–  Шановні пасажири міжгалактичного потягу “УкрКосмос”! Сьогодні наш рейс “Київ  –  Сузір’я Оріона!” Через 10 хвилин вирушаємо! Встигніть зайняти свої місця у ваших вагонах та отримуйте максимальний комфорт від поїздки, –  пролунав динамік попри неймовірний гул двигунів, що прогрівалися десь на останніх вагонах потягу.

Максим зайшов до купе №13. Це була його перша поїздка новеньким потягом. Він очікував побачити стерильні стіни космічного корабля (ми ж летимо у космос!), але всередині пахло звичайнісінькою залізницею.

–  Квиточок у застосунку “Дія” маєте? –  суворо запитала провідниця, зазирнувши до телефону Максима. – Проходьте, молодий чоловіче. Ваше місце  – третє, нижнє. Тільки під час поїздки не виходьте зі свого купе, бо інакше будете літати по всьому плацкарту як муха.

Максим, наспівуючи рядки “Незламний дух, єдина віра, Рука підтримка та довіра, Молитва неньки, пісня тиха Оберігає нас від лиха…” групи Діля, протиснувся вузьким коридором. Вагон виглядав як звичний потяг, тільки замість вікон були масивні ілюмінатори, за якими вже мерехтів розмитий вогнями Київ. На сусідній полиці хтось голосно гортав газету. Максим обернувся, очікуючи побачити звичайного пасажира, але наткнувся поглядом на щось зелене, з блискучими блакитними очима та з антенками.

–  Добрий день. Я бачу, ви тут вперше? – запитав прибулець, продовжуючи читати газету. Його антени злегка завібрували, вловлюючи збентеження Максима.

–   Е-е… так, вперше, –  парубок обережно присів на край своєї полиці. –  Я думав, тут будуть капсули для сну, анабіоз… Ну, знаєте, як у кіно.

Прибулець нарешті згорнув газету. Його звали Гренк, і вдягнений був у білосніжну вишиванку, у якій виглядав досить кумедно.

–  Капсули є лише у фільмах. А в нас тут плацкарт, – філософськи зауважив він, дістаючи з-під столика чималу торбу у жовто-блакитних тонах. –  Ми  –  люди ділові. Я от з відрядження повертаюся. Кристали для гіпердвигунів закуповував для своєї компанії. А ти?

Максим ще навіть не встигнув нічого відповісти, як раптом купе здригнулося, двигуни стали набирати обертів, а потягом пролунало “Рушаємо!”. За склом Київ почав стрімко зменшуватися, а потім і зовсім зник у темряві космосу.

–  Ех, ніяк не можу звикнути до таких поїздок, –  зітхнув Гренк, вправно підхоплюючи склянку з чаєм, що почала повільно підніматися над столом.

В ту ж мить гравітація вирішила перевернути все догори дриґом. Максим відчув, як він повільно підіймався вгору.

–  Пасажири! Я ж казала: фіксуємо ремені безпеки! – почувся в коридорі голос провідниці. Вона вправно, тримаючись за поручні, підпливла до їхнього купе. –  Чай з печивом замовляли?

–  Так, це моє! –  гукнув прибулець, вправно взявши своє замовлення з таці та поклавши банкноту. –  Нарешті можу поїсти, бо голодний як чорт, –   і блимнув своїми очима.

Максим притиснувся до товстого скла. Потяг набрав неймовірну швидкість. Зірки навколо почали розтягуватися у довгі нитки, і вже навіть не було зрозуміло, куди летів цей потяг. Простір викривився, і на мить хлопцю здалося, що він бачить не космос, а величезне полотно з золотими візерунками.

–  А знаєте, –  раптом подав голос Гренк, хрумкаючи печивом “Марія”,  –  я багато де бував. На Марсі в готелях чи в туманностях, де замість дощу падають діаманти. Але тільки в потягу “УкрКосмосу” відчуваєш: ти вже майже вдома, навіть якщо він далеко.

Максим усміхнувся. Гравітація в купе поступово стабілізувалася  –  запрацювали магніти під підлогою, і хлопець м’яко опустився на свою полицю. За ілюмінатором світлові нитки зірок раптом зникли і з’явився величний Місяць. На його сріблястій поверхні виднілися маленькі готелі та велика метеорологічна станція.

– Зараз буде технічна зупинка, – пояснив Гренк. – Пропоную скористатися цією миттю та купити місячних пиріжків. Тамтешні господині роблять їх із пилу комет та яблук. Вони чудові!

Потяг м’яко зупинився. Двері вагона з шипінням відчинилися. Максим визирнув у коридор. Там, біля виходу, він побачив бабусю в скафандрі, яка простягала пакунок у фользі.

–  Купуйте місячні пиріжки! На Землі ви їх не знайдете! А смачні  –  просто космос!

Хлопець дістав кілька монет, купив пакунок і повернувся до Гренка. Вони сиділи вдвох, жуючи теплі, солодкі пиріжки, поки потяг знову набирав хід, залишаючи Місяць позаду. На язиці затріпотіли рядки “Ми – українці, Найцінніша честь і воля, Як чорнобривці, Вдячні діти неба й поля! Ми – українці, Сяють очі, наче сонце, Не поодинці, Щастя входить у віконце!”. Через декілька хвилин пісню підхопили тисячі пасажирів та вона залунала на весь потяг.

Потяг мчав у невідоме, постукуючи колесами по невидимих рейках. Попереду було сузір’я Оріона. А зараз  –  затишок. Максим і не збагнув, як заснув…

____________