Уривок повісті

Ще до того як боргова яма вітала мене своєю неприємною прохолодою, я галопом мчала по полю на вороному коні і не мала жоднісінької гадки, що на мене незабаром чекає. Лезо вигнутої шаблі виблискували на поясі міріадами зірок, серед непроглядної темряви. Чорний, мов вороняче крило, плащ, звивався позаду, даруючи відчуття легкості та свободи. Я чула лише стукіт копит, який відбивався в такт разом із моїм серцем. Чим швидше я наближалася до фортеці, тим важчало і так густе повітря, що віщувало про посилення магії. Кам’янець-Подільський — магічна столиця Русі, про яку складали балади та небелиці. Чари панували тут повсюди — від яток із продуктами до безлюдних степів. Але найбільше вони відчувалися у фортеці. Подейкували, що саме тут магія і народилася декілька століть тому. Десь наді мною шугонув дракон — один із вартових вежі. Мене він, на щастя, не побачив. Я накинула каптур і стрілою помчала до однієї з веж, на якій розташований таємний вхід. Вже за мить, я прив’язала коня у найтемнішому із закутків, де скупчилося багато тіней і прошмигнула до стіни. Швидко пробурмотіла закляття і прохолодна цегла прогнулася під моєю долонею. Коли я увійшла всередину, мені здалося, що я тут сама. Але тут я почула дзвінкий, мов гірське джерело, Ладин голос, що линув десь із середини вежі:

—Солю, запалюй світляків.

“Запалити світляків” — це своєрідний пароль і наш ритуал, коли останній, хто приходить на збіговисько, має скористатися магією і запалити маленьких комашок, які жили у цій вежі. Я клацнула пальцями і завмерла. Нічого не сталося. Я спробувала ще раз. Через декілька секунд очікування, тисячі дрібних комашок спалахнули світлом, немов іскри від ватри, осяявши вежу. Я одразу побачила дві постаті у мантіях, що стояли трохи оддалік від мене. Вони одразу скинули каптури і я впізнала своїх друзів. Струнка білява дівчина Ладислава, яка нетерпіла повну форму свого імені. Її довге білосніжне волосся було забране з обличчя і закріплене невеличкою гілочкою, мов шпилькою. Коли дівчина скинула з плечей плащ, я побачила лук і стріли вміло прив’язані до шкіряного пояса. Поруч із Ладою стояв кароокий юнак із копицею рудих кучерів —Левко. Його обличчя було щедро обсипане веснянками, через що Лада частенько дражнила його “сонечком”. А від правого ока юнака і аж до щелепи тягнувся вигадливі шрам — нагадування про нашу із ним не вельми приємну першу зустріч. Найважливіше, що потрібно знати про цю історію це те, що з Левком ми все ж порозумілися і стали хорошими друзями. Коли ж я зняла каптур, до мене підійшла Лада і міцно обійняла. 

—Ну як ти, все вдалося? 

Я кивнула. Із Ладою я познайомилася одразу після смерті моїх батьків. Саме тоді, коли я почувалася так, ніби хотіла спалити увесь світ дотла, бо попри співчутливі слова ніхто не розумів — як воно, залишитися самій у домі, де вбили двох найрідніших людей. Тоді я і зустріла Ладу. Дівчину, батьки якої безслідно зникли у ту саму ніч, коли я знайшла у своєму домі кров мами і тата. От тоді почалася наша дружба, яка була міцнішою ніж просочені магією присяги козаків. Нас об’єднувала спільна таємниця, запорошена пятилітнім пилом. І ми були готові на все, аби її розгадати.

Коли Лада відсторонилася від мене, ми з друзями сіли на кам’яну долівку вежі і я почала розповідати усе, про що дізналася сьогодні, під покровом ночі. 

—Загалом, усе пройшло добре. Мені вдалося пробратися у саме серце засідання і залишитися непоміченою, — помітивши зацікавлений погляд Левка, я додала, — Це було зовсім неважко, адже я пообіцяла одному з бідняків-слуг кілька шагів. На з’їзді було дуже багато маячні, яку люблять говорити заможні люди, на кшталт: “немає чого хвилюватися”. Але все ж, я дізналася дещо. Сьогодні вранці декілька характерників програли бій, бо за їхніми словами магія ніби відмовилася їм підкорятися. Згодом, прийшли декілька мавок зі скаргою, що дзеркалами більше подорожувати не можна, адже декілька мешканців зайшли у середину і не повернулися. 

Лада здивовано охнула, а Левко насупився. Я була здивована не менше. Магічні дзеркала – артефакти, які з’явилися разом із чарами. Вони ще ніколи не виходили з ладу. 

—Отже, —після короткої паузи продовжила я, — це більше не слухи. Всі ці випадки, з дзеркалами, козаками і тим, що в мене не одразу вийшло запалити світляків — не випадковість. Офіційно, за підтвердженням ради, магія почала згасати. 

Ми всі знали, що колись ці слова муситимуть прозвучати. Але після того як я їх промовила у вежі запала мертва тиша. Мені здавалося, що навіть світляки почали літати повільніше, набагато повільніше… Тільки в он тій частині вежі, щось заворушилося. Цього мені було достатньо. Менш ніж за пів секунди я дістала свою шаблю і подолала відстань до протилежної стіни. Там, не дуже вдало причаївшись за сходами, сидів юнак.

—Ей, легше, козачко, —хлопець говорив невимушено, наче його не хвилювала моя шабля, Ладина стріла і клинок, який Левко так само миттєво дістав із свого чобота. Я не розуміла, назвавши мене козачкою хлопець насміхався, чи його дійсно вразила моя зброя, яка дісталася мені від батька-козака.   

—Хто ти і як ти сюди дістався?, — попри мою незворушність я зрозуміла, що мій голос злегка тремтів. За п’ять років, ще ніхто й ніколи не дізнавався про наш прохід у замуровану вежу. Усі боялися сюди наближатися, бо ходили чутки, що тут живе привид дівчини, яку тут колись ув’язнили. Але все, що здавалося людям потойбічним світлом, було всього-на-всього безневинними світляками. Аж тут з’явився цей нахаба. Стривайте, десь я його вже бачила…

—Я Дем’ян. І не проти дізнатися і твоє, козачко, ім’я, бо при нашій минулій зустрічі ти відмовилася його називати, всунувши мені у руку кілька золотих шагів.

На підтвердження своїх слів, хлопець дістав із кишені трійко золотих монет. 

—Ти, — промовила я, зрозумівши врешті хто такий цей хлопець, — Ти той хлопчина служник, який пропустив мене на з’їзд ради.

Хлопець сяйнув усмішкою і провів рукою по своїх білявих кучерях.

—Я думав, ти вже й не здогадаєшся. От лишень в дечому ти помилилася. Думаю, нам треба познайомитися знову. 

Хлопець награно прокашлявся.

—Дем’ян, козак-характерник, а ще син одного із представників ради. І тепер я знову, вже втретє питаюся про твоє ім’я. І про ваші також, — він обвів поглядом Ладу із Левком, — і заберіть врешті цю зброю, бо наше знайомство, де, до речі, представився тільки я, є не вельми привітним. 

О ні. Ні ні ні ні. А щоб її, мою дурну неуважність. Я сплутала сина радника із слугою і всунула йому три шаги на прощання. А ще десять хвилин тому цей день обіцяв завершитися доволі добре. 

—Чому ти одразу не сказав?

—Про те, що я козак, чи про те, що я син радника? Відповім одразу на обидва питання: по-перше, мені було дуже кумедно спостерігати, як ти приймаєш мене за бідолаху-прислугу, а по-друге, я дійсно здивувався коли дізнався, що не всі у місті підкоряються нашій мудрій владі. Чесно кажучи, я заінтригований. Тому вирішив трішки за тобою прослідкувати, а згодом, коли десь із хвилину у вежі була темрява, я встиг заховатися за ці ящики. Проте я здивований, не очікував, що ти мені помітиш. 

Я згадала дракона, який пролетів наді мною коли я наближалася до фортеці. Ну звісно. Чому я не подумала про те, що на ньому міг хтось летіти? —І що ми з ним робитимемо?,— запитала я у друзів, не відводячи погляду від юнака. 

—Можемо замурувати його у цій вежі, — подав голос Левко, — не всі легенди є брехнею. Тільки в нас замість дівчини привида, буде привид козака-характерника.

Яким би привабливим не був для мене цей варіант, та він означав, що нам треба вбивати. А я цього не могла допустити. 

—Ви говорити так, ніби мене немає у цій кімнаті, — озвався Дем’ян, — А взагалі, я знаю про що ви боїтеся. Я обіцяю скласти козацьку присягу, що жодним словом не обмовлюся своєму татові і будь-якому членові ради ні про те, що сьогодні бачив чи чув, ні про вашу, так би мовити, таємну організацію.

Як на мене, це звучало занадто солодко, щоб бути правдою.

—Але натомість, —як я і сподівалася, юнак продовжив, — я попрошу вас про послугу. 

Я чекала коли Дем’ян почне ставити умови, але він мовчав. 

—Про яку саме послугу?, — озвалася Лада, досі тримаючи стрілу напоготові. 

—Її умову я озвучу вам після того, як ви погодитеся. 

Хитро. І мудро. А ще дуже підступно. Ми з друзями після кількахвилинної дискусії все ж дійшли до того, що іншого вибору не маємо. Або ганебна страта за зраду, або умови цього характерника, на які ми мусили погоджуватися. Наша безвихідь з вигляду дуже тішила Дем’яна, а мене це страшенно дратувало. Після того, як він став на коліна, ми поклали на нього свою зброю і скріпили нашу угоду давно завченими закляттями. Мене охопило легке запаморочення — це і була магія. Лада похитнулася і її підтримав Левко. Ми усі опустилися на землю і стали чекати, поки Дем’ян озвучить свої умови.

—Насправді, я не хотітиму від вас чогось важкого чи нереального. За своє мовчання я хочу лише одного: приєднатися до вашого таємного товариства.

З ошелешеного погляду Лади і піднятих брів Левка, я зрозуміла, що мені не почулося. 

—Ні, —вихопилося в мене, —Ти не можеш…

Проте він зміг уже. Присягу складено, а його умови мають бути виконані. Син радника хоче приєднатися до трьох підлітків, які таємно викривають таємниці влади? Трьох підлітків, яких об’єднувала спільна таємниця і міцна дружба. Я не уявляю у своїй команді нікого більше, окрім нас трьох. Дем’яна просто таки тішили наші ошелешені обличчя. Навіть беземоційний Левко не міг стримати свого хвилювання. Першою отямилася Лада:

—Навіщо це тобі? Ти взагалі знаєш хто ми? Тепер, коли на тобі присяга я розповім. Ми товариство яке вже п’ять років шукає відповіді на свої таємниці, які, на нашу впевненість, приховує влада. Ми — зрадники. 

Хлопця це аж ніяк не збентежило. Проте питання для чого йому це, він вирішив замовчати.

—Саме тому я й хочу до вас доєднатися.

Далі наша розмова складалася не дуже приємно. Але клятви не можна порушувати, адже тебе покарає сама магія, тому ми мусили визнати те, що нас четверо. Наприкінці нашого зібрання козак вийшов із вежі, а згодом пішли й Лада із Левком. Коли я погасила світляків і пішла слідом, то тіні від друзів уже були дуже дуже далеко. Лише одна не втихала в дальньому кутку біля мого коня. Я заскочила в сідло і прошепотіла:

—Як для характерника, тобі слід було б навчитися зливатися з тінями краще.

Дем’ян, як я і сподівалася вийшов із темряви. 

—А ти дуже пильна. При нашій першій зустрічі я подумав, що ти характерниця. І до речі, — промовив юнак вже втретє, — яке твоє ім’я?

—Соломія, — кинула я йому, а тоді, не чекаючи відповіді, помчала полем. Вже за дві секунди мене поглинула пітьма, просочена магією. 

***

Минуло аж три тижні після того, як до нашого таємного місця вдерся безсоромний юний козак і змусив нас працювати разом із ним. Визнаю, коли у твоїй команді є син радника, це дуже допомагає пошуку інформації. Але коли цей син радника самозакоханий, саркастичний і наділений магією — це дуже дратує. От як зараз. Наша команда у повному складі стояла біля спуску до підземелля. Я натягнула каптур і поклала руку на ефес шаблі. Без цих механічних рухів, я почувалася ніби без броні. Але вже за секунду я відчула як мій каптур сповз, хоч не було жодного натяку на вітер, а пасмо мого чорного, як вороняче крило, волосся, злетіло і закрутилося у повітрі. Коли я злобно озирнулася на Дем’яна, він окинув мене таким поглядом, ніби це я скоїла якийсь злочин, а він зовсім ні до чого не причетний. Проте, я нічого не сказала. Ми мусили поводитися тихо. Цього разу була моя черга йти на розвідку до підземелля, яке, за словами Дем’яна, вело до одного із секретних підземних ходів під містом. Якщо це було правдою, то сьогодні справи у розкриті однієї з таємниць успішно завершаться. Або нас спіткає поразка і нас скоріш за все буде убито. Це все вельми цікаво, правда? А що ж сталося за ці три тижні? Та, власне, багато чого. Якщо коротко, то я проникла у головну вежу фортеці, цього разу не сплутавши жодного козака зі слугою та й взагалі, не натрапивши нікому на очі. І знайшла вельми цікавий документ, хоч і порваний. Та частина інформації була дуже вагомою. Це був лист, написаний невідомому безосібним відправником. Ішлося там про те, що справи почалися успішно і дзеркала уже не працюють. Це був прямий доказ проти нашої влади, але знаючи радників, то виставити їх винними лише з одним документом неможливо. Тож ми із друзями, після багатьох суперечок вирішили тимчасово відкласти пошук інформації щодо наших батьків і почати розслідувати справу про зникнення магії. Після кількох допитів слуг у фортеці (які завжди знають більше, ніж показують) і обережним розпитувань Дем’яна у тата ми вийшли на слід. Завтра, має відбутися щось таке, що зітре магію з лиця землі назовсім. І організатором цього дійства була влада, а ми мали будь-що їй завадити. Тож зараз втілюємо найбожевільнішу ідею, яка прийшла мені на думку вночі. Ми вдираємося до покоїв одного з нащадків засновника Кам’янець-Подільського і, за легендою, першого мага у світі. Я не була в захваті від цієї ідеї, але нам треба була інформація, як діяти завтра та інших варіантів як її дістати не було. Тож я, знову смикнувши каптур, повільними кроками підійшла до звичайних на перший погляд сходів. Я вже багато разів вдиралася туди, куди не слід, тому страх не з’являвся. Але рухалася все ж повільніше за дракона з поламаними крилами. Це було моє найголовніше правило. Хочеш кудись проникнути — зробися тінню. Тіні не бігають, не роблять різких рухів. Цього навчив мене тато. Він не був характерником, але був козаком. Проте він знав про стратегії, проникнення і напади все, що можна про них дізнатися і навчав цьому мене. Від згадки про тата я спохмурніла. Зараз не час відволікатися. Система захисту біля входу до підземелля не була надійною. Мабуть, це мало створювати ілюзію, що внизу розташований звичайний погріб. Після того, як я не виявила у темряві нічого небезпечного, ми усі спустилися і один за одним попрямували в темряву. У підвалі було так, ніби тут панувала вічна зима. Навіть крізь свій теплий плащ, я відчула, як затремтіла. До покоїв князя Романа була дістатися дуже важко. Але ми були дуже добре підготовлені, знали де розташовані вартові, пастки і коли поверталися з інших веж слуги. Коли ми піднялися із підвалу, я вже була готова при світлі усміхнутися Ладі, адже це вона розвідувала підземелля. Але один вартовий, мабуть затримався на патрулі і тому саме зараз прямував коридором. Я почула його досатньо швидко, аби завмерти за найближчою колоною, але недостатньо, аби втримати за руку Ладу. Її плащ устиг визирнути з-за рогу, а вартовий був пильним настільки, щоб його помітити. Вартовий дістав свою шаблю і промовив:

—Той, хто ховається за колоною, негайно вийди, інакше поплатишся життям у бою зі мною.

Я застерегла Ладу поглядом, проте не побачила там того, чого сподівалася. Лада збиралася виходити. Вона знала, якщо цього не зробить то їх знайдуть у підземеллі і уб’ють усіх. Воно готова була ступити крок, а я була надто далеко, щоб її зупинити. Але замість мене це зробив Левко, який натомість вийшов до вартового сам. Я почула тихий Ладин зойк і дістала шаблю. Я битимуся. Я втратила в цьому житті надто багато і тому не могла втратити найліпшого друга. Але почула як хтось схопив мене за руку і затягнув назад до підвалу. Я була так заклопотана вартовим, що забула про Дем’яна. Він прудко й безшумно зачинив двері, лишивши Левка по інший бік від мене і Лади. Я не зволікала. Свою наготовлену шаблю я приставила йому під підборіддя.

—Ти з’їхав з глузду?, —як добре, що стіни підземелля глушать шум, бо кричала я точно голосно, — Що ти в біса робиш? Я билася б з вартовим! А зараз що? Ми лишили Левка! Відчини ці триклятті двері зараз же!

Я почула тихе схлипування Лади і майже відчула почуття провини яке моментально підступило до її горла. 

—У всьому винна я! Якби я була б обачнішою, якби краще розвідала ці підземелля, якби я була б справжньою подругою… Нічого цього б не сталося!

—Дівчата, я розумію, що ви гніваєтеся настільки, що готові мене убити. Але чим би ми зарадили? Солю, ти билася б із цілою королівською гвардією, яка прибігла б на поміч? Чи може тобі, Ладо, на це вистачило б стріл? Аби врятувати Левка, ми мусимо спершу врятуватись самі. 

Як би мені не були осоружні слова цього нахаби, але вони мали здоровий глузд. Я вклала шаблю у піхви, підійшла до Лади і присіла біля неї. 

—Ладо, я обіцяю, Левко не помре. Хай що задумала рада, ми викриємо це. Ми звільнимо його, ти чуєш мене? А зараз, нам варто діяти. Ми маємо обмаль часу. За державну зраду до страти дають 1 добу і 1 годину. 

Ці слова немов би вилили на Ладу відро крижаної води. Вона піднялася і обтрусила свій запорошений плащ і ледь торкнулася ланцюжка із чуттєвим кристалом на шиї. Чуттєві кристали — це не просто прикраси. Їх змайструвала Лада із своєї родинної реліквії. Той, хто їх носить, може відчувати емоції один одного. І я прикрасно знала хто носив таку ж прикрасу як у Лади. Її носив Левко. Я не знаю, що саме в ту мить відчула Лада, але її очі налилися слізьми. Та плакати не було коли. Тривалу мовчанку порушив Дем’ян:

—Ходімо, дівчата. Мусимо рятувати світ. 

Інший шлях до покоїв князя Романа був дуже довгим. Секунди перетікали у хвилини і незабаром я зовсім загубилася в часі та у своїх думках. Здавалося, пройшли години, перш ніж Дем’ян нарешті сказав:

—Прийшли.

Це вирвало мене із задуми:

—Хоч по плану нас ніхто не має помітити, але варто підготуватися. Ладо, готуй стрілу. Дем’яне, ти прикриваєш Ладу. Ходімо.

—Солю, а ти? — спитав мене козак, проте Лада вже відчиняла двері, убезпечивши мене від відповіді. Спершу, мене засліпило яскраве світло. Але згодом я призвичаїлася і побачила просто таки перед собою князя Романа і пів дюжини озброєних до зубів воїнів. Князь Роман дивився мені в очі і посміхався. 

—Вітаю, дітлахи. Давно час нам зустрітися, — Князь Роман одним порухом своєї шаблі вибив лук із Ладиних рук. Дем’ян намагався оборонятися, але до нього миттю підійшли четверо вартових, відібрали зброю, скинули каптур і заломили руки за спину. Мабуть, обличчя козака дещо збентежило князя.

—Дем’яне? Визнаю, не очікував тебе тут побачити.

Я не знала чому у Дем’яна такі неприязні стосунки із владою, але він дивився на князя мовчки, з очима повними ненависті. Князь поволі підійшов до хлопця і взяв його за підборіддя.

—Ти, сину, таки мене розчарував.

О могутні характерники, Дем’ян був не просто сином радника, він був сином князя. Хоч на помилування сподіватися не варто було, судячи з милих взаємин батька із сином. Не відводячи погляду від юнака, князь Роман віддав наказ:

—Взяти їх.

Дем’ян і так був у руках чотирьох вартових, Лада пручалася, але не мала жодного шансу, в от до мене вартові не наближалися. Князь роздратувався ще більше.

—Ви не почули мого наказу?

—Але ж, пане, вона… Її шабля…, — Забубоніли в унісон вартові.

—Мене це не обходить!, — відрубав князь, який явно не любив, щоб йому перечили. Вартові підступили ближче до мене. Мій тато навчив мене всього про козаччину, але розділ про те, коли варто здатися, він пропустив. Тож я виставила шаблю, розуміючи наскільки мізерні мої шанси. Я завжди думала, що загину в бою. Мабуть, ще ніколи в житті я не була так близько і так далеко від смерті водночас. На мене наступали десятки вартових, проте моє тіло було сповнене такої енергії, якої я ще не відчувала ніколи. Я робила випади, ухилялася, шмагала шаблею на всі боки. Моя вірна, подарована батьком подруга, немов засвітилася в бою примарним світлом. Але можливо, це мені тільки здалося, бо вже наступної миті мене боляче поранили в передпліччя. Потекла кров, але припиняти бій я не думала. Вартові билися якось невпевнено, не на повну силу і я це відчувала. Коли я думала, що зараз впаду із ніг, пролунав жорсткий голос:

—Досить, — воїни відступили і наперед вийшов князь. Коли він знову заговорив, то звертався безпосередньо до мене, — Бийся зі мною, сам на сам, як не боїшся.

Я здригнулася від схожих на Дем’янову вимову ноток його голосу, яких раніше не помічала. Проте князь подумав, що я злякалася і самовдоволено усміхнувся.

—Ви вважаєте чесним бій із пораненим бійцем?

Здавалося, князь не був здивований моїй зухвалості.

—Зараз тут умови ставлю я, — моє мовчання було сприйняте як згоду, — Подайте мені мій меч.

Коли винесли князівський меч, як я і очікувала, він був дещо показним. Ефес виблискував рубінами і, як я помітила, крихітним магічним дзеркалом. Та меч був і практичним. Я відзначила, що він вдвічі довший за мою шаблю. Князь став навпроти мене, явно очікуючи поки я нападу. Але я просто стояла. Намагатися визначити його слабкі місця було всеодно що дивитися на кам’яну статую з нерухомим обличчям, але я спробувала. Врешті, втративши терпіння, князь напав першим. Я не без зусиль відбила його удар. У повітрі читалося напруження, а я чула лише брязкіт металу, який вдарився один об одного. Моє передпліччя страшенно боліло, але я й не думала цього показувати. Я зробила обманний маневр і зуміла поранити князеві руку. Хоча більшість переваг були не на моїй стороні. Я вже збиралася завдати наступного удару, як із заду мене обхопила дві пари міцних рук і вивели з рівноваги, тим часом як князь вибив мою шаблю і вона повалилася на підлогу. Мої руки боляче скрутили двоє вартових.

—Ти, — я вже й не намагалася звертатися ввічливо, — ти порушив головний кодекс усього козацтва. Заради твоєї гідності, якщо вона ще лишилася, оці здоровані не мали втручатися у наш бій.

—Про гідність, дівчинко, говоритимеш із кимось іншим, — холодно і незворушно відказав князь, а потім звернувся до вартових, — Зв’яжіть цих двох і виведіть на майдан. А її, — князь кивнув у мій бік, — киньте у боргову яму, після її нахабства я хочу щоб вона перед смертю стала свідком як я знищую магію разом із її друзями. І правитель разом із більшістю вартових, Ладою і Дем’яном вийшли з кімнати. Останньою вивели мене. Коли мене привели до боргової ями, там не було нікого з тих, хто не сплатив борги. Можливо, вони були на найнижчих поверхах, а мене посадили на найвищому лише для того, щоб я спостерігала за усім, що відбудеться сьогодні ввечері. Перед тим, як мене кинул у морок, останнє, що я побачила, був орел, який пролетів над моєю головою і подався до неба. Не думала, що колись заздритиму орлам, але на відмінно від мене, вони могли бути вільними.

***

Я ненавиділа чекати. Темрява ями просочувалася у мою свідомість і я вже не відрізняла її від власного відчаю. Це була моя ідея. Необдумана, ризикована, дурна ідея. Мені завжди вдавалося непомітно вислизати, хоч я і розуміла, що ходжу дуже тонкою межею. І врешті, вона обірвалася. Якби це нашкодило лише мені, я, мабуть, навіть і не шкодувала б. Але зараз десь там, у путах сидить моя Лада. Я без вагань віддала б своє життя за неї, за мою найліпшу подругу і вона, без сумніву, зробила б те саме. Проте, до того як з’явився Дем’ян, я була найстаршою у нашій компанії і відповідала за захист усіх інших. І підвела їх через власну необережність. Що зараз із Левком? Чи живий він іще? Чи приведуть його на майдан разом із іншими? Відповіді на ці запитання я, може, вже й не отримаю. А ще, був Дем’ян… Цей нахаба, який виявився сином князя і ні разу не обмовився про це бодай словом. Як я не хотіла цього визнавати, але я встигла прив’язатися до цього юнака, до його недоречних жартів і надокучливої магії. Подекуди, в глибинні душі, це все було трішечки кумедним. І тому, воно не могло тривати довго. Я завжди розуміла, що моє життя є суцільною халепою. Але більшого відчаю ніж зараз я не відчувала ніколи. Начебто уособлюючи мій моральний стан, над головою щось гупнуло і полетіло каменем униз. Коли воно приземлилося, я підійшла ближче, щоб роздивитися. Це була пташка, хоча ні, не просто пташка, це був орел. Мабуть той самий, котрого я бачила перед тим як мене кинули у яму. Лише тепер, у нього було підстрелене крило.

—Бідолаха, — я заговорила до пташки, — сьогодні нам обом поламали крила.

Я завжди воліла приховувати свої емоції, а свої сльози — тим паче. Але сльози котилися самі собою коли я дивилася у такі глибокі, сповнені суму, блакитні очі пташки. Стривайте, десь я їх уже бачила. Раптом, пташку оповило примарне сяйво і вже за мить орел зник. На його місці лежав такий знайомий білявий юнак.

—Дем’яне, — мій голос прозвучав дещо голосніше, чим потрібно, — що ти тут робиш? Як ти…

Щойно я побачила кривавий слід на його білосніжній сорочці я замовкла. Натомість, хлопець усміхнувся.

—Ти подекуди забуваєш, що я — характерник. Можливо, я дещо забув сказати про перетворення, але як бачиш, моя подоба — орел. Але, козачко, невже по твоїх щоках тільки що текли сльози? Спочатку, я подумав, що то дощ, але для нього якось занадто сонячно.

Я проігнорувала його, відірвавши шматок свого плаща. Я мовчки підійшла до юнака і стала перев’язувати йому рану.Дем’ян ледь помітно здригнувся від болю, намагаючись залишатися таким же невимушеним. Врешті я запитала:

—То який у нас план?

—Я б сказав нікудишній, жахливий, а ще, безглуздий. Ну гаразд, гаразд, розповідаю. Коли я був орлом, то все ж зміг дещо довідатися. А наш план полягає у тому, щоб повернути твою шаблю.

—Мою шаблю?, — здивувалася я, — Навіщо?

—Коли створили магію, її вирішили розмістити у магічних предметах. Не ув’язнити, тільки зробити ці предмети джерелами, з яких, власне, інші несвідомо черпатимуть магію. Для кожного такого предмета обрали людину, яка захищатиме його — хранителя. Ці предмети не можливо знищити, допоки їхні захисники від них не відмовляться. Реліквії вже століттями передаються з покоління в покоління, проте ходить легенда, що той, кому вдасться підкорити непідкорене, зможе заволодіти світом. І мій батько вирішив, що заволодіти непідкореним, значить знищити магію. Тому він почав полювати на джерела. Впевнений, ти пам’ятаєш випадок із магічними дзеркалами, їхні хранителі — родина мавок, що лежать зараз у підземеллі. Ще є камінь почуттів — його половинки зараз красуються на шиї Левка та Лади.

Я здивовано зойкнула. Але Дем’ян не дав часу на здивування.

—І третя реліквія. Шабля, вручена колись стародавньому роду козаків характерників, яка є рівною двадцятьом звичайним шаблями. Шабля, яка підозріливо схожа на твою.

Я засміялася.

—Я можливо і повірила б, якби не три причини. По-перше, коли я билася з охоронцями, то це вони не сильно наступали, а я лише цим користалася і точно відчувала, що шабля не рівна двадцятьом. По-друге, у нас все одно вже немає моєї шаблі. І по-третє, ні я, ні мої батьки не були характерниками.

—А що, якщо я маю відповіді на твої три причини?

—Ми зараз не в тому становищі, щоб бавитися вигадками.

—Але все ж, я спробую, — Дем’ян і не думав відступати, — Хто подарував тобі твій медальйон?

Я щиро не розуміла, до чого хилить хлопець, але відповіла:

—Він дістався мені від батька. Раніше, він завжди носив його і я перейняла цю його маленьку традицію.

—А батько не розповідав тобі, що цей медальйон виготовлений аби стримувати чиїсь здібності? Наприклад, уяви: твоя сім’я є хранителем однієї із трьох найважливіших реліквії у світі, а ти — найсильніший характерник. Відповідно, з’являється багато таких, як мій батько. Тож, щоб не наражати на небезпеку свою сім’ю, ти мусиш виготовити своїй доньці амулет, який стримуватиме здібності не лише мага, а й самої шаблі. Та виявиться вже запізно. З роду лишиться лише одна-єдина людина, котру можна буде шантажем відмовити, від не такої вже й корисної шаблі, адже та людина не знає нічого про те,  що хто вона і чим володіє. А щодо твого «по-друге», з цим я до тебе і прийшов. Нам потрібно повернути шаблю.  Я не могла повірити у все те, про що казав Дем’ян. Але я вже згаяла надто багато часу. Це — єдиний вихід і навіть якщо це все виявиться брехнею, принаймні я знатиму, що спробувала щось змінити.

Після коротких роздумів, я все ж наважилася.

—Окей, розповідай мені свій план.

—Сміливість — твоє друге ім’я, козачко.

***

Дем’янів план спочатку дійсно працював. Хлопець допоміг мені вибратися із боргової ями, бо орлом непомітно викрав ключі у неуважного вартового. Я, у його одязі та плащі таки прокралася до вежі. Сам Дем’ян лишився замість мене, чекати сигналу. Цього разу я не ховалася, хоч і знала, що мене помітять. Вартові дійсно мене бачили, але розгубленість володіла ними, адже вони не знали, чи можна кривдити князівського сина, навіть попри те, що він — зрадник. Зрештою, і дійшла до головної вежі, прокашлялася і якомога грубішим голосом промовила:

—Я вимагаю переговорів з…гм… моїм батьком.

Це вийшло занадто награно, проте вартові клюнули на гачок. За мить, мені обережно заламали руки за спину та повели покоями. Коли ми зайшли у покої князя Романа, він повелів усім іншим вийти із кімнати. Князь Роман сидів спиною до мене, розглядаючи своє вікно, бо я була впевнена, що він аж ніяк не дивився на краєвид за ним.

—Невже ти справді думала, що я не впізнаю тебе, замість власного сина, Соломіє?

Насправді, вона й хотіла, щоб так сталося, але її здивування все ж було щирим, бо князь звідкілясь дізнався її ім’я.

—Князю Романе, я усвідомила свою жахливу помилку. Я прошу вас, сьогодні ввечері, мені самій відмовитися від своєї шаблі, — вдавати, що я нічого не знаю, сенсу не було, тож я просто намагалася говорити якомога переконливіше, — я ніколи не підведу вас і буду вірна вам. Але натомість — ви збережете мені життя.

Князь Роман розвернувся до мене і кутики його губ сіпнулися у жахливій посмішці.

—А ти не така, як твій батько. Він віддав би життя за шаблю і своїх нікчемних друзів. Але як я  можу тобі вірити?

Я мимоволі здригнулася від його слів, але дуже швидко опам’яталася:

—Ви прекрасно знаєте, що клятву характерника обійти не можливо, якщо лише не хотіти померти.

Князь усміхнувся ще ширше.

—Ти чудовий боєць, Соломіє. Твій батько теж міг би ним бути, але він вирішив перейти мені дорогу, ставши на шлях загибелі.

Мене просто таки затрусило від люті, але я майстерно це приховувала. Я опустилася на коліна і дала свою першу клятву характерника, присягнувши на вірність убивці моїх батьків, який говорив про це без нотки жалю чи сорому. Не знаю, що я ненавиділа найбільше в той момент: князя, цей жахливий план, чи саму себе.

***

Я не помітила, як вечір розфарбував небо такими світлими і недоречними кольорами. Попри мою клятву, мене посадили у кімнаті без вікон з двома охоронцями. Я не звикла нервувати так сильно, а проте нарахувала на стіні вже три тисячі двадцять першу цеглину. Коли число досягнуло трьох тисяч восьмисот п’ятнадцяти, двері з гуркотом розчахнулися і у них влетіли двоє слуг із чорною пов’язкою, якою вони зав’язали мені очі. Поки мене довели до місця призначення я перечепилася щонайменше разів п’ять. Збивши собі коліна і нарешті прибувши я почула свист труби. Почалося. Коли мені розв’язали очі, перед собою на відстані кількох метрів, я побачила усю в синцях Ладу і побитого, але живого, Левка. На мої очі навернулися сльози. Хоч би лише вдався план. На майдан вийшов князь і я ледь не закричала на нього, дивлячись на своїх зморених друзів. Він виголосив довгу промову, яку я силкувалася не слухати, але я почула кілька слів як «честь», «нова епоха», «давня зрада». Підбадьорилася я лише тоді, коли винесли камінь на ланцюжку (іншу половинку, мабуть, не знайшли, бо не знали, що вона у Левка), маленький клинок і моя дорогоцінну шаблю. Пора діяти. Я вдала, що не втримала рівноваги і упала, швидким рухом скинувши із себе амулет подарований батьком.  Вартові грубо підняли мене, нічого не помітивши.

—Отже, розпочнемо, — могутні слова луною прокотилася по полю, — Соломіє Хоробра, вийди й схилися переді мною.

Я послухала. Вийшла і стала навколішки біля князя. Мені подали шаблю. Я боязко взяла її до рук, бо боялася що знову втрачу. В повітрі застигло очікування. Я глибоко вдихнула і почала говорити.

—Я, Соломія Хоробра, донька Болислава Хороброго, присягаю на вірність своїй шаблі, подарованій батьком. Я, як нова козачка-характерниця обіцяю, що не зраджуватиму свою шаблю та свої друзів, допоки сонце не замінить місяць, а земля не поміняється на небо.

На князевому обличчі я побачила справжній жах і мовчазне питання «як це можливо?». Я витягнула з кишені батьків амулет і князь одразу зрозумів, що коли я давала клятву, то ще не була характерницею, тож і не була зв’язана цією клятвою. Також моя промова була своєрідним знаком Дем’янові і я відчула полегшення, коли побачила як орел шугонув до Лади. Після цього, я вже не вагалася. Підняла над собою шаблю і з усієї сили встромила в землю. Гуркіт пронизав степ і здавалося, що затремтіла уся фортеця. Усі, хто наближалися до мене, одразу ж падали з ніг, але я якимось дивом ще трималася. Я змогла роззирнутися і побачила, що Дем’ян вже врятував Ладу, а на зустріч Левкові біжить князь Роман. Він щось шалено вигукував і вартові його почули. Коли я витягла шаблю і побігла до Левка, вже було пізно. Вартові повели його до катівні і замкнули двері. Князь Роман став переді мною із самовдоволеною усмішкою.

—Ти думала, що зможеш врятувати всіх і одразу, але я можу довести тобі зворотнє. Ти обрала свою шаблю, тож мусила пожертвувати тим хлопцем. Дуже шкода.

Я відчула, як захлинаюся сльозами, але цього разу лють готова була вилитися із мене. Я прошепотіла:

—Я не дозволю нікому, кривдити мої друзів і залишатися непокараними.

Тоді я встромила шаблю і стіну фортеці. Все загриміло, здійнялася шалена буря, яка збивала усіх, хто ще залишився на ногах. Князь Роман теж упав без свідомості. Здавалося, ніби мою шаблю підсилювала магія фортеці, яка за ці століття надивилася чимало несправедливості і катувань, тож бажала усім відплатити. Коли буря закінчилася, усі солдати попадали додолу. Вітер ущух, а я відчула як падаю на коліна. Десь ніби крізь туман я чула ридання Лади і доторк Дем’янових рук, а згодом, мені здалося, що я не можу дихати. Я задихалася риданнями, бо не змогла врятувати свого друга. У надії Лада прорвалася до катівні, хоч знайшла там лише кров, кров багато крові. Левкове тіло вартові вже встигли вкинути у один із підземних ходів. Я не відчувала нічого окрім паніки і  гарячих сліз. Здавалося, Дем’ян щось мені говорив, намагаючись повернути до тями, та я не чула. Я бачила лише криву усмішку Левка, нашу невдалу першу зустріч і те, що я так і не сказала йому пробач. Тепер вже було надто пізно. Я не знала, скільки просиділа у такому стані, як заснула і як опинилася у одній із веж фортеці. Але прокинулася я саме там з відчуттям порожнечі і червоними очима. За мить до мене тихо постукали. І не відповіла, та Дем’ян все ж таки увійшов. Він був брудний, весь у крові і також із червоними очима.

—Як ти? — тихо запитав він.

Я спромоглася лише мовчки розридатися. Дем’ян підійшов і зробив те, чого я найменш очікувала. Він пригорнув мене, що змусило мене розплакатися дедалі дужче, адже я згадала як заставала Ладу і Левка за обіймами, коли вони думали, що мене ще немає у вежі.

—Дем’яне, —вичавила я із себе, — де Лада?

Та відповідати йому не довелося. Моя білява подруга, не стукаючи, влетіла до кімнати немов торнадо, захлинаючись слізьми і розмахуючи якимось предметом.

—Солю!, — просто таки кричала Лада, — Візьми це!

Я взяла до рук маленький предмет і відчула хвилю страху, яка прийшла зненацька. Нарешті, я розгледіла Ладин чуттєвий кристал, друга половина якого була у Левка.

—Ладо, — не вірячи собі промовила я — невже я відчула страх? Це означає…

Лада завершила за мене:

Це означає лише одне. Наш Левко — живий. Отже, це ще не кінець. Магія іще жива, як і наш друг. Війна лише починається, проте ми виграли першу битву.

___________