Казка-новела

Була собі квіточка.

Звичайна була, гарна, як усі квітки, мала чисто-білі пелюстки. Росла вона в густому лісі біля старої сосни. Квіточка ніколи не доглядала за своєю вродою, тільки годинами дивилася вона в далеке синє небо, клаптик якого виднівся між гілками дерева, і все уявляла, як летить у ньому чисто-білою голубкою. Інші квітки не полюбили мрійницю, насміхалися з неї, але квіточка не ображалася, тільки говорила їм:

— Я – мрія й надія, я – мир і любов, я – воля й натхнення, я – все, що є прекрасне на землі!

Але її не розуміли.

Ніхто, навіть мати.

Та вона все одно дивилася в небо.

Прийшла весна до лісу. Всі квітки, як і раніш, повідкривали свої тендітні пелюстки широко-широко, щоб бджоли змогли зібрати весь їх солодкий нектар. Тільки одна чисто-біла квіточка стояла біля сосни, згорнувши в бутон пелюстки, і все дивилася в небо, уявляючи, як летить білою голубкою над рідним лісом.

— Годі тобі, доню, байдики бити, — казала їй мати. — Робити щось треба, працювати!

— Матінко, дурниці оце вся робота, й на потім можна відкласти. Прекрасніше дивитися в чисте небо та уявляти себе пташкою!

Але її досі ніхто не розумів.

І вдавали, що її не існує.

Та вона все одно дивилася в небо.

Обійняло жарке літо густий ліс. Від спеки всі квіти заховали свої пелюстки в тінь могутніх дерев. Кожна квітка боялася сонця сильніш від пожежі, тільки одна чисто-біла квіточка дивилася на сонце, на небо, мріяла, уявляла і мило усміхалася, незважаючи на спеку.

— Який прекрасний світ! І чого бояться тільки інші? Небо – це ж неймовірно, небо – як життя, і я життя, життя, життя…

Але її не любили.

Від неї відвернулася мати.

А вона так і дивилася в небо.

Завітала осінь до домівки квіточки, а за нею і непрохані гості – лісоруби. Всі звірі тікали від страшних людей, що розмахували сокирами і кричали: “Гарна місцинка! Завтра біля цього лісу почнемо будувати заводи!” Вовки, лисиці, ведмеді і неуважні зайці, біжучи, наступали на квітки. Багато квітів після того загинуло, навіть не наповнивши усім своїм ароматом ліс. Важкі чоботи людей ламали листочки чисто-білої квіточки, але вона все одно дивилася в небо, говорячи:

— Нічого! Буду терпіти все! Терпітиму стільки, скільки потрібно! Все одно настане той день, коли я полечу в небі голубкою!

— Покинула б ти ті дурниці, дівчинко, — говорила більш до себе, ніж до доньки, її мати. — Ти – не воля. Ти просто квітка. Квіти не можуть літати.

Її вже ненавиділи.

Але вона не зважала на інших.

Вона все одно дивилася в небо.

Покрила зима напівзрубаний ліс. Квіти помирали від сильного холоду і від диму, який випускали високі труби заводу. Тоді люди вирішили спалити сосни повністю. Чисто-білій квіточці було дуже боляче бачити, як інші квітки оберталися в попіл, як жахливо скручувалися у вогні пелюстки її матері. Вона не стримувала потоки сліз.

— Любі мої! Якби ви мріяли і любили вільне небо, могли б зараз полетіти голубками.

Гинучи, квіти проклинали її.

Але вона не звертала уваги.

Вона зі слізьми дивилася в небо.

Пішли кислотні дощі. Холодні краплі обпікали пелюстки чисто-білої квіточки, досягали її коренів і нищили її красу. Вона знала, що це останні хвилини її життя, але все одно квітка дивилася в небо, хоча воно було вже не прекрасне, а жахливе, чорне від диму.

— Я так полюбила цей світ, — говорила останні слова чисто-біла квіточка, — але цей світ так і не полюбив мене. Шкода, що моя мрія ніколи не здійсниться…

Зникли люди, зникло життя, лишилась тільки земля – самотня, без нічого. Небо було холодне, сумне та чисте. На ньому не було нічого, крім однієї цяточки. То над своєю знищеною домівкою літала сумна, але вільна чисто-біла голубка…

__________