Оповідання

Розділ І

За межею світла

2790 рік. Космодром «Явір». Велика Британія.

– Сьогодні стартує експедиція, що змінить наше уявлення про Всесвіт! – на все горло сповіщав ведучий теленовин. – Відправляється місія «Одін-9», – перша спроба людства дослідити зону, відому як Пустир. Вона розташована за межами нашої галактики. Жоден зонд, відправлений туди, не повернувся з даними. Але сьогодні, уперше за всю історію, крок у невідоме зроблять живі астронавти!

Камера повільно наближалася до колосальної сріблясто-чорної ракети, що здіймалася над стартовим майданчиком. Її корпус мерехтів, немов укритий мільйонами крихітних зірок.

Капітан місії Селін Арчер стояла перед люком і вдивлялася в сіре небо. Вона чула гул ядра, а десь у глибині себе відчувала ще потужніший подих азарту.

– Ви готові, капітане? – запитав інженер, застібаючи останні кріплення її скафандра.

– Так… Наскільки взагалі можна бути готовою до польоту туди, де немає навіть світла, –  тихо відповіла вона.

Ядро гравкорабля активізувалося, рушії розкочегарились, а серця загорілись палким відчуттям пригоди.

Екіпаж провів у криптосні майже двадцять років, перш ніж корабель нарешті дістався спустошених земель.

Першою прокинулася капітан Селін Арчер, та, хоча свідомість ще очищала осадок криптосну, вона могла мислити раціонально. За нею розплющили очі Ерік, Генрі та Фібі.

Два тижні вони збирали зразки, заради яких спали двадцять років. Найважливіший із них – Ксеоніт, за грам якого космічні торговці готові платити п’ятсот тисяч аграарських стерлінгів. Його кристали світилися, використовувалися для запобігання перегріву надсвітлових двигунів.

Екіпаж сидів у зоні дозвілля, коли на комунікаторі з’явилось об’ємне лице Еріка:

– Зразки знято, можна повертатися додому, – мовив через екран той, допиваючи чашку американо з кокосовим молоком, що так люб’язно зробив Генрі. – До речі, Селін, зайди до капітанської рубки у вільний час, я маю дещо сказати.

Хоч астронавти й мовчали, та всередині в кожного нутрувало лише одне – тріумфальне відчуття того, що зовсім скоро вони будуть удома, поруч із рідними, а їхні імена ще надовго зависнуть в атмосфері Землі, немов сузір’я.

Селін ішла до рубки, тримаючи звіт про завершення операції «Одін-9».

– Я виконала завдання, змогла… ні, ми змогли.

Герметичні двері розсунулись, і звідти – лише біле полум’я, що безжально стирало рубку з існування.

– Еріку! – закричала Селін; адреналін підскочив, кров у жилах закипіла. Вона ступила крок за двері… Розплющила очі…

Навколо був лише пісок, брили, скелі – і знову пісок. Пекучі промені сонця палили шкіру Селін, змушуючи її коротке біляве волосся липнути до обличчя. Гарячий вітер тягнув у повітрі чудернацькі червонуваті потоки.

Дівчина лежала посеред пустельного рудого каньйону, де навіть тіні здавалися розжареними. Поряд, на розпеченому камені, валявся розбитий візор скафандру. Коли свідомість Селін роз’яснилася, вона спробувала зв’язатися з іншими, але марно: комунікатор, як і кондиціонер костюму вийшли з ладу.

– Ох, – глибоко видихнула вона, – дякую, що хоч не в зоні кислотних дощів.

На горизонті тремтів маленький завиток диму, та його походження ховалося за безкрайніми дюнами, що тяглися на кілометри.

– Так от як це, коли нічого не пам’ятаєш, – промовила вона, намагаючись віднайти хоч якусь поличку пам’яті.

Останнє, що виринало з підсвідомості, – те біле полум’я, що роздирало кабіну, спалахи вогню й виття сирен, яке пронизувало кожну клітину її тіла.

Селін ішла крізь вітер, тримаючись за обгорілий край скафандра. Кожен крок віддавався тупим болем у стопах, ніби мозок досі не міг вирватися з обіймів криптосну. Дим на горизонті ставав ближчим. Вона переступила через чергову дюну – і завмерла.

Прямо перед нею, у низовині між скелями, стояли троє кремезних постатей у довгих, рваних плащах. Їхні обличчя закривали металеві маски з темними окулярами, а на плечах поблискувала зброя. Вони рухалися мовчки, але впевнено, немов мисливці.

Тваринні інстинкти підказали Селін, що стоячи, вона буде підстрелена раніше, ніж навіть устигне зрозуміти, що її помітили. Поруч, за кілька кроків, лежав великий піщаний валун. Різкий ривок – і вона вже опинилася за брилою. Невдале приземлення відгукнулося сильним болем у ключиці.

– Схоже, зламала, – процідила крізь зуби Селін. – А ті дядьки… точно злі.

Раптом – постріл, а точніше – три. Глухий, різкий звук розірвав повітря. Селін відчула, як страх здавлює серце, і зрозуміла: ці постріли можуть бути останніми в її житті. Зціпивши зуби, вона наважилася подивитися. Серце калатало, мов навіжене, але цікавість узяла гору – вона обернулася.

Десь у двадцяти-тридцяти кроках від неї стояв високий, доволі знайомий силует. На ньому був стрілецький візор, який блищав у променях сонця. У кобурі – «Пегас-28» – доволі старенький нейтронний пістолет ще часів навали африканських скрегунів.

Сталося те, чого Селін боялася найбільше. Незнайомець, поклавши руку до кобури, повільно почав зближатися, при цьому попередньо увімкнувши стрілецького візора.

– Скажіть, що це просто дурний сон! – злякано прошепотіла дівчина.

Селін ледь стримувала крик і не могла поворухнути пальцем. Жах повністю заволодів її тілом.

Раптом у голові щось перемкнулося, страх зник, разом із болем. Кулаки зжались, а серце закалатало. В її голові була лише одна думка – вижити. Очі покрилися кров’ю, а м’язи напружились.

Стрибок. Потім упевнений ривок – і удар. Чолов’ягу відкинуло метрів на два. Селін замахнулася вдруге, але незнайомець був спритнішим. Він швидким переворотом ухилився від удару. Селін дизорієнтувалася. Долі секунди вистачило, щоб її повалили на спину й приклали револьвера до лоба. Одна секунда. Дві. Три.

– Це ти?! – скрикнув він. – Ще секунда – і я натиснув би на курок!

– Ти хто? Ми знайомі? – у Селін запаморочилася  голова.

Хлопець випрямився, схопився рукою за маску й зірвав її з обличчя – це був Генрі Лонгмен.

Розділ ІІ

На краю цивілізації

Генрі важко сів на камінь навпроти, відкинувши маску вбік. Було зрозуміло, що він провів тут не один тиждень.

– Корабель, – почав він рівним тоном, – не вибухнув. Нас атакували роботи… чи машини, важко сказати. Вони були схожі на роботів, але діяли занадто самостійно, немов мислили. Незнайомці пробили обшивку. І тут різко з’явився червонуватий дим. Я знепритомнів майже відразу.

Селін мовчала, слухаючи кожне слово.

– Коли отямився, – продовжив Генрі, – частина мого обладнання вже не подавала ознак життя. Еріка не було поблизу.

– Скоріше за все, його викинуло далеко за горизонт, як і мене, – мовила Селін.

– Фібі лежала поруч, без свідомості, – сказав Генрі. – І тоді з’явилися вони, – він кивнув у бік диму, – пустельники.

Генрі дістав із сумки біленький уламок – вигнутий уламок металу, на краю якого мерехтіли ледь помітні іскри та звисали дроти.

– Ось частина тих машин. Не схожі на людські  розробки. Сплав надміцний, витримав десять пострілів в одну точку з мого пегаса, а волокна… – він повів пальцем по гладкій поверхні. – Вона самовідновлюється. На моїх очах вибоїна повільно затягувалася.

Над головами знову пролунав сухий тріск – звук пострілу, але цього разу далеко. Генрі не зрушив з місця, тільки стиснув уламок міцніше.

– Якщо ми хочемо повернути Фібі, доведеться йти туди, – він знову кивнув у бік диму. – Але вони не віддадуть її просто так.

– Моя ключиця, – процідила крізь зуби Селін.

Раптом дівчині зрозуміла, що не відчуває болю. Він просто зник.

Вітер гнав червонуватий пил. Селін і Генрі рухалися майже мовчки. Кожен їхній крок луною відбивався у вузьких каньйонах. Удалині жеврів дим – саме там, за словами Генрі, ховалися мародери.

– Якщо підемо навпростець – нас помітять, – сказав він. – Доведеться перелазити крізь ці розломи.

– У нас немає вибору, – відповіла Селін крізь зуби.

Дівчина й досі не відчувала болю. Це лякало більше, ніж сама рана.

Кілька годин вони йшли крізь піщані ущелини, поки нарешті не вийшли до оглядового плато. Унизу, між скелями, світилися лампи на високих стовпах. Там стояли намети, укріплені металевими пластинами, а довкола – патрулювали ті самі кремезні постаті в масках. Посеред табору, під навісом, лежала Фібі. Її руки й ноги були прикуті до підлоги товстими кабелями.

– Вона жива, – полегшено прошепотіла Селін.

– Так, – відказав Генрі.

Ніч опустилася швидко. Патрулі змінилися, у таборі запанувала тиша. Генрі показав рукою на вузький прохід у скелі.

– Там охорона мінімальна. Якщо підемо разом – нас помітять. То ж я відволікатиму їх, а ти підеш за Фібі.

– А якщо тебе схоплять? – шепнула Селін.

– Тоді біжи й не озирайся.

Через хвилину перші постріли розірвали ніч. Генрі відволікав патруль, а Селін рвонула вперед. Вона ковзала тінями, тримаючись ближче до пісковиків. Серце билося так гучно, що, здавалося, ось-ось зрадить її.

Вона дісталася навісу. Фібі лежала бліда, але очі її розплющилися, коли Селін торкнулася руки.

– Тихо. Це я.

– Селін? – ледь чутно прошепотіла Фібі.

Кабелі світилися, немов дискокуля. Селін стиснула їх – і відчула різкий розряд. Але знову – жодного болю. Одним ривком вона розірвала кабелі.

– Підвестися можеш?

Фібі хитнула головою.

– Спробую.

Раптом позаду пролунав крик, а потім ще один постріл. Селін озирнулася – двоє Пустельників уже бігли до них.

– Тікай! – крикнула вона Фібі.

Обоє рвонули до виходу з табору. Позаду знову загриміли постріли. І раптом із темряви виринув Генрі – у його руці димів пегас. Він прикрив їх, і троє разом вирвалися у вузький розлом каньйону.

Фібі дивилася на них широко розплющеними очима. Ще мить – і вороги наздоженуть. Але в голові була лише одна думка: «Фібі жива».

Позаду гримнув вибух, світло вихопило з темряви Генрі, який махнув їм рукою:

– Уперед! Я прикрию вас!

Раптом дівчина побачила Еріка, що, немов каменюка, летів униз.

Розділ ІІІ

Пробудження

Селін стиснула руку Фібі, зробила крок за виступ, що вів у бездонний каньйон, – і різко розплющила очі.

Навколо панувала тиша. Вона лежала в кріокамері, під прозорим куполом, крізь який пробивалося блакитне світло. Серце калатало так, ніби щойно вирвалося з бою. Поруч рівномірно дихали у сні Генрі, Ерік і Фібі.

– Сон… – прошепотіла вона. – Лише сон…

Система життєзабезпечення спокійно клацнула, на моніторі висвітився таймер. Час до прибуття – 5 днів і 14 годин.

Селін ще довго вдивлялася в знайомі обличчя своїх товаришів. Її руки тремтіли, але всередині нуртувало відчуття, що все було надто реальним.

Вона торкнулася стінки камери. А якщо це лише інший сон?

Свідомість знову почала туманитись, повертаючи її у криптосон. Перед очима ще раз спалахнув червоний пил пустиря.

– Я бачила пісок, чула постріли, – подумала Селін, потроху засинаючи. Я знала: усе це було правдою. Але ось я прокинулася…

Дівчина заплющила очі. Темрява пустиря знову здавалася реальною, але тепер вона відчувала тепло кріокамери. Генрі, Ерік і Фібі спали поруч, спокійні та живі.

Селін повільно розплющила очі. Серце ще калатало, але страх залишився позаду. Вона торкнулася рук друзів і прошепотіла: “Ми вижили… і тепер все можливо”.

За куполом тихо миготіли зорі. Попереду – нові світи, нові відкриття, нові пригоди. Селін знала: навіть у найтемнішому куточку Всесвіту завжди можна знайти світло…

__________