У глибині старого лісу, де туман стелиться над очеретом, а жаби кумкають так, ніби розповідають давні таємниці, лежало велике болото. Воно було темне й непрохідне, але мало свою душу — болотного духа. Його називали Млинар, бо він любив крутити водяні кола, які нагадували роботу старого водяного млина.

Та не сам він мешкав у тих краях. У глибинах річки, що витікала з болота, жив водяник — старий володар вод. Його борода була довга, мов водорості, а очі — глибокі, як вир. Водяник стежив, щоб річка текла вільно, щоб риби мали притулок, а хвилі співали свої пісні. Він був мудрий і поважний, але мав суворий характер: не любив, коли люди забирали більше, ніж їм потрібно.

Одного літа до села, що знаходилося  неподалік, прийшов чужинець. Він був жадібний і хитрий, хотів осушити болото, забрати собі всю рибу з річки.

Чужинець узявся до роботи. Він почав вирубувати очерет, рити рівчачки й відводити воду. Болото стогнало, річка міліла, риби гинули. Тоді Млинар піднявся з глибин. Його голос пролунав над селом:

— Люди, не дозволяйте чужинцеві нищити моє болото!

Але чужинець лише засміявся. Він кинув камінь у воду й сказав:

— Я не боюся ні духів, ні водяників.

Тієї ж ночі водяник вийшов із річки. Його постать була велична, а борода сяяла сріблом. Він звернувся до Млинаря:

— Настав час захистити наш дім.

Водяник тріпнув своїм сивим волоссям і вода завирувала. Прокопані чужинцем рівчачки знову повернули воду у річку. Млинар здійняв туман, що накрив усе село, і чужинець заблукав у ньому. Він бігав, кликав людей, але ніхто не чув його голосу. Кажуть, він так і залишився у болоті, перетворившись на чорного птаха, що кричить уночі.

Млинар же став добрішим. Він більше не лякав тих, хто йшов до болота з чистим серцем. Навпаки, він показував їм дорогу до цілющих трав і джерел. Водяник продовжував охороняти ріку.

Минали роки, і казка про болотного духа та водяника передавалася з покоління в покоління. Діти слухали її біля вогнища й вірили, якщо вони любитимуть річку й болото, то завжди матимуть захист.

Літніми ночами, коли  місяць сходить над Дніпром чи над болотом, можна й досі почути тихий шелест очерету — то Млинар і водяник нагадують людям: природа має душу, і той, хто її шанує, ніколи не залишиться самотнім.