їдуть кілька годин, Артур захоплено промовив:

– Піраміди! Дивіться, це справді піраміди!

І справді, над обрієм здалися значних розмірів обриси пірамід.

– Дісталися, – доктор полегшено видихнув. – Нарешті-таки дісталися.

Незабаром стало видно і табір біля підніжжя пірамід. Фіакр під’їхав, і всі ступили на гарячий пісок. У таборі було пусто.

– Це дивно. – відзначив професор Рейт. – Можна подумати, що нас тут зовсім не чекали.

– Може у них тихий час? – Припустив доктор Лоуренс, не випускаючи з рук свій масивний саквояж.

– Цілком можливо. Давайте залишимо багаж тут, а самі підемо і пошукаємо кого-небудь.

Вони пішли пустельним табором, заглядаючи в намети.

– Нікого. – Повідомив доктор, визирнувши з намету. – Ми оглянули все.

І в цей момент за їхніми спинами почулися приглушені голоси багатьох людей.

– Професоре Рейт! – Крикнув з натовпу чоловік з жорсткою короткою бородою, обличчя якого було багряним від палючого сонця. – Докторе Лоуренс! Ми не очікували побачити вас так скоро.

– Філіпе, старий друже! – професор Рейт і Філіп обмінялися рукостисканнями. -Ми летіли сюди на всіх парах! Адже таке не кожен день побачиш!

-Так, зізнаюся, ми і самі були геть спантеличені. Ви втомилися з дороги? Ходімо я вас проведу до ваших наметів.

Філіп допоміг дотягнути валізи до їхніх наметів.

– А де саме ця піраміда? – Поцікавився доктор Лоуренс, як тільки важкий саквояж торкнувся дощатої підлоги.

– Треба йти на південь. Ми вже змогли розкопати частину піраміди, проте це стає все важче.

– Чому? – запитав Артур.

– Ви навряд чи чули про це, тому що були весь час у дорозі, але після того випадку з Барні, було ще кілька зникнень. Багато хто говорить, що це чорна магія, що ми розбудили давніх духів та іншу нісенітницю. Ви ж знаєте, всі бояться за своє життя! Мені теж не по собі, тільки хтось входить усередину піраміди і зникає. Щоправда, є один хлопець, він зміг вибратися звідти…

– І що з ним зараз? – перебив Філіпа професор Рейт.

– Лежить у лікарні в Каїрі. Його відвезли того ж дня. – Голос Філіпа здригнувся. – Бідолаха ще не сказав ані слова. Лікарі кажуть, що це пройде, потрібен лише час. – тихо додав Філіп.

– Ви можете нас відвезти до пірамід? – попросив професор Рейт

– Томасе, невже зараз? Я думав ви втомилися з дороги, до того ж ми щойно звідти.

– Нам потрібно побачити це місце. – твердо сказав Рейт.

– Тоді пообідаємо і підемо. – сказав Філіп, і коли побачив, що професор збирається посперечатися, не давши йому заговорити, додав. – Вам потрібно поїсти, вигляд у вас кепський.

Усі зібралися за столом. Було все, що забажаєш: і рис, і боби, фрукти, салати, напої… Загалом обід вдався на славу. Професор Рейт уже поїв і сидів, спостерігаючи за тим, як сонячне світло пробивалося крізь брезент, і фарбував усе в тьмяно-жовтий колір. Тишу порушували лише стукіт ложок і виделок. Доктор Лоуренс відклав приладдя і потягнувся до пляшки з джином.

– Едварде, не сильно налягайте на спиртне. – сухо сказав професор, помітивши рух руки лікаря. У Гізі сонце і без джину туманить свідомість.

Доктор завмер, стиснувши пальці на холодній скляній пляшці.

-Ви маєте рацію, професоре, — Лоуренс поспішно випустив пляшку з пальців і хлюпнув собі в залізний кухоль ще теплого чаю.

Артур Гастінгс, що сидів між ними, переводив погляд з одного на іншого.

– Ну, ми пообідали і так хочеться спати. – сказав він, відчуваючи, як повіки наливаються свинцем. – Може відкладемо огляд на завтра? Ранок вечора мудріший, та й спека спаде…

Лікар Лоуренс різко повернув голову до помічника.

– Спати, Гастінгсе? – перепитав він, і в його голосі почулася холодна нота. – Ми пройшли шлях у дві тисячі милі не для того, щоб спати в наметі. До того ж сер Х’юберт дав нам лише два тижні! Зараз нам важлива кожна хвилина, чи Ви розумієте це?

Артур пробурмотів щось невиразне, але все ж таки без великого ентузіазму піднявся на ноги.

– Я готовий йти … – ледь чутно, слабким голосом промовив він.

– Що ж, дякую за обід, Сервантесе. Час рушати. – професор теж підвівся.

– Ах, так-так, йду.

Вони четверо вийшли із намету. Сонце смелило немилосердне. Здавалося якщо хтось зробить ще крок, він і впаде безсилим. Але все ж таки лікар і професор твердо крокували попереду, тим часом, як Гастінгс втомлено плівся ззаду.

– Панове, ви куди? – Всі обернулися і тільки зараз зрозуміли, що Філіп залишився біля входу в намет. – Невже ви подумали, що ми підемо пішки? У жодному разі, адже можна отримати сонячний удар, перш ніж ми дістанемося до мети!

Сервантес владно махнув рукою в бік конов’язі, де під навісом стояв фіакр, на якому вони приїхали з Каїру. Кучер-араб, що дрімав у тіні, миттю схопився, почувши кроки.

– Сідайте. – запросив Пилип. – До місця розкопок дві милі, прогулянка опівдні – це вірний спосіб потрапити до лікарні.

Артур із неприхованим полегшенням зручно розсівся ззаду, і вони зрушили з місця. Хвилин п’ятнадцять, не менше, фіакр їхав під розпеченим сонцем. Раптом він сіпнувся і зупинився. Ступ копит змовк, і на мандрівників обрушилася мертва тиша.

– Ми на місці. – неголосно промовив Пилип. – Нам туди.

Через пару кроків перед ними відкрився вид – напівзакопана піраміда, поряд з якою валялися зламані кирки та безліч лопат.

Усіх раптово обкотив холодок, хоч у пустелі стояла нестерпна спека.

– Я … мені щось не по собі. – дивно потойбічним голосом сказав Артур.

– Так, таке у всіх робітників. – повідомив Філіп.

– Але як ви заходите всередину? – запитав доктор Лоуренс. – Тут же немає ніякого входу.

– З іншого боку, нам вдалося пробити невеликий отвір. – пояснив Сервантес. -Справа в тому, що ця піраміда складається з невідомого нам матеріалу. І цей матеріал, скажу я вам, добре пручається. Ви напевно вже звернули увагу на розкидані нами кирки навколо розкопок. Жодна кирка не встоїть. Але все ж таки дещо нам зробити вдалося. – Закінчив він. – Ага, сюди! Ось і вхід. Ви … Ви що, хочете туди спуститися? – з явним страхом запитав він, коли професор Рейт ухопився за мотузку, яка була прив’язана до найближчого каменю.

– Так, збираюся, – а потім додав. – Висота порядна.

– Але це вкрай нерозумно з вашого боку! Йти туди самим…

– Я – археолог з багаторічним досвідом, і повірте, Сервантесе, я бачив речі і страшніші.

– Докторе … – звернувся Філіп за підтримкою до Лоуренса.

– Боюсь, що нам все ж таки доведеться туди спуститися. Та й узагалі, що може з нами статися?

– Але як же …

– Зникнення? Прошу вас, Філіпе, не будьте смішні! Цьому вочевидь має бути логічне пояснення!

– Ех … – важко зітхнув Філіп. – Схоже я в меншості.

– Так ви з нами? – запитав професор Рейт.

– Я що, схожий на людину, яка так і покине інших? – з викликом відповів Сервантес, і всі повільно почали спускатися до темряви.