Ліс кликав його. Це було складно описати, а проте кожен раз, коли він бачив хмарочоси з дерев, його серце завмирало. Здавалося, саме завивання вітру і шелест листя промовляли його ім’я. «Тихоне, Тихоне…»

Він мало знав про ліс. Це було місце, оточене легендами, місце, про яке він чув тільки жахалки і застереження не посуватися тоді. «Хто піде в той ліс, ніколи вже не повернеться», — шепотілися діти. «Там повно небезпечних звірів», — попереджали дорослі.

Але чому, чому тоді він здавався таким принадним?

Не раз, коли Тихін човгав додому, в його голові лунали відголоски їдких коментарів: «Та що ти мимриш мов дівча?», «А що це тут пише наш Шевченко? Дай-но гляну!». І не менш неприємне холодне: «Ну це ж діти, не будь таким чутливим. Просто не звертай уваги, їм набридне». І не раз у такі моменти він задивлявся на ліс і бачив у його величній невідомості обіцянку чогось кращого.

В один із таких днів Тихін повертався з порваним підручником у рюкзаку, і здавалося, він раптом став важити втричі більше, ніж зазвичай, і цим сповільняв крок хлопчика. Більше за все Тихін хотів, щоб хтось поплескав його по плечу і сказав, що все буде гаразд, що це не його провина. Проте його, його, бо він не міг дати здачі, бо був слабаком і взагалі неправильним хлопцем. Він знав це. Він і так це знав, йому не потрібні були нові нагадування.

А листя, здавалося, шепотіло: «Не твоя, не твоя…».

І в цю мить йому здалося: що б не чекало на нього в лісі, воно не могло бути аж таким поганим.

У лісі було холодно й похмуро. Здавалося, у самому повітрі витав гіркий запах відчаю і смутку, а втім розпростерті, мов обійми, гілки, обіцяли розраду. Тихін зробив глибокий вдих і ступив у невідомість.

Спершу, це місце мало чим відрізнялося від будь-якого парку, крім, хіба-що, відсутності смітників і інших людей. Де-не-де чулася трель пташок і кахкання ворон, а то й по дереву пробігала вивірка. 

А тоді він почув спів. Навіть не спів, а звичайне собі мугикання однієї з багатьох пісень, яких він не знав, а проте щось у цій мелодії зачепило струни його душі, обіцяло йому щось незбагненне, що він давно вже шукав.

Заледве віддаючи собі звіт у своїх діях, Тихін дав музиці вести себе, доки не дістався галявини. І тут він побачив хоровод малесеньких, мов ляльки, дівчат, красивіших, ніж він коли-небудь бачив, із довгим, до п’ят, зеленим волоссям, тільки чомусь мокрим, ніби вони щойно купалися у річці. І витанцьовували вони так жваво і дружньо, що раптом йому страшенно закортіло приєднатися, схопити когось з них за руку і стати частиною дійства. Дівчата обернулися на нього, і одна з них поманила його рукою. Тихін задивився на її усмішку, і майже вже зробив крок уперед, коли раптом помітив якийсь хижий зблиск у її очах. Так дивилися на нього кривдники у школі, перш ніж зробити уїдливий коментар. 

Йому не були тут раді. Як завжди.

Його ноги зреагували швидше за мозок, і за мить він уже тікав, тікав стрімголов, без розуміння напрямку, зосереджуючись лише на тому, щоб не врізатися в найближче дерево і на тому, щоб відірватися від тупотіння крихітних ніжок. Серце відбивало скажений ритм, поки Тихін намагався згадати щось, бодай щось, щоб відкараскатися від цих створінь, проте все, що спадало на думку, були застороги взагалі не ходити в ліс.

Тупотіння чулося все ближче й ближче, і Тихін змусив себе прискоритися ще сильніше, хоч ноги й занили у протесті, але вони все наближалися, наближалися, аж раптом…

Спинилися.

Він забіг на галявину, вкриту непоказними білими квітками, і створіння зупинилися просто перед нею. Тихін зробив ще кілька переляканих кроків назад, очікуючи, що будь-якої миті нечисть оговтається і поженеться за ним, проте нічого не відбувалося. Тоді він перевів погляд на квіти, і на думку йому спала шалена ідея.

Тихін зірвав жмут і жбурнув у бік створінь. Дівчата розсипалися навсібіч, немов у них летіло каміння, а не безневинні рослини.

Не вірячи своєму щастю, хлопець зірвав ще кілька жмутів і напхав їх по всіх кишенях, від чого йому в носа вдарив гіркий часниковий запах. Тоді завалився на траву і дозволив своїм втомленим ногам перепочити.

У що він вплутався? Скільки ще загроз чекало на нього, перш ніж йому вдасться вибратися? Чи вдасться взагалі?

Щось гірке й колюче здавило йому горло, і Тихонові хотілося заплакати. Це було нечесно. Він усього лише хотів… Хотів… 

Чого він хотів?

Трава була такою м’якою, що на ній хотілося лежати вічність. В безпеці від страшних створінь, в безпеці від усенького світу, оточений гіркими й непоказними, проте такими лагідними квітками. 

А втім він розумів, що якщо не зрушить з місця, то ніколи звідси не вибереться. Сумно зітхнувши і ігноруючи протест своїх колін, Тихін змусив себе піднятися й піти з галявини. Руки самі потягнулися до кишень, лихоманно стискаючи жмутики квіток.

Він не знав, у який бік ішов: чи то на вихід із лісу, чи то ще глибше у гущавину. Він не знав, як орієнтуватися на місцевості, а проте це було краще, ніж залишатися на місці. Рано чи пізно він мав кудись вийти, правда ж?

Десь повз нього прошмигнуло дивна тваринка, схожа на зелене кошеня. Її хутро здавалося таким м’яким, мов м’яка іграшка і мох водночас. Він вже було потягнувся, щоб погладити її, аж раптом подумки дав собі ляпаса й пішов далі, злякано озираючись кожні два кроки.

Він почув наступне створіння, перш ніж побачив його. До його вух донісся дивний звук, не то завивання вітру, не то плач. Він завмер, щойно почув його, і обережно зазирнув з-поза дерева. То була радше тінь, ніж людина, а проте вона гірко плакала, хапаючись за шию.

— Чому… Чому мене ніхто не врятував?

Тихін швидко сховався назад за дерево, проте тінь уже помітила його. Вона різко зірвалася з місця й заверещала:

— Чому ти мене не врятував?!

Тихонові не знадобилося більше попереджень. Він знову кинувся тікати, хоч біль у ногах і загострився від необхідності знову рухатися. А проте, це таки була тінь, і замість доганяти його, вона перенеслася просто до нього. 

Тихін зробив єдине, що спало йому на думку. Дістав ті ж такі квіти і замахнувся на неї.

Тінь заверещала, і цей звук, сповнений злості і глибокого болю, пройняв його до самих кісток. Тихін відсмикнув руку і зробив поспішний крок назад, проте тінь не послідувала за ним. 

Її слова і плач ще довго віддавалися у його голові пронизливим відлунням. Він не розумів їх значення. Не розумів, чому тінь напала на нього. А проте якась частина його душі відзивалася, немов розуміла її, немов хотіла спитати те саме.

Він усе йшов і йшов, а виходу і близько не було видно. Сонце все більше ховалося за обрій, занурюючи оточення в темряву і пробираючи його холодом як назовні, так і всередині.

Десь по дорозі він підібрав палицю. Тихін сумнівався, що вона допоможе проти цих дивних створінь, а проте його заспокоювала її вага в руці, її шорсткий дотик. Вона давала ілюзію захисту.

Стихла трель пташок. Тихін починав підозрювати, що йому доведеться провести тут ніч, і від цього страх сковував його серце й рухи, тягнучи до нього свої бридкі щупальця. А коли ж сонце зовсім сховалося, тоненька ниточка, на якій тримався його здоровий глузд, луснула і він загамселив по найближчому дереву:

— Рятуйте! Хто-небудь! Допоможіть!

Проте привернув він тільки увагу зграї круків, що грізно зиркнули і кинулись на нього. Дуже невчасно проступили сльози, замилюючи усе довкола. Один із птахів чиркнув його своїм дзьобом по щоці. Інший пронісся загрозливо близько біля очей. Переляканий Тихін затулив їх однією рукою, а іншою, заледве думаючи, взявся розмахувати палицею. Щось впало йому на ногу і Тихін не міг не визирнути, не міг не поглянути на понівечене, скривавлене пташине тіло. Ворони відступили, зрозумівши, що з нього не буде легкої жертви. Проте перш ніж відлетіти, птахи поглянули на нього з майже людською ненавистю, і Тихін зрозумів: вони не забудуть. Вони ніколи й нізащо не забудуть.

Тихін завмер на місці, дивлячись то на крукове тіло, то на свою палицю. Він не хотів цього. Він не хотів нікому шкодити. Навіть коли його ображали у школі, він не відбивався. Він не прихлопував комарів, що завжди зліталися до нього влітку.

Він просто хотів вижити.

Можливо, він так би й простояв тут усю ніч, якби десь між дерев не вигулькнула космата чуприна. Важко було сказати, дівчинка це чи хлопчик, чи якого вона була віку, а проте це безперечно була інша дитина. Не чудернацьке створіння, не якийсь звір — звичайна людська дитина. Хтось, хто так само заблукав посеред цього кошмару і тепер так само шукав шлях додому.

Ноги самі зірвалися з місця. Тихін заледве пережив перший день. Разом у них було б більше шансів, разом вони б змогли знайти вихід, і можливо, можливо…

Він зупинився тільки тоді, коли опинився майже впритул біля дитини. Тепер було видно, що це був хлопець на голову нижчий за нього, із русим волоссям, трохи темнішим і довшим за його власне. Він обернувся, і Тихін помітив, що його очі здавалися скляними й порожніми. Перш ніж він встиг зробити крок назад, хлопець штовхнув його, та й так, що він врізався у найближче дерево.

Голова віддалася болем, і Тихонові хотілося закричати. Чому ця дитина вдарила його, хоча він нічого їй не зробив? Чому ворони напали на нього за один лише крик? Чому тінь звинувачувала його, коли він знати її не знав? Чому діти в школі ображали його? Чому дорослим було так усе одно?

Чому ніхто не намагався його врятувати?

— Чому?.. — радше схлипнув, ніж спитав Тихін.

— Я тебе не сюю.

— Чому? — перепитав хлопець, заледве достатньо голосно, щоб його почули.

— Сьому сьо?

— Чому ти мене вдарив?

Раптом його погляд пом’якшав, і він сказав надзвичайно лагідно:

— Я хосю тебе вбити.

І чомусь, саме ця лагідність зламала його остаточно. Бо попри шалені обставини, попри зміст його слів, цей тон усе одно сповнив його теплом. Він прагнув цієї лагідності, прагнув почути її знову.

Він прагнув бути комусь потрібним.

Це раптове розуміння вклалося в його голові, немов відсутній фрагмент пазлу. Хіба ж не тому він пішов до лісу? Хіба не чув у закликах вітру, у співі дивних створінь цю обіцянку? Що знайде когось, кому буде не все одно, когось, хто любитиме цього м’якотілого мимрю з його паскудною писаниною.

Він поглянув на цю жорстоку, дивовижну дитину, і відчув раптове бажання обійняти її.

Здавалося, хлопець прочитав щось у його обличчі, бо сказав:

— Ти ш розумієш, правда? 

І здається, Тихін розумів.

— Тобі теш болясе. Усім тут болясе. Це все серез тих людей назовні.

Справді. Усі його проблеми… Ні, усі їхні проблеми були через тих людей. Через людей, що кривдили і тих, що дивилися й відмовлялися бачити, що так охоче списували з рахунків.

— Не будь, як вони. Залисся зі мною.

І тепер Тихін не розумів, чого він узагалі так боявся. Що такого страшного у смерті, якщо вона дасть йому те, чого він завжди прагнув? Якщо він міг залишитися серед таких же, як він, із цією чудовою дитиною, якщо міг ніколи-ніколи не повертатися до свого теперішнього життя?

На обличчі йому розпливлася усмішка, і він взяв хлоп’я за руку.

________