Паляниця

З давніх-давен у нашому Дивокраї жила-була собі Паляничка. Не хлібинка, а справжня красуня: кругленька та пухкенька, а ще запашненька, бо на хмелю вистояна, білому борошенці замішана, гарячій печі випечена. Та справжня сила Палянички була в іншому, бо, нагадуючи сонце, могла вона оберігати від злої сили, збирала рід людський за одним столом. Світло і милосердя, честь і доброчесність випромінювала, тому й поважали її понад усе.

Та ось настали лихі часи… Вороги-сусіди позаздрили мешканцям Дивокраю й підступно вночі захопили його землі! Плач та стогін заполонили колись веселу країну. Змовкли солов’їні пісні, похилилася в смутку Червона Калина… А родини не збиралися за одним столом, не до свят, чоловіки ж бо з лютим ворогом б’ються… Та й зайди, як та сарана, день і ніч прибували на наші ясні зорі, тихі води та медові ріки.

Невесело було й Паляничці, та сльози та розпач – не для неї. Дізналася вона якось таємницю про себе саму: древні волхви наділили її досі не баченим даром, якого не має ніхто інший у світі. А секрет цей – в імені «Паляниця»: вимовити його можуть лише мешканці Дивокраю. Як же використати цю силу проти ворога?

І запропонувала наша красуня оборонцям Дивокраю своє ім’я як пароль: хто не вимовить його – той ворог. Новина рознеслася кордонами – і люди із захопленням сприйняли її, бо святий обов’язок кожного – боронити свою землю й білу хату від заздрісних приблуд. Скільки ж підступних ворогів було викрито, скільки земель Дивокраю звільнено! А слава про Паляничку полетіла білим світом…

Та радіти нашій героїні поки не вдається, бо знає про Крим та Лівобережжя, де поки панує ворог. Щасливою стане лише тоді, коли знову під мирним небом зберуться за одним столом родини, коли, замість журливих, лунатимуть веселі співи в білих хатах… Отоді вона, Паляничка, стане по-справжньому щасливою…

«Півник»: що було далі?

Моя улюблена книга – «Півник» Зоряни Живки. Це не просто казка, а захоплива історія, відома всій Європі, в основі якої – порятунок бабусею улюбленого пернатого із Маріуполя. Головний герой – півень: «Та такий гарний — козак, а не півень! Пір’я — як смола, чуб — як шапка смушева, а штанці — немов шаровари. Про хвоста й казати нічого — не хвіст, а прапор! А як закукурікає — пів міста чує». Саме він, перетворившись на козака, допоміг мирним мешканцям покинути окупований Маріуполь.

«А вороже військо без нечистої сили геть слабке стало — захисники міста його незабаром здолали й своє місто ще кращим від будували. Повернулися тоді жінка з півнем до свого дому, стали жити-поживати, сусідським дітям казки розповідати. А містяни шанували чорного півня на рівні з усіма козаками — захисниками міста. Бо він своєю звитягою це заслужив».

На жаль, і моє рідне місто Херсон, у якому я проживаю і сьогодні, не покидаючи в найскладніші часи, було окуповане чи не з перших днів війни. Довгими тривожними вечорами я малюю у своїй уяві того ж Півника-Козака, який допоміг прогнати ворога з Півдня. А могло це бути так…

Темрява накривала наш край… Крок за кроком, село за селом, місто за містом нечиста сила відтісняла добро і світло з нашої землі… Ось і на вулицях Херсона з’явилися упирі та вовкулаки, насолоджуючись власною силою та безпомічністю містян. Сіючи страх в людських душах, ворог перетворив прекрасну Перлину Півдня на березі Дніпра на темне задзеркалля, у підземеллях якого в катівнях страждали нескорені херсонці. Що ж робити, скільки ж потерпати від нечисті? Скільки матінкам із дітками слізки лити безпомічно?

Порадилися найвідважніші херсонці, надумали: як би звісточку Півникові-Козакові передати, щоб швидше ворога прогнати? І прийшли на поміч птахи, які погодилися на власних крилятах рятівника маріупольців відшукати, щоб допоміг біду подолати.

Не довго й шукали – і звісточку передали: нечисть блукає, діток у підвали заганяє, навчатися не дозволяє. Допоможи-бо, Козаче, адже давню магію знаєш і ворога подолаєш.

І став Півник мудрувати, таємні операції планувати, як би пошвидше ворога з Херсона прогнати. Перетворюючись із птаха на людину й навпаки, легко долав наш герой перепони, гуртував навколо себе відважних українців.

Ось прийшов і падолист, і вирішальна ніч: подав Півник бойовий клич – і славне військо українське прогнало нечисть із нашого міста. А Півник, перетворившись на Козака, був першим у лавах наших соколів, бо Волю і Свободу, Любов до людей носив у серці завжди і з’являвся там, де найбільше потребували допомоги. На диво, чи не в кожному селі й місті чорненькі півники знаходили в собі прихований дар і перетворювалися на козаків. Бо щедро ділився наш герой таємними знаннями характерників із побратимами, бо попереду – звільнення Лівобережжя та Криму!

Козацькому роду – нема переводу!