Передмова

Події твору відбуваються у зовсім недалекому майбутньому, коли звичні нам багатоповерхівки змінили хмародери, і настала цифрова доба. А єдиним місточком до минулого залишилась вона – бабуся, яка скоро зникне, як і все, що нагадує про часи її юності.

Ще є 7 днів

Цього дня бабуся зібрала нас на кухні. Кажучи «нас», я маю на увазі маму, молодшу сестру та, звісно, себе. Навіть наш пес Пікс (скорочено від Піксель) слухняно влаштувався на вільний стілець, щоб не пропустити жодного слова. Моє місце знаходилося навпроти вікна, тому сонце сліпило очі і я не міг чітко побачити обличчя бабусі. Пам’ятаю лише, як гралося сонце її ще не сивим волоссям та перестрибувало на ластовиння Теї. Сестра взагалі була схожа на бабусю – вони навіть повчали мене однаково, коли я повертався додому занадто пізно.

– Я все вирішила, – повідомила нам бабуся своїм поставленим голосом вчительки.

Ми запитально подивилися на неї. Вирішила що? Бабуся, звісно, погрожувала заборонити мені вештатися до старих районів міста, де ще зберігалося кільки панельок, і забирати одразу після уроків. Проте невже для цього потрібно було всіх збирати? Вона ж сама росла у такому районі, коли ще їх було багато, тому має знати: нічого небезпечного в них немає, а від декількох безхатьок я цілком можу відбитися.

– Про що ти? – порушила тишу мама.

– Я пройшла щорічний огляд – і лікарі порадили якнайшвидше провести процедуру штучної смерті. Я все обміркувала і підписала договір.

Тея здивовано подивилась на маму, а тоді – на мене. Я відчув, як щось всередині клацнуло біля грудей і все повітря ніби викачали з легень. До теплого тіла немов би доторкнулися холодною рукою, заразивши кригою все від пальців ніг до найнеслухнянішого кучерика на голові.  

– Що таке штучна смерть? – голос Теї ще був бадьорим.

Однак усі проігнорували її питання.

– Але чому? – мамин голос звучав кволо і налякано.

Мої очі почали наповнюватися сльозами. Чи то від сонця, що било в очі, чи то від усвідомлення: скоро бабусі не стане. Хотілося закричати, почати кусати все довкола або схопити склянку, що стояла поруч, і жбурнути її в стіну, почувши невинне дзенькотіння скла. Але я стримався. Лише сильніше стиснув стілець, вп’явшись нігтями у пластмасовий каркас.

– Щоб ви не страждали…

Ще є 6 днів

Ніхто цієї ночі не спав. Я чув мамин тихий плач за стінкою. Я лежав, прислухаючись і розмірковуючи, чи варто піти до неї, коли під моїми дверима промайнула тінь. Тієї ж миті двері тихо відчинилися і в кімнату зайшла Тея з кроликом у руках. Дивно, мені здавалось, що вона його ненавидить. Бабуся колись подарувала її сестрі (мабуть, на 4-те день народження), але Тея почала рюмсати, бо хотіла великого ведмедика, а не білосніжного кролика середніх розмірів.

Я відгорнув край ковдри, запрошуючи залізти у тепле ліжко. Пікс, що посопував у моїх ногах, сонно підняв голову, але, побачивши сестру, знову заплющив очі. Тея шмигнула носом, і звук її кроків по холодному лінолеуму на мить заглушив мамин плач. Коли вона залізла під ковдру, я відчув її тремтіння і лише пригорнув до себе, обійнявши за плечі. Світло вуличних ліхтарів підсвітило доріжки сліз на її блідому обличчі.

– Ніку, що відбувається? Чому мама плаче?

Мені закортіло забрати її звідси, подалі від мами, від бабусі, або принаймні надягнути навушники з гучною музикою. Однак я не зміг поворухнутися, навіть дихати намагався рідше, щоб її голова не зісковзнула з моїх грудей.

– Ти ж знаєш, що кожна людина має проходити медогляд раз на рік? Це робиться для того, щоб виявити якісь хвороби. Не такі, як нежить чи щось подібне, а такі, через які людині може бути дуже-дуже погано, – я намагався говорити обережно. – І якщо у когось виявляють таку хворобу, то лікарі пропонують безболісну… Людина помре без страждань, яких могла б зазнати, якби обрала жити далі. Розумієш?

На моїй піжамній футболці з’явились тоненькі доріжки від сліз, і я усвідомив, що Тея мене зрозуміла.

Ще є 5 днів

Мама з Теєю вирушили на інший кінець міста, бо сестрині гуртки знаходилися у різних районах і не давали нікому спокою навіть у вихідні. Не знаю, як мама знайшла в собі сили встати з ліжка і надягнути на себе маску «все добре». Заради Теї. Заради мене. Можливо, вона так захищає й себе? Якщо робити все так, як завжди, то, може, і проблеми зникнуть самі собою? Шкода, що це не так. З нас ніби лише бабуся виглядала спокійною. Вона, як завжди, сиділа у вітальні з видом на мініпарк, що знаходився на даху сусіднього будинку, і читала. Не знаю, де бабуся знаходила паперові книги, вона ніколи про це не згадувала, але зараз їх дістати було важко.

Я тихенько прослизнув до вітальні, щоб не відволікати її. Усередині зав’язався клубок білих ниток, які з самого мого народження поєднували нас особливим зв’язком.

– Ніку, тобі сьогодні не потрібно на волейбол?

Питання збило мене з пантелику. Я вже давно не ходив на волейбол.

– Ні, у мене немає тренування. Бабусю, що ти читаєш?

– «Чорний ренесанс» 25 року. Сідай тут, – вона показала на крісло, що стояло поруч.

Я слухняно приземлився на м’яку подушку і підсунув крісло ближче до крісла бабусі.

–  Ніку, ти злишся на мене?

– Так, – зізнався я.

– Я цього боялася. Навряд чи ти пробачиш мені. Ти дозволиш мені пояснити, чому я прийняла таке рішення, Ніку?

Мені не хотілося слухати. Але я не зміг заперечити. Гнів закипав у мені, бо невже вона вважає, що ми не зможемо прийняти і справитися разом з її хворобою? Чому вона навіть не спробувала боротися?

– Коли хворіла моя бабуся, я також злилася. Я вважала, що вона прирекла нас на страждання, хоч і розуміла: моя бабуся в цьому не винна. Однак щоразу, прокидаючись вночі через її черговий нічний приступ, я не могла дочекатися її смерті.

Я побачив сльозину, яка заблищала на її довгих віях. Певно, бабуся в молодості була дуже вродливою. Її блакитні очі колись виблискували, як краплі роси на весняних квітах, а довге волосся, що й зараз слухняно лежало на її плечах, розвивалось від вільного вітру гір, в яких вона любила проводити канікули. Дивовижно, як ця жінка, що була для мене одвічним прикладом доброти та мудрості, могла бажати комусь смерті.

– Мені було важко. Можливо, навіть важче, ніж самій бабусі, – продовжувала вона. – Бо з кожним днем ставало все гірше, рак прогресував швидко. Бабуся називала мене чужими іменами, заварювала чай з солоними огірками і не розуміла, про що я їй говорю. Але бувало то рідко, бо все інше описати важко. Я намагалась не виходити зі своєї кімнати, якщо була така можливість, проте все одно прислухалась до її чи стогонів, чи шаркання коридором. Аж поки вона не померла. Як і частина мене, що в той самий час навіки залишилась паралізована.

Бабуся мала дивовижну здатність – плакати, зберігаючи свій звичний плавний голос.

– Я не хочу, щоб ви пройшли те саме. Краще ненавидь мене за те, що я навіть не спробувала боротися, ніж за те, що я могла зробити.

Ще є 4 дні

Сьогодні я відчував себе мертвим. Я цілий день лежав на ліжку, дивлячись у стелю, з навушниками, музику з яких я не чув. Як не чув і розмов мами з бабусею на кухні. Я загалом нічого не відчував. Через деякий час я витягнув один навушник і прислухався. Тихо. Я швидко взяв рюкзак, кинув туди телефон, декілька цукерок і ліхтарик. Прошмигнувши надвір, я довго блукав вулицями.

Всі вони були яскраво освітлені прожекторами, що мали б разом з камерами робити місто безпечним. Так воно і було. Дорогою безшумно пливли машини, що швидко миготіли перед очима, змінюючи одна одну. Над головою виблискували на сонці вікна хмародерів. З їхніх стін звисали ліани рослин, я завжди переживав, що одного разу вони можуть впасти прямо на мою голову. Місто було занадто чистим, стерильним. Жодного рекламного плакату, лише блакитні вікна зелених фасадів, світлі машини, які ніколи не бруднилися, люди в однакових куртках. 

Хотілося втекти з цього ідеального всесвіту, і я звернув з головної дороги у тоненький провулок, що вів до минулого. Не встиг я дійти до кінця, як вгорі промайнули голови сірих панельок, яких не торкнулася стерильна рука майбутнього. Де-не-де фасади прикрашали графіті та вибите скло, всередині часто не вистачало сходів. Але попри це я зміг здертися на останній 9-й поверх, де частина стіни залишалася зруйнованою ще з часів війни.

Тут все ще стояли меблі: коричневий диван, шафа без дверей і стілець із трьома ніжками. Я струсив пил та минулорічне листя з дивана, але лиш здійняв пилюку, тому кинув на нього свою кофту і вмостився на ній.

Я закинув цукерку до рота, перекотив її язиком з правої щоки до лівої і повернув голову до відсутнього вікна. Над містом гралося сонце яскравими барвами, переплітало рожеве з кривавим, домішувало туди жовтий розпач і пурпурову безнадію. Я ніколи раніше не помічав над містом птахів. Це так дивно – бачити, як вони кружляють навколо хмародерів, не знаючи, куди приземлитися. Мабуть, їм також страшно.

Ще є 3 дні

Ми зібралися на кухні за вечерею. Всі ці дні я намагався уникати маму, тому мене здивували її темні кола під очима. Здається, навіть її погляд постарів, і серед світлих промінців зіниці з’явились сиві смужки. Вона, мов робот, різала запечену курку, хоч не з’їла жодного шматочка. Лиш Тея з бабусею вели жваву розмову. Можна було б подумати, що сестра забула про хворобу бабусі і жила звичне життя, якби не слухала з таким трепетом про ненависні їй розповіді про підкорені бабусею гори.

Бабуся взагалі любила оповідати історії. Їй випало прожити насичену молодість, коли розвиток технологій лиш починав стрімко розвиватися. Тоді, за її словами, люди вміли дружити і, можливо, навіть ставили дружбу вище за кохання чи кар’єру. Зараз же кожен живе для себе. Здавалося, умови для життя значно кращі, у світі спокій, але все одно декілька десятків років тому люди були більш відкриті. Бабуся завжди багато фотографувала. «Я боюся, що бачу це востаннє» – говорила вона, вкотре показуючи мені світлини, що зберігалися в окремих папках, розподілених за роками, а іноді – за датами. Мабуть, її любов до пригод перейшла мені, а не Теї, як всі інші якості.

– Коли ти трохи підростеш, Тея, обов’язково напиши свою історію. Я вірю, що тобі вдасться побачити в житті те, чого не змогла дістатись я.

Ще є 2 дні

Ми з мамою і Піксом втрьох пішли забирати Тею зі школи. Не знаю, чому мама не здивувалась, коли зранку побачила мене вдома, хоч я мав їхати до школи разом з сестрою. Проте вона нічого не сказала, ніби так і має бути. Ми мовчки йшли вулицею, занурені у власні думки. Про що думала мама – я не знаю. У мене в голові крутилися фрази, з яких варто було б почати наш діалог, але я не міг змусити себе навіть відкрити рота. Хоч мама й знаходилася поруч, вона витала десь далеко, там, де не існувало ані мене, ані Пікса, що поволі цокотів кігтиками по асфальту. Можливо, їй хотілося, аби нікого з нас не було?

Кажучи «нас», я маю на увазі молодшу сестру, себе, бабусю і, може, навіть Пікса – всіх. Наш вірний Пікс впродовж майже всіх цих днів сидів поруч з мамою – лиш приходив до мене спати. Так ми йшли людною вулицею без людей і слів довкола.

– Я хочу вас захистити, – сказав я, подумки додавши: «але не знаю, як».

Мама обернулася на мене, немов згадавши про моє існування і якось дивно закивала головою. Я так і не зрозумів: погоджувалась вона з моїми словами чи врешті-решт заперечувала.

– Я знаю, сину. Я знаю.

Ще є 1 день

Цей вечір ми провели за онлайн-настільними іграми. Було дивно сидіти всім разом на кухні, де все почалося, і спокійно сперечатися, кому має дістатися Електрична компанія в «Монополії». Не тому, що ми ніколи цього не робили, а тому, що кухня більше не була кухнею. Все довкола: вид з вікна на останні промені, відсунутий для Пікса стілець і серветки на столі нагадували про той день, коли бабуся нас зібрала.

Сама бабуся ніколи не любила грати з нами, бо вважала, що настільні ігри мають бути справді настільними, а не на екрані телевізора. Проте сьогодні вона виглядала радісною. Властива їй меланхолія кудись зникла і натомість уста прикрашала легка посмішка. Така ж, як на світлинах її молодості.

Ми грали допізна, хоча ніколи раніше не затримувалися довше 21:00. А коли всі мали б розійтися по своїх кімнатах, ми з мамою залишилися на кухні.

– Будеш тости з сиром? – запитала мама, я їх дуже любив.

– Ні, взагалі їсти не хочеться. Ні їсти, ні пити…

Вона деякий час мовчки сиділа, помішуючи свою каву, яку ніколи не пила ввечері. Я знаю, що мама частенько вечорами сиділа в пустій кухні, бо чув хрускіт соломки, що, за словами мами, смакувала найкраще під покровом ночі.

– Мені здається, Тея не повністю усвідомлює, що відбувається.

– Ми всі ще до кінця цього не усвідомили, – заперечив я. – Навіть знаючи точну дату, ми не готові.

– Мені прикро, Ніку. Я винна.

Мене здивували її слова, адже як вона могла б вплинути на хворобу бабусі? У штучному сяйві вуличного освітлення вона ніби перетворилась на маленьку дівчинку, що готова була от-от розплакатися переді мною. Я підійшов до неї. Кожен крок давався з великим зусиллям, немов я мав стрибнути зі скелі в прямісіньке урвище болю. Я пригорнувся ззаду до її гострих плечей, обійнявши їх. Від її волосся йшов легкий аромат ванілі, що колись мені так подобався у дитинстві. Вона поцілувала мою руку, і разом з ласкавим доторком її губ я відчув, як мою рукою покотилася сльоза, залишила солону доріжку і зісковзнула на підлогу.

– Ніку, якби я могла все змінити…

Ще є…

Часу більше немає.

Березень, 2026