Усе почалося ще з 1430 року.

      Жив тоді якийсь Влад Басараб – син владики престолу Валаського. Були в нього лише брат та батько. Якось його прихильники вирішили повалити митрополита Святішого синоду і переворот вчинити. Але правитель дізнався про це швидше і подався по допомогу до султана Османських земель. Та де там: покараний він був та в темницю засаджений. За зраду. Повернувшись, владу свою назад повернув і боротьбу з Туреччиною затіяв. Не скінчилася затія добром. Людей багато померло. Але зійшлися вони в результаті з Османом, мир уклали, щоправда правитель їх не захотів пустим словам вірити. На «заставі» наполіг. А запорукою цьому синів воєводи зажадали. Так і довелося Владу покинути рідні мури. Жив він при царському дворі та протягом чотирьох років тортури під вікнами бачив. Тривога ним опанувала, спокій назавжди втратив. Чи багато, чи мало часу пройшло, але після повернення дізнався він страшну правду, що батька його вбили, а брата живцем поховали. І почав він мститися: безжально вбивати турків, на кілок садити та вечеряти при тисячах трупів. З того часу і прозвали його Графом Дракулою. Але ти, небоже, просто так не вір. Кожному прізвиську його виправдання було.

      Дракулою прозвали його на честь стану його особи в клубі під назвою Dracul (що в перекладі «диявол», «дракон»). А за розповідями старого, у зборищі-то цьому, вони секрет вічної молодості шукали. От і ходили чутки, що знайшли його в крові людській. А сам Басараб від природи красою не виблискував, ще й блідий був, як небіжчик.

       Ну а Цепешем його прозвали від одного улюбленого вишуканого способу вбивства. Славився він своєю холоднокровністю: побачивши насаджених тисяч турків на кілок, не гребував влаштовувати бенкет на полі битви. Сидів Дракула за святковим столом та страви смакував, запиваючи криваву їжу кров’ю померлих. А з румунської в перекладі țeapă – «кіл», що в буквальному сенсі означало – Боже борони – «колосаджувач».

       Помер Граф 1476 року під час битви з турками. Тоді тіло його колом прокололи і голову відрізали, відправивши владиці Османському як доказ. От люди вже й зміркували, що кінець вампірам настав. Та де там…

       У 1740 році, коли до влади Марія Терезія завітала, спалах вампіризму стався. От цариця і заслала в Європу професора Герхарда Ван Шветена справу розслідувати таку собі. Натовпами люди гинули, та не на порожньому місці, княже. Не просто вбитими були вони, а з шиями прокусяними. У той день, звичайно, ніхто проблем наживати не хотів. Ось Терезія і видала закон про заборону небилиць про вампірів. Але перестрахуватись малеха вирішила.

       За повір’ями, у Цепеша-ж бо три могили було. От і поїхали вони їх розкривати. Відкрили першу – а там кістки собаки лежать. Другу – а там повний скелет. Але ж ти, пане, не забувай: голову йому відрубали. От справа і до третьої дійшла. Розкривши її, виявили тільки труну порожню.

       Отут усі й зрозуміли, що не помер Дракула. І спалахи лютої розправи кривавої тривали з вини цього звіра лютого. Боялося його людство так дико, що від одного імені здригалися. Тоді ми інших проблем не знали, тому і про вампірів не забували. Ой, чую, що незабаром людство буде зайняте собою, та уваги вже не зверне. Горе буде, ой горе…

(Публікується в перекладі)