Присвячую пам’яті всіх загиблих дітей, які віддали своє життя через повномасштабну війну росії проти українського народу і нації, як такої.

Серпень, 2022.

Їх намалював маловідомий художник, коли вже сідало сонце. Дві постаті. Сором’язливо розмовляли, дивлячись кудись удалечінь.

-Знаєш, я багато що віддала б, аби народитись на землі. Але ж ніколи її не пізнаю. – сказала дівчина, що сиділа в самій сорочці погаптованій мереживом на плечах і рукавах. – Кажуть, там у них – все. І ріки, і гори, і поля моря, океани. Скелі. У нас же тут лише ілюзії. Розумієш?

Її кликали Мальва. Непоказна, легка у своїй ході з блакитними сяйливими очима і рудо-каштановою косою. А той, що сидів трохи віддалік від неї, мав ім’я Любисток.

-Облиш, ми тут живемо як пани. А на землі, кажуть, ділять хто багатший, хто бідніший. Подивись, скільки обпалених будівель! Знищених. Чи ж тобі на хмарах не мило? Внизу точаться постійні війни. Сюди ж – не долітає зло. Я прошу тебе: не мрій про нездійсненне!

Замислилася дівчина.

-Але ж там, унизу, скільки людей! Подивись: на них і дощ накрапає. А ми постійно тільки позираємо. Невже ж наше життя без кари? Я хочу побачити, що там у них? Подивитися прекрасні ті зорі, які щодня розвішуємо на небосхил. Але, не помічали ми їх досі, бо то все для людей! Я хочу почути спів птахів. Вони ж мовчать, коли ми їх просимо зіграти одну з пісень. Я хочу пройти по дорогам людей. Невже ж цього ніколи не діждати, невже?

Схилилася вона в своїй задумі. І стала дивитися крізь щілину у безмежному тумані. І будувати сподівання про те, як побачить одного разу щось просте і таке кохане! Полине в мандри полем золотим. Цей час – настане.

-Кажеш, час настане? Та то все дивнії розповіді старих. По світі бігають ті дрібні мурашки. Які лиш знають, як ділити між собою обмежений простір. Ми ж з тобою літаємо, де знаєм. Хіба нам цього не досить?

-А я у тітки своєї спитаю. Нехай розсудить нас тоді вона. Чи вірно це, що якщо пошукати слід правди, то можна людиною стати? Душа тоді наповниться любов’ю. Ти ж не знав колись, що таке любити. Все перевернулось, аби як з ніг на голову. Нас не так вчили. Ані крихти з цього. 

***

Любисток не схотів діждати Мальву. І враз як зникла вона , він теж пішов з тихим бурчанням.

-Надумала іти вже до Грози, то най іде, як їй цікаво. Велика ж втіха народитись на землі!

Він був хлопець-шибайголова і не любив ні на що особливо зважати, безтурботно плив течією небесних рік, лише коли ніч унизу наставала, він мар відганяти мав зі снів. Ото і обов’язки всі.

***

Тітка Гроза сиділа на темній хмарі. Старенька бабуся, обличчя усе – зморшки, борозни. Вона знала багато чого. Навіть Час із нею питався. Гроза була могутня, але добра. І навіть на схилі літ не ледарювала. Коней вороних готувала до мандрів, пил з їхнього повідця витирала, в блискавицю-колісницю запрягала. Любила Мальву і з народження оберігала. В колисці -хмарі як було дівча, то співанки співала, одначе ніхто не знає, як приходить новий ангел. Але оповідають, нібито, як захоче Правда собі помічника, то просить Вітра принести Мрію . Найпотаємнішу і найчистішу із глибини людських думок.

Цей вогник щирий вона напуває із Глечика життя.

І  ось вже маленький ангелик літає і розносить радість.  Вони сміхотливі і прекрасні у простоті своїй. А Мальва – та вже не з таких, вона знай собі міркує змалку, сидить поодаль від усіх.

От і Гроза взяла її навчати:

-Ти дочко не барись, ти грайся, веселись так, як всі діти грають.

А вона відмовляла, немов за чимось сумувала, і все казала:

-Хочу, мовляв, про країну одну дізнатись.

Інші не розуміли, в чому справа. Як стало їй заледве десяток літ, тоді з Любком зійшлись їхні дороги  і перестала дівчинка міркувати про те, що в світі цім вона самотня. Ніхто більше розважити так не вмів як він, які тільки забави і вигадки не придумували вони на щодень, аж поки на ковпачку місяця сонно дзвоник дзвенів. Та зараз вже не так, як раніше було, бо діти повиростали. І знову Мальві, як колись цікаво, де тая правда?

***

-Тітко, ви зараз зайняті? -прибігла Мальва до своєї оселі.

-Не дуже, дочко. Ти чогось хотіла?

   Сказала Гроза, розчісуючи молодим коникам гриву, бо вони готувалися на вийзд.

-Є одне питання.  Бачте, з того часу, як ви мене за свою прийняли, я трохи дивною бувала, отак і сьогодні. Гнітить мене думка за правду, хоч трохи розкажіть, будьте ласкаві!

-Ох, Мальво, кажуть, хто людське пізнає, вже дуже важко сюди повертає, тож зглянься, невже це потрібно тобі?

-Потрібно, Тітко, що вже туди треба! Є така земля  красна!  Зверху – кольору неба, а унизу – немов світло на неї зійшло у колоссі зрілім!

-Я чувала про таку,- Тітка відповідає,- Та і давно то було, що вже такої немає. Тепер вона червоніє від крові, лиш руїни, хащі…

-Та не може того бути, щоб руїни, хащі! Невже ж таке місце гарне –  і те зло забрало?

-Мабуть-же не все забрало, люди живуть далі. Тільки на своїх роках багато пізнали. Ото і висаджують маки.

-Маки?

-Маки, квіти такі – тітка показала. – В пам’ять про загиблих воїнів, які спочивають. Всі вони до нас приходять, тут допомагають.

-Овва! А як же народ цих нескорених звати?

-Що ж, Украї… -затнулася. -Так, негоже тобі стільки знати… На цих землях, виживають, там нещасть багато!

-Я хочу змінити це!- Мальва підвелася. – Хіба ж не наша мета показати Всесвіту якомога більше добра?

-Не твоя, не моя, бо то – просто люди, а ще заблукаєш дорогою, та підеш в нікуди!- З хвилюванням і ноткою люті промовила Гроза . -Тікай, дочко, тпрусь на тебе! Краєш мені серце!

-Що ж я можу вдіяти, коли душа туди несеться? -Слізно питається Мальва.

-Хоч не пускай нікуди тебе, полетиш, як птиця, а мені у сивину -тяжко доведеться.

-Мамо! – Зойкнула дівчина, – Що ж мені робити? І покинути вас на ціле життя не смію, і не йому віри, що не побачити мені тієї країни!

***

Розхвильвані обоє сіли, зажурились.

-Ти навіть кличеш мене “Тітко, мамо!”  Геть немов звідтіль вродилась! Не знаю, чи радіти мені, чи смутною стати , коли ти людей любиш, за своїх приймаєш. Знаєш, в мене десь є скриня з чудними речами. Глянь, може вона тобі у пригоді стане?…

***

І притягла Гроза скриню з кованими замками.

-Це у Забутті лежало, можеш щось дістати…

Як торкнулись до той скрині тендітні ручата, то відразу стало зрозуміло, звідки починати.

Що була колись у жінки мрія вірна, чиста та розірвали на жінці давнєє намисто. Воно гроном калиновим падало лиш долі. Та не перестала  вона марити про волю. У полоні дожила своє.

Ось чому Мальва хоче свободи!

***

-Я тепер знаю! -Промовила згодом дівчина, – Моє завдання буде на Землі наступне: встати на захист цього народу, за їхнє майбутнє! Пусти!

І з таким благанням дивилася Мальва, що для Грози це було вже занадто… Із клацанням відкрилися ті ковані замки.

-Гаразд, – згодилась тітка, – Але сама не йди, Любка візьми!

-Навряд чи згодиться цей хлопець норовливий. Я йому казала про це, та йому все байдуже, не буду ж я просити.- З непевністю сказала Мальва.

-А ти однак поговори з ним ще раз. Все ж вдвох краще, ніж у самотині!  Тим паче, що дорога нелегка.

-Спробую. Та мені з нього поміч яка?

***

Як майже надійшла зоря, Мальва все ж покликала Любистка.

-Мені наступного дня йти на шлях не близький, а замість ліхтаря буде думка провідна.

-Я вже казав тобі, що шлях незнаний. Не обдуманих дій не роби. Бо як так розважатися, можна собі трафунку знайти!

Осміхнулася на теє Мальва.

– Не любиш ти мене і не любив. От я і хочу зникнути для тебе, як в мені ти не бачиш ціни! – Жартівливо трохи підморгнула, але, видно, що мова була сувора.

-Може, навпаки, хочу тебе уберегти я, Мальво! Тільки для тебе моя турбота ще не ясна…

Промовив сердито, проте, сам неабияк сумував. А позаду них арфа співала, чи то пісня солов’я у просторім, зеленім гаю?

***

-Дам тобі хустку ось яку. Кажуть, що серед людей вона шлях знайти допомагає, нехай тебе охороняє від злих сил! -Простягла Гроза полотно Мальві.

-Як я вам вдячна! – Щиро вигукнула та. – Ви не бійтесь, я поверну, у людей не таке довге життя, як у нас.

Та все одно: чомусь у ангела сльози забриніли на очах.

-Сумуватиму…

-Накинь її на плечі, вона підкаже шлях, спочатку Джерело, а там – до Сходів Вічності тобі.

 І як вже розпрощалися, то дівчина пішла. Вже геть не обертаючись, бо Сумнів її взяв.

***

Їй здавалося, що летіла. Хоча крила були складені за спиною. Казала про себе: “Незабаром я побачу цей світ, як людина!”

Але, трохи опісля, щось хапало за руки і серце: “Чи правильно я вчинила? “

У голові крутилися тривожнії думки: а раптом я загублюся в проваллі, забутті?

Великими лабіринтами йшла маленька мрія, і стиха промовляла:

-Я вільна, вільна, вільна! Немов струна якась одна в оркестрі. Ніби на перший погляд незначна, але згодом, виходить, дуже важлива.

***

“Вона ніколи не зробить цього! Вона, вона, вона…”

Відволікався, повертав, до вчорашніх слів. Чи дійсно їй так потрібні людські поля, ріки, чиї хвилі безперестанку б’ють, відносять?

Ой ні, облиш. Бо що тобі вона ? Мале дівча!

Тим паче, за Лабіринтом нічого не існує. Лиш перевірки і підступні пастки. Зачепиться, впаде, не схоче – і повернеться назад.

“Та що, як лабіринт уже зачинить свою браму? Охх, Любистку, не твоя справа!”

Не хочуть відпускати з тенет своїх Любистка вже ці Докори сумління.

А як дізнався, що не вдома вона, то не знав як виправдатися перед собою.

-Хочу перетворитися на тінь! Смерть ангела була б такою! -Лють пробирала його вночі і вдень. Поки нарешті він не змушений був розпитати про план Мальви, слід її знайти.

-Якщо поляжеш ти, то все одно мені, але ж не хочу носити за собою тягар вини!!

***

Тим часом, дівчина побачила сади. От і Земля вже! Навіть фрукти падають з дерев. “Зараз скуштую!”

І стала набирати у поділ. Аж ось відчула легкий дотик по спині. Це хустка зметушилася: ” Не їж!”

-Чому, хустинонько моя? Це ж оті яблука?

-Бо це пастка, воно не їстівне! Відкусиш, то  відразу втратиш ціль, забудь туди іти! Краще обхідним шляхом прямуй, через низку печер.

Послухала те Мальва і кинула  фрукти, хоч жаль їй було їх. Адже, вона ніколи таких не бачила і гулу бджіл не чула .

Але, від тих дивних спокус Мальва пішла подалі, а згодом – сад і зовсім зник за спиною в дівчати.

***

Розчісував Любко  наш коні і думи гнітючі плекав.

-Яка ж з мене нині мрія? Сто міхів гріха набрав! Чи серце кам’яніє?

А потім взяв -пішов, як знав, надвечір навпростець, коли місяць вже зібрав свою отару овець. Скоро вже ніч його своїм плащем накрила. Пізніше знайшла його хибна стежина. заледве доплів він до  дивних дерев. Знеможений, лютий і як ніколи смутний.

***

Ті дерева чарівний аромат несли, що закортіло у саду лишитись, а згодом – скуштувати плід такий прекрасний при нічному світлі. Смаколик цей так вабив, що спинитись вже зовсім не хотілося і хлопець все їв і їв, забувши про наміри свої, він самому собі оступився.

***

А Мальва відтак увійшла до печер і вперше пошкодувала, що її ніхто не провів.

Така темна була місцина і вузька. Пробуджувала страх. “Де я?” -Питалась дівчина у тиші, а звук відбивався все вище і вище. Немов, від гладенького скла. Хотілося кричати, та розуміло дівча, що все одно ніхто не відгукнеться. А почути власний жах не бажала, бо знала – похолоне серце. Нема дороги назад!

Тому і далі йшла.

***

Коли опам’ятався, вже минула добра днина. Паморочилось в голові.

-Що зробив я? Відстав на милю!

Довкола ледве чутні голоси. Душа Любка ніби зімліла.

Випробування не пройшов.

– Як же вцілів я?

І геть змінився на обличчі. Де безтурботність і поділась! Зникла.

І мудрість полягла на нім. Ще юна постать, ніби, побувала в світі чужім. Бентежність налягла якась. Немов, була якась кара. Присоромлений далі пішов. Не знати, хто і вказував йому дорогу.

Розминувся стежками із Мальвою. Адже, куди йшов – усе забулося. 

***

Ледь наважилася  зробити крок. І, раптом, хтось ніби за руку втримав.

-Куди ти поспішаєш? Я дійшов!

-Та ти не йшов, ти блиндав! Я мало не загинула в пітьмі!

-Чи ж я казав тобі іти сюди? Все вірно! Доля не терпить того, хто не слухає її. А ти! Ти непослух, Мальво, вчинила!

Розплакалось дівча собі. Волосся руде розпустила з коси. Стрічку покинула.

-Завертай! Не стати мені людиною!

І враз пригнулась, ніби, до землі. Вросла у неї, хоча, насправді, все це на небесах чинилось. Стали забирати її Зневіри тенета. Обплітати руками своїми, ліанами. Шепотіти “У тебе нічого не вийде!” Але, Любку не видно того всього. Це її міркування. Її перемоги і війни.

-Чом же я тебе не розумію? Що ж змінилось відтоді, як ми стрибали на хмарах сніжно -білих? І ти мені, а потім я тобі фантазували, розповідали казки. Ти ж мені була рідна. Чом тепер ні? Чом не можу дійти я до тебе, якщо лише одна хвилина ходу? Чом ти, Мальво, далеко?

Але, він теж сказав це про себе. Його почула лише скеля. Лише печера.

Отак вони обоє сиділи.

-Дивись, Джерело Вічності видніє!

І, справді, неозорий водоспад с прозорою і чистою водою, як кришталь, простягся просто перед ними. Бушує течія.

-Для того, щоб мені родитись, потрібно всі помилки змити. Далебі, ангели також грішні!

Віддалилась від нього вона. І пішла під благий той струмінь, огорнула вода її всю і Мальві відразу ніби полегшало. З’явилось Сподівання. Відпустили кайдани за спиною, крила розкрились. Видно, і хустці сподобалось – бо квіти, намальовані на ній, відразу оживились.

-Схаменись! Ти ж все людське життя будеш безкрила! Очі твої кольору океана людський пил звідусіль завіє. Станеш плакати ти частіше. Подумай ще раз. Зрештою, тобі вирішувати! Нас розлучить стіна. А я – холодний, мов кришталь, як був, так і буду раніше. Я – мене нічого не злама. Я- мрія про усе можливе, про зерно, про те, щоб взяти більше. Мій хазяїн мав все те, свого досяг. Лиш, правда, волі не пізнав. Та то – дарма. Може, ти докумекаєш, що це таке. Та і розкажеш через сто людських літ. Ні, не те, щоб я сумував…

-Так хороше. Так добре! Як ніколи ще. У грудях відчутно цілком людський щем. Я так хотіла дізнатися, що це таке – ступити ногою на твердь. Тепер – лише Сходи. Хіба це багато нам? Ну, тобто, мені. А там – Годинник, кажуть, що зробила Доля. З нею домовитися ще та загадка! Але, я впораюся, я аргументую, чому мені це так важливо зараз. Я хочу дізнатися, хто пан над панами. Вогонь? Чи вода. Небеса? Чи земля. І коли я зазнаю слід Правди, то Всесвіту розкажу.

І на перший щабель стала. Скелі довкруг водоспаду ще пам’ятали слова ці її щирі і такі, як ніколи вчасні. Про зорі, які дотепер згасали в пітьмі.

Було важко. Та на другий щабель стала. Усе тягло її ніби назад. І обважніла спина благала відпочинку. Але, вона стала на третю щабельку і розчиняв її той самий туман. Слідом пішла четверта. Ну і п’ята. Спускалась з підстрибом уже. Уже раділа, немов мала більше, ніж до цього.

А він не зводив з неї погляд. Тьмяний.

-Якщо зараз ні, то вже не матиму змоги.

І пустився туди само, де й вона була. А що його казати?

-У мене таємниць нема. Промова моя проста. Можна, я буду їй за…

Він трохи промовчав.

-За старшого брата?

І посміхнувся так хитро, як вмів. А потім, з полегшенням, бо сходи все ще видно, опустився на перший, другий, третій, п’ятий щабель. Аж тут – так само стала зникати  їхня реальність. І страх показався, прихований до цього.

-А якщо я упаду, що зі мною буде? Не пройду по сходах, а саме упаду?

І помрячило, в очах – потемніло. Знову сади пригадались. Зелені-зелені. І сад манливий. На ньому – плоди, що на яблука схожі. Солодкі і з присмаком трав. Мабуть, вони не спілі були.

-Навіщо я їх куштував? Ой, здається дійсно впаду зараз!

-Любистку! Давай, проведу!

Годинник і Доля стоїть біля неї. В такому звичайному фартушку.

-Що вам, діти, потрібно ось зараз? Я зміну свою віддаю.

-Доля, ми хочемо спробувати інакше. Чи можна просити цього?

Годинник безперервно цокав. Здавалося, кінця не буде цьому. Засапані дивились Долі в очі.

-Так, можна, але що ви там робити будете?

-Сьогодні сіяти добро. І завтра, і через тиждень може зробимо добро.

-Чи дійсно вам так хочеться, щоб люди постійному осуду піддавали ваші вчинки? Чи зможете ви будувати майбутнє? Постійно вибудовуючи тил свій?

На ці розумні запитання відповіді важко було знайти.

-Я зможу пройти всі випробування. А, Любистку, ти?

І, раптом, хлопцю теж схотілося сказати:

-Я прийшов сюди не просто так! А для того, щоби справу нести свою. Неабияк.

Але, замість цього, вирвалося в нього

-Я не зможу! Хіба що слухати тебе буду.

   ***

Засвітилася ще одна зоря. А потім – інша, у сусідньому подвір’ї. Дві сім’ї мали історії нового маленького життя. Матері промовили:

-Нехай буде Мальва.

-Маленький Любисток.  

І всі здивувалися. Що то за імена? Адже, ніхто так і не знав напевно.

_______