***

Дивно якось мені. Знаєте, оте саме відчуття, коли все йде за планом і складається найкращим чином. Чесно, навіть не гадав, що все пройде так добре. Якби знав, то хоча б двигун переставив на космічному апараті. А то уявіть: летимо на кораблі, що тягне за собою вантаж у три мільярди гривень, а старий мотор гуде, як десяток сільських тракторів. Вам смішно, а мені не дуже. Коли прибудемо на Землю, воно мені ще місяць у мізках деренчати буде.

Гаразд, біс з тим двигуном, краще розповім, звідки в нас такі гроші. Три мільйони гривень, вдуматись тільки. Їй-богу, ніколи б не повірив, що діло вигорить. З усіх авантюр, що ми за них бралися, ця була прямо вершиною геніальності. Я кажу “ми”, тому що вклад наш був майже рівний: кумова ідея, мій корабель.

Почнімо з того, що в нашій Сонячній системі між Марсом і Юпітером є пояс астероїдів. Ви ж знаєте, що таке астероїд? То здоровенний шмат металу й корисних копалин посеред космосу. Іншими словами —  летючий гаманець, повен грошей. У нашу еру їх колонізують всілякі компанії, щоб видобувати з них дорогоцінні руди. Збудують там свої шахти й промишляють чи залізом, чи нікелем, чи ще якимось добром. Так от: якщо вони заробляють на астероїдах, то чому ми з кумом не можемо?

Звісно, схема наша була нелегальна. Узагалі, коли щось вигадує мій кум, то воно з високою ймовірністю порушує закон. Щоб не платити мита й податки за привласнення астероїда, ми пішли напряму. Полетіли туди до поясу, спіймали один і раденькі такі з астероїдом на буксирі повертаємося до Землі.

Хоча легко казати: повертаємося. Насправді ж тут мені доводиться несолодко. І знову-таки через ту чортопхайку, яку я все ще зву кораблем. Воно старе як світ, і крім двигуна, що на ладан дихає, не має жодних пристосувань для польоту. Штурвал, кнопки, тумблери, півсотні важелів —  сиди керуй. Ні тобі автопілоту, ні роботів зі штучним інтелектом. Та я то вже немолодий. Пам’ятаю, як оцими двома руками штурвал тримається.

Ото сиджу собі у пошарпаному кріслі, тихо сопу над брудно-сірою панеллю керування. Треба налаштувати корабель до фінального маневру. Перемикаю важелі —  зменшую тягу, кидаю оком на показники температури й тиску. Ніби все нормально. Попереду видно Землю, аж рябить в очах від її блакитного кольору. Гарно так.

А от звук двигуна продовжує діяти мені на нерви. Хоча заждіть, я чую ще щось. Позаду мене відлунюють швидкі кроки. Такі, як в коня, що несеться в галопі. Гучно гепає вхідний люк. До рубки, не змінюючи темпу, забігає Семен, мій кум.

—  Здобич пропала! —  на ходу випалює він.

Біля мене нарешті гальмує й переводить подих. Через якусь секунду, не дочекавшись відповідної реакції, горлає:

—  Його нема, куме! Нема! Чуєте?!

Я відриваю очі від важелів і дивлюсь на нього.

—  Як це?

Семен сам чоловік невисокий та опасистий, але енергії в нього на три генератори вистачило б. Тільки віддихався (це ж, видно, аж з того кінця корабля сюди біг), і тепер знову нервово маячить вперед-назад у мене за спиною. Щось таки серйозне з астероїдом сталося. Мені доводиться розвернутися назад в кріслі, щоб встигати за ходом його думок.

—  Треба було брати нормальний буксир. А ця моя ідея з гарпуном —  дурня повна. І як раніше на них рибу ловили? Воно ж ні чорта не тримає! Хоча, може, для риби й нормально, та для астероїда —  ні! Гарпун, видно, погано зачепився за його поверхню. Ну й відчепився, звісно, падлюка! Головне, ми, дурники, летимо собі, сміємся, “три мільйони за собою тягнемо”. Ага, а там лише наконечник від гарпуна, щоб його іржею взяло! Куме! Розвертайтеся: будем ловить назад наш астероїд.

Попередній абзац він прострочив з тією швидкістю, з якою оце метлявся по рубці. Думаю, треба додати трохи тверезого глузду в нашу розмову.

—  Годі вам, куме, —  кажу йому. — Ну, не йде воно в руки —  та Бог з ним. Он дяка, що взагалі додому на цьому мотлоху дісталися.

Зараз моєму кораблеві розвертатися —  це те саме, що полетіти на Венеру, де йдуть кислотні дощі, стати під зливу і чекати, доки вона роз’їсть весь корпус до дідька. Знаєте, яка в нього тоненька обшивка? А скільки навколо Землі літа космічного сміття, у тому числі двометрових уламків супутників, що рознесуть мого старигана дощенту? Так, я не жартую: воно ж все, що зламалося в космосі, лишається там на орбіті. І чекає, аби врізатись у чужий космічний корабель, щоб завдати йому непоправних збитків.

До цього, звісно, я давав раду космічному сміттю. Радар відслідковував великі уламки в реальному часі, комп’ютер рахував їхні траєкторії, а мені залишалося вести корабель так, щоб не врізатися в жоден з них.

Я вже навіть підготував все до безпечної посадки на Землю. А тепер, виходить, знову розвертатися назад. Летіти у невідомість за якимось астероїдом, не знаючи, коли з темряви вигулькне шматок космічного шатла та рознесе твій корабель на друзки. Хоча, звісно, астероїд не якийсь там —  три мільярди гривень коштує… Кум, видно, теж про це подумав.

—  Так, слухайте, це ж раз потерпіти, а потім —  рай. Он нарешті купите собі новий корабель. Чи хоча б новий двигун, —  кум сплюнув. Бачите, він бісить не тільки мене. —  І взагалі, все, що забажаєте за свої півтора мільярди. Нужбо, розвертайтеся!

Я поглянув на Землю, що була вже так близько, задумливо посмикав вуса й зрештою погодився.

Як не крути, астероїд не міг далеко подітися. Ми ж його десь “впустили” —  значить, він має там і “лежати”. Отже, прямо на цьому місці гальмуємо, розвертаємо корабель і летимо по власних слідах.

Та ви ж не думайте, що це так просто —  взяти і вручну розвернути космоліт, що гоне на всіх парах до Землі. Тут добряче голову морочити треба. Не думаю, що воно вам цікаво, коли я буду перераховувати кожну кнопочку, яку натискаю на панелі керування. Тож ліпше з’ясуймо, як виглядає мій, прости Господи, корабель.

Уявіть собі таке щось овальне, до якого з двох боків приляпали крила, а ззаду двигун, що викидає блідо-синю плазму. При чому усі вищеназвані елементи іржаві й ледве тримаються купи. Все рипить, скрипить, двигун торохтить, одним словом, халепа на мою бідну голову.

Єдине, що добре працює на кораблі —  це радар. Йому я довіряю більше, ніж собі. Такий невеличкий моніторчик, вмонтований у панель керування, що показує геть усе. Не дуже докладно, правда, – просто зелені цяточки рухаються на чорному фоні. Але цього достатньо, щоб безпечно вести корабель, і не натрапити на космічне сміття.

Зараз перед нами стоїть важча задача —  вичислити, котра з тих зелених крапочок є нашим астероїдом. Отут підключається комп’ютер. Розумієте, більшість уламків сміття на орбіті невеличкі, а наш астероїд (три мільйони гривень, уявіть, скільки там заліза) —  значно, значно масивніший, тож і рухатися навколо Землі має трохи по-іншому. Комп’ютер вираховує траєкторії тих зелених крапочок на радарі, й сповістить нас, коли побачить щось незвичайне.

А ми поки летимо потихеньку-помаленьку, навіть не балакаєм, бо обидвоє без настрою.

***

О, Господи! Щось є! На радарі! Оте саме незвичайне, про яке я був говорив. Ми з кумом одночасно підстрибуємо в кріслах. Я сідаю назад, бо мені треба керувати кораблем, а кум знову починає гасати рубкою. Підбігає до комп’ютера в кінці кімнати. Знаю, це не зручно, коли він там хтозна-де стоїть. Але наш комп’ютер —  здоровенна біла шафа з екранчиком посередині. Така пекельна машина та ще й з клавіатурою просто не влізла попереду й без того тісної рубки —  все місце там вже зайняте панеллю керування та двома кріслами.

Отож, дістався кум комп’ютера, ще раз втупився в те, що він показує. Не думаю, що там могло щось змінитися.

— Відстань —  одна тисяча сімсот кілометрів, зенітний кут —  двадцять шість градусів десять мінут, азимут —  п’ятдесят чотири градуси вісім мінут тридцять секунд, —  кричить він.

За цими координатами я знайшов точку на радарі, на яку вказав наш комп’ютер. Це доволі жирна зелена цятка, що поволі рухається в сторону Місяця.

Ми не можемо бути впевнені, що то наш астероїд. Це не космічне сміття точно, але може якийсь корабель чи супутник. Мало що може навколо Землі літати. У будь-якому разі треба їхати перевіряти. Я змінив курс корабля, і ми помчали йому прямо назустріч. Якщо вірити комп’ютеру, ми перетнемося з ним за дві хвилини.

Зелена пляма на радарі повільно наближається до нас. Ми з кумом дивимося на неї, не вдихаючи й не видихаючи, узагалі завмерши як два істукани. Аби це тільки був астероїд! А воно наближається до нас і наближається… Може, комп’ютер щось накосячив у розрахунках, бо ці дві хвилини здаються мені вічністю.

Чомусь, коли повз тебе їде машина, чи поїзд, чи неопізнаний літаючий об’єкт, байдуже, спочатку здається, ніби він наближається так повільно, і раптом на певній близькій відстані просто пролітає однією змазаною смугою повз. Отак і зараз: воно, як блискавка, сяйнувши сталевим бочком. У ту коротку мить я зумів сфокусувати погляд на логотипі з трьома зеленими стрілками у вигляді трикутника. То символ переробки відходів.

—  Тьху! Це робот-прибиральник, —  кажу. —  Розліталися тут.

Як стріляний пілот, я дуже часто згадую про космічне сміття. Вже не одна від нього вм’ятина на корпусі мого корабля. Таких роботів роблять, аби вони прибирали це неподобство. Їм дають найпростішу модель ШІ, щоб принаймні розбирали, де космічне сміття, а де чийсь корабель летить. На інтелекті зекономили, зате наштампували цілу купу роботів-прибиральників. Це я веду до того, що воно не дивно наткнутися на одного такого біля Землі.

Він летів вже позад нас, зникнувши з поля зору. Такий гарнюній літальний апаратик, дарма що дешевий. Я заплющив очі та глибоко вдихнув. Ех, не щастить нам з грошима!

Здалося, ніби щось ще мелькнуло повз.

—  Куме, а як перемкнутися на зовнішні камери?

Я був, як то кажуть, деморалізований, а от Семена так швидко ентузіазм не покинув. Я підійшов до комп’ютера та підключив йому вид із зовнішніх камер корабля. Так ми зможемо бачити, що відбувається ззовні в космосі, у себе на екрані. Корисна штука, скажу вам, ці камери. Не треба бігати заглядати в усі підряд ілюмінатори. А якби ми додумалися налаштувати їх раніше, щоб наглядати за астероїдом, до того як від відчепився… Так хто ж знав!

Кум розвернув зовнішню камеру на сто вісімдесят градусів:

—  Дивіться, дивіться! Сюди!

Я спочатку поглянув на кума, потім на екран. Після чого, роззявивши рота, втупився очима в зображення робота.

Тепер, коли це залізне стерво розвернулося задом, ми зрозуміли, що пошилися в дурні. Стало дуже добре видно, як робот за собою тягне – ага, так – нашого астероїда. Я швидко скумекав, як таке могло статися. Він же, гад, збирає металеві уламки кораблів. Видно, дурне переплутало наш залізний астероїд з космічним сміттям. І тепер пре його на буксирі за собою.

—  Це він на Місяць летить? —  пита мене кум.

—  Там у них пункт переробки сміття, здається.

Ми обидва переглянулися. Ні, ні, не можна, аби робот приволік туди астероїда. Ми ж потім його назад не заберем! Наші три мільйони ніде не оформлені, документів на правовласність немає. Приїде туди на базу, а там його сміттярі собі заберуть. Їм потім не доведеш, що то наш астероїд.

Я різко повертаю штурвала й ми мчимо навздогін роботу. Корабель, спасибі йому, не розвалився від того маневру, а навпаки, почав набирати швидкість. Дарма я його так лаяв —  ще політає старий.

Нічого не підозрюючи, робот-прибиральник поволі чвалає до Місяця. Бідний ледве тягне за собою астероїда на дешевому гарпуні, як ото був у нас. Та ми вже знаємо, що то штука ненадійна. На гарпуні все тримається, як на волосині.

Гей, а це ідея! Ми відб’ємо в нього нашого астероїда! Я різко смикаю за важелі, і наш корабель з усієї дурі бере робота на таран.Вжух! Бам!Прибиральника відкинуло вправо, у нас усередині також усе затряслося. Та, уявіть,  робот майже відразу й вирівняв курс. Астероїд не відпав, так і лишився теліпатися у нього на гарпуні. Ти диви, яке міцне! Як же так? І що нам тепер робити?

Я схилив голову на руки. Мабуть, це кінець нашої авантюри.

—  Підлетіть ближче! —  раптом скомандував голос з динаміка.

Я почав роззиратися довкола, але кума в рубці не було. Дивно, тільки що ж отут сидів.

—  Ви де?

—  Поверніть камеру на праве крило корабля. І підлетіть ближче до робота —  я так не залізу на нього.

Розвертаю зовнішню камеру — і що я бачу? У відкритому космосі Семен, натягнувши на себе старий білий скафандр, лізе по крилу нашого корабля. Прямо таки до робота, що летить на відстані кількох метрів від нас. Уявіть, у невагомості та ще й, коли корабель несеться на пристойній швидкості, повзти на ньому зверху!

Я вже хотів було заволати, чим він зараз дума, але помітив страховку. Довга мотузка з одного кінця причеплена до його скафандра, з іншого – до нашого корабля. А ще, чекайте, схоже, кум узяв з собою акумуляторну болгарку. Оно вона, на ремінці за спиною.

—  Куме, ви ж не збираєтеся пиляти трос, на якому тримається гарпун?

—  Ні, буду дивитися на нього!

Я знову повернувся у своє крісло, бо хтось же має керувати кораблем. Мені не сподобався цей божевільний план. Та коли астероїд сам не хоче відчіплятися з гарпуна робота, треба зробити це за нього. До того ж кума відмовляти вже нема сенсу. Він має вилізти на прибиральника й болгаркою відпиляти трос, за який той тягне астероїда. Потім я знову зловлю гарпуном нашу здобич, і ми спокійно полетимо на Землю —  на цей раз так, щоб нічого не впустити.

Та не будем казати “гоп”. Бо щось мені здається, нічого доброго з кумової затії не вийде. Я тримаюся так близько до робота, що майже черкаю його обшивкою. Дві здоровенні, за людськими мірками, залізні штуковини гонять пліч-о-пліч на однаковій швидкості. На це страшно дивитися, не кажучи вже про те, щоб стрибати з однієї на іншу. А кум вже дістався кінця крила корабля й завмер. Щось, мабуть, думає. Про те, як йому перескочити на робота та який він дурник, що взагалі це вигадав.

Таки надумав. Ногами відштовхується від мого космольоту й у невагомості, безглуздо махаючи руками й ногами, перелітає до робота. Відразу ж хапається за гачкоподібне кріплення троса. Руки сковзають, аж поки він не чіпляється за гачок ліктями. Все, в нього вийшло!

Семен дістає болгарку й починає пиляти. Аж нахилився, видно, трос поганенько піддається. Сталевий чи що.

—  Куме, а ви впевнені, ну, заради грошей оце так ризикувати? —  почав було я.

—  Такий-й шанс в-випадає раз-з в ж-житті, —  видно пилка працювала так ефективно, що кум дзижчав разом з нею.

—  А ще це незаконно пиляти робота, —  веду далі своє. —  Ну, я розумію, що астероїд тирити було теж незаконно, але він усе одно був нічийним. А тут ніби хороший робот, он сміття збирає.

І хто мене, скажіть, за язика тягнув? Радар на кораблі раптом почина оглушливо пищати. На моніторі виплива хмарище зелених крапочок. Схоже на уламки якогось здорового корабля прямо у нас по курсу.

—  Куме, тікайте звідти!

Отут ми й прорахувалися. Робот же збирає сміття! І летить туди, де воно є. А на Місяць в пункт переробки – то вже потім, коли буде під завал набитий металобрухтом.

—  Куме, полетимо далі —  і нам гайки, —  волаю я в рацію. —  Сміття, куме! Тре’ валити звідси, поки не пізно!

Перед нами в ілюмінаторі вже мелькають огризки металевої обшивки. Це лише початок: ще далі видно саме мертве вантажне судно, що розпалося на частини. Посеред темного космосу літають його іржаві деталі. Господи, скільки там уламків!

Кум допилює сталевого троса. Той репається і, як щупальце, теліпається за роботом. Я швидко спіймав вільний астероїд на наш гарпун. Тепер три мільярди спокійно собі летять за нашим кораблем. Ура! Кум регулює свою страховку, щоб вона затягнула його назад на корабель. Нам залишається лише забратися звідси.

Рій уламків довкола став густішим. Я навіть не знаю, як мені розвернутися! Аж тут на допомогу приходить робот-прибиральник. Виявляється, у нього є ще гарпуни, дарма, що кум один обрізав. Він старанно виконує ними свою роботу: ось один уламок піймав, інший —  прямо у нас з-під носа.

Перед нами потихеньку з’являється безпечний шлях. Попереду робот вистрілює один за одним гарпуни й прибирає сміття з дороги. Я хапаюся тремтячими руками за штурвал і даю по газам.

Але щось пішло не так. Кум обрізав у прибиральника один гарпун — після болгарки там теліпається лише куций кінчик троса. А дурненький робот бере й вистрілює ним по великому уламку космічного сміття, що рухається до нас. Зрозуміло, це не допомагає. І здоровенний шмат якогось двигуна летить причиняти нам гаплик.

Смертоносний уламок повільно, як у кіно, бовваніє прямо перед нами. Якщо ми й так далі будемо летіти, то вріжемося в нього. Треба гальмувати!

Я з усієї сили тисну на гальма. Корабель продовжує рухатися за інерцією і потихеньку незграбно сповільнюється. Залізяка пролітає прямо перед моїми очима в лобовому склі. Боже, як пощастило! Та штука зникла десь у чорному космосі.

Та раптом я хапаюся за голову: що я наробив? У нас же ззаду астероїд! Корабель загальмував, а астероїд продовжує летіти за нами. Він швидко й невблаганно рухається вперед,  аж поки не врізається ззаду у наш космоліт!

Від того удару йде хвиля, за лічені секунди досягає нашої рубки. Я ледь не полетів з крісла, але мене втримав ремінь. Чую, як комп’ютер з шаленим тріском гепнувся на палубу. Горять червоні лампи, сповіщають про аварію. Якось запізно вистрілює подушка безпеки. Боляче, прямо по голові, й так невчасно. Я непритомнію.

***

Щось мокре вилилося на мене. Я розумію, що все ще знаходжуся в кріслі пілота. Розплющую очі й бачу кума з водою.

— Ви живі? Слава Богу.

Дивне якесь відчуття. І не від того, що мене по голові подушка безпеки стукнула. Просто чогось ніби не вистачає.

Роззираюсь довкола. Збитків немало. Зі стелі звисають вирвані дроти. Комп’ютер розтрощений. До рубки через люк залетіли уламки заліза з коридору. Мабуть, там все ще гірше.

Дивлюся на тріснутий екран радара. Хоч щось хороше —  ми таки вибралися з тої хмари космічного сміття.

—  Ну, то розказуйте, куме, що сталося. —  питаю я.

—  Мільярдерами нам не стати, —  промовисто зітхає Семен. —  Астероїд знову відчепився. Нічого дивного —  так торохнути по кораблю! Мені пощастило, що я тоді у бічному відсіку був. Там не дістало, —  раптом він затнувся. —  До речі, щодо корабля…

У ту ж мить до мене дійшло, що то було за дивне відчуття. Зараз у космольоті тихо, як у склепі. Навіть двигун не гуде. А без нього це що? Виходить, ми на поламаному кораблі дрейфуємо посеред відкритого космосу!

—  Та ви не хвилюйтесь: все з нами буде гаразд, —  поспішає заспокоїти мене кум. —  Пам’ятаєте нашого друга-робота? Він притягне нас на Місяць. Безкоштовно, ніяких евакуаторів не треба. Просто ваш корабель. —  він кахикнув, —  став сильно схожим на космічне сміття…

_______