Фрагмент повісті

Хто б міг подумати, що погані ідеї можуть з’явитися просто від нудьги та задухи…

Я стиснула ручки свого крісла та прикрила очі. Ми відправилися у космос. І мені снилося, як нам як покарання у перший день канікул доручили мити аудиторії в академії, а ми… викрали космоліт, наче підлітки, які просто вирішили поганяти вуличками на чужій автівці. По суті ми  і були підлітками. Мамочко! І чим ми тоді думали? Звідки нам було знати, до чого це призведе?

Артур розбудив мене, трусячи за плече та посміхаючись від вуха до вуха. Білий захисний костюм  поскрипував на хлопцеві від його активних рухів. Я заснула, як і передбачалося Нікою.

– Доброго ранку, сонечко! – Артур, граючи, попатлав моє волосся, але я роздратовано відкинула його руку. – Активуй костюм і вилазь із теплого крісла. Ми вже на орбіті і пересуватися нам краще всім разом.

Потрібно зізнатися, що, незважаючи на нерозсудливість нашої афери, Артур ставився до всього відповідально: наглядав за нами та поводився як справжній лідер. Це дратувало мене, але він справлявся.

Я розім’яла плечі та натиснула кнопку активації костюму, яка висіла, ніби кулон, на моїй шиї. Легка матерія почала покривати все моє тіло “лусочками”. Костюм міцно прилягав до мого тіла, не пропускаючи нічого шкідливого та небезпечного.

Я пройшлася коридором космічного корабля та нарешті дісталася до лобі, у якому вже зібралися всі знайомі обличчя. 

– Нарешті, – зітхнула Ніка. Вона змінювала налаштування на голограмці свого костюму, після чого він став яскраво-рожевим.

– Тож, як я вже пояснив, – почав Артур, – ми маємо триматися разом. Ніхто не відходить від мене, тому що саме я буду тримати АтмоСферу, аж допоки ми не з’ясуємо, чи безпечно дихати без захисту, – він підняв руку до гори, щоб всі бачили, маленьку кульку блакитного кольору. – Всі готові? Ніхто не хоче до вбиральні?

У повітрі зависла напруга. Артур стиснув кульку і писклявий голос почав відлік: “Запуск АтмоСфери через три… два… один…”.

Ледь помітна плівка огорнула нас, ніби відрізаючи від всього навкруги.

– Як справи? – запитав Артур. – Дихаєте вільно? Готові?..

Всі в унісон кивнули. Мій друг сховав АтмоСферу у спеціальний відсік костюму (стандартний для кризових ситуацій) і… він на мить завагався.  Ніхто цього не помітив, окрім мене, та у наступну секунду Артур приклав великий палець до датчика, який відсував величезний люк. Його вагання змусили мене переживати сильніше, але раптом мій страх та тривогу змінило захоплення. Я та всі інші пороззявляли рота. Перед нами була справжня, здавалося, неосяжна галактика. Ми бачили з орбіти палітру яскравих кольорів планети та її супутників. Здалеку всі материки та океани нагадували великі долоні, що лагідно охоплювали планету: вона була зеленою, живою, молодою…!

Дещо привернуло мою увагу моментально: гори були непропорційно великими (як цікаво!), мені здалося, що, якщо подивитися на них під іншим кутом, то можна буде побачити, як їхні жовтуваті, підпалені жаром яскравих гігантів піки, випинають у космос. Вони відрізнялися від планети не тільки теплом, але й кольорами: червоні і жовті…

Руді, несподівано для нас обох (я прочитала це по його обличчю), знайшов мою руку. Я відчула, як його пальці тремтять від захвату, і посміхнулася. Це, напевно, неймовірно пережити таку подорож – ще й у такому ранньому віці.

– Якщо ми хочемо повернути корабель вчасно, нам потрібно вирушати, – мої слова витягнули всіх із заціпеніння. Артур кинув на мене швидкий погляд, невпевнено посміхнувся і кивнув.

Він почав встановлювати платформи для створення мосту, завдяки якому ми потрапимо на планету. Були різні способи переміщення в космосі, але цей був найнадійніший, оскільки ніхто не знав, чого чекати від нерозвіданих місцевостей: галактик, метеорів… Портали теж не спрацювали б – вони знищують матерію АтмоСфери, яка захищає людей від палаючих зір чи відсутності кисню, тож це був не варіант.

Поки Артур налаштовував Перехід, я відкрила панель завдань свого костюму. Моєю спеціальністю була планетологія, тому костюм автоматично мав при собі прилади для збирання зразків землі, води…

– Готово! – оголосив Артур і натиснув кнопку “Старт” на своїй голограмці, яка світилася над його долонею, – і наш перехід почав створюватися, як і наші костюмі, лусочка за лусочкою. – Хто перший? 

Вдруге питати не довелося, бо як тільки Перехід досягнув планети, Ніка заскочила на нього та швидкими кроками понеслася на інший бік. Ми пішли за нею.

Ось у чому справа, коли людина опиняється у нашій ситуації: коли ти досягаєш планети, що народилася декілька місяців тому у сузір’ї Кассіопеї, планети, якої ще не торкалася рука людини, – всі її проблеми стають малесенькими, аж допоки зовсім не зникають. Щоб тебе не мучило на Землі: уроки, сварки з батьками чи друзями, погані стосунки із вчителями, зрада друга, або нездатність зрозуміти певний предмет, – нічого не мало значення… Окрім тебе і твоїх напарників на маленькому острівці життя посеред безкрайого, різнобарвного космосу. Тут всі були рівні.

Краса і незвіданість цього місця нависали над нами, викликаючи найсильніші почуття. Ми всі змалечку знали історії вчених, які казали у численних інтерв’ю, що звикли до космічних краєвидів, бо не вперше мандрували крізь світлові роки і побачили чимало дививож. Але я просто зараз могла заприсягтися, що ніколи не звикну до цього.

– Ми тут ненадовго, – промовила Еріка, яка одразу перейшла до справи і стала перевіряти придатність планети для дихання і життя. – Атмосфера майже така сама, як і на Землі… Складові дещо різні, але дихати ми зможемо. Нам потрібно встигнути оглянути цю планету. Якщо ми розіб’ємося на пари, то зможемо проаналізувати і набрати зразки звідусіль.

– Я буду з Ерікою, – одразу виголосила Ніка, чим здивувала саму Еріку.

Остання подивилася на дівчину із запитанням в очах: «Що? Чому я?».

Мене таке об’єднання у міні-групи теж не влаштовувало, я не хотіла залишатися з Артуром сам на сам:

– Руді, будемо у парі? – запитала у хлопчика я та із викликом проігнорувала Артурів тихий протест.

Руді знітився, але його блакитні очі засяяли:

– Звісно! Тепер ми команда планетологів!

– Послухайте, як щодо триматися всім разом? – вимогливо запитав Артур, – Ми не знаємо, що може статися на цій планеті. Якщо ми розділимося, то ми ризикуємо встряти у халепу набагато швидше…

– Артуре, нам потрібно покрити велику дистанцію, зібрати багато зразків. Ми сюди прилетіли не дурака валяти, – промовила Еріка, повільно наздоганяючи Ніку.

– А шкода… – зітхнув мій друг, він виглядав занадто збентеженим для людини, яка приземлилася на незнайому планету, та й ще за власним бажанням.

Артур підійшов до мене з Руді, цим виявляючи свій намір бути у групі з нами. Я хотіла відмовити йому, але розуміла, що це буде нерозумно. Якщо і розділятися на групи, то краще не залишати когось одного позаду… Ми поставили собі нагадування, які сповістять нас, коли настане час повертатися до нашого корабля, і відправилися у різні сторони, також, про всяк випадок, встановивши місце екстреної зустрічі. Воно було, більш-менш, серединою між нашою територією дослідження та територією дослідження Еріки та Ніки.

Перші півгодини ми бродили і розглядали все навколо у тиші. Ми ніби боялися сполохати чарівний момент. Я почувалася самовпевнено, ніби тепер уже точно нічого не зупинить мене у всьому всесвіті і я зможу робити що завгодно! І не буде страшно через дурних вчителів, які вичитують тебе, коли ти нашкодив, і батьків не зможуть посадити тебе під домашній арешт… Тебе не зупинять навіть погані оцінки з курсу «Управління Космічними Кораблями».

Артур, хоч і був зачарований красою та зеленою блакиттю планети, особливо не був зацікавлений усіма природними складовими, на відміну від мене та Руді. Він роздивлявся голограмку нашого корабля над своєю долонею. Краєм ока я помітила, що задня частина космольоту була червоного кольору, але не наважилася спитати, у чому проблема. Гадаю, мені не хотілося псувати своє враження від дивовиж, із якими ми сьогодні стикнулися.

Ми пересувалися повільно і обережно, дивлячись, куди ступаємо. Це найпростіше і найперше із правил, які ми вивчаємо в академії. Головне – безпека. Звісно, наскільки це можливо в умовах космічних об’єктів, але все ж таки…

Я проходила повз різні дерева: вони не мали листя або хвої, тільки стовбур та закручене, мов ліани, віття. Я доторкнулася до кори рослини і здивувалася, коли відчула шерсть під своєю долонею. Шерстяні дерева… Мені було цікаво, чим ці дерева були схожі на земні, бо на перший погляд вони були чимось, що точно виникало у голові людини, коли їй казали: «А зараз уявіть інопланетну рослину». Я нахилилася, щоб трохи відкопати корені маленького росточку, який пробився крізь землю прямо під великими деревом, можливо, за своєю будовою, ці дерева функціонували так само, як наші: корені, вода, сонячне проміння… Але цим кореням не було видно ні кінця, ні краю, наскільки глибоко я не копала. Вони були нескінченими…

У мене за спиною Артур вже відволікся від своїх проблем і розпитував Руді:

– Нащо тобі ці картки? – ще по дорозі до цієї блакитно-зеленої галявини я помітила, як молодшокласник звідкілясь дістав ще одну стопку карт, тож була заінтригована почути відповідь.

– О, вони для… Завдяки ним я можу краще розуміти планети, природу навкруги і всяке таке… Я їх запам’ятовую або порівнюю реальність із картинками… – Руді саме роздивлявся якісь рослини на картонці.

– Скільки їх у тебе взагалі? – продовжував розпити Артур, ніби не помічаючи ніяковість хлопця.

– О.. ем, багато… Я малюю їх сам…

Я закотила очі від Артурової настирливості, але нічого не сказала. Артур продовжував:

– Ти не виглядаєш, як який-небудь хуліган, ти знаєш? Ти точно улюбленець вчителів…

Я робила вигляд, що не зацікавлена у розмові хлопців, натомість сканувала цікаву квітку, яка нагадувала пащеку монстра із неконтрольованим слиновиділенням. Таку рослинку точно не побачиш на нашій простенькій Землі.

– Навпаки, вчителі мене недолюблюють, – Руді брав приклад з мене і дуже зацікавлено дивився у свої картки, щоб Артур скоріше від нього відчепився.

– Чому?

– Артуре… – Я застережливо подивилася на нього, але той не звертав на мене уваги.

– Тому, що я задаю занадто багато питань і постійно перериваю уроки, чим заважаю іншим учням, – рівним, віддаленим тоном промовив Руді. – Я посварився із учителем прямо на уроці.

Мій сканер заквершив працювати над черговою дивовижною рослиною. Можливо, я зможу відтворити ці види у лабораторії, коли ми повернемося додому… Яскрава квітка блакитного кольору нагадувала шапочку гриба, з якої, як вода, скрапував не надто приємний на вигляд прозорий слиз. Ця планета ніби складалася із рослин, які були або шерстяні, або мали водянисті виділення. Я повагалася, але все ж торкнулася цих прозорих висюльок, після чого потерла рідину поміж пальців та піднесла до носа. Запах був солодкуватий…

Я добре усвідомлювала, що це – погана ідея, але мої амбіції і цікавість перемогли: я зірвала пелюстку красивої квітки і поклала у відсік костюму.

– Боже!!! А-А! – заволав Руді, й одначасно з його криком я відчула, як земля несподівано здригнулася.

Не втримавшись на зігнутих ногах, я впала, Руді панічно схопився за стовбур дерева, а Артур швидко сів на землю, щоб не повторити мою помилку. Землетрус не був довгим, він тривав якихось пару секунд, але ми злякалися.

Артур обережно підвівся та роззирнувся навкруги, і, нахмурений від тривоги, зупинив погляд на небі.

– Метеорит? – зіщулившись, спитала я і потерла лоба – я стукнулася об камінь, коли падала.

– Ні, – Руді панічно почав перевіряти показання на голограмці. – Поштовх відбувся під поверхнею.

– Це не може бути добрим знаком, – сказав Артур та допоміг мені піднятися. Він стривожено дивився на мій лоб. –  В тебе кров…

– Все окей, просто подряпина… – запевнила його я. – Забираймося звідси?

– Ні, це був лише один поштовх… – Артур нахмурився. – Тим паче, ми ризикнули багато чим, прилетівши сюди. У нас все-одно залишилося не так багато часу… Максимум година? Ми можемо спробувати знайти причину цього землетрусу або просто продовжувати досліджувати планету. Все буде добре…

Голос мого друга не звучав впевнено, але я кивнула, бо кращих ідей у мене не було.

– Я сконтактую з Ерікою та Нікою, йдіть на екстрене місце зустрічі, – промовив Артур, швидко набираючи букви і цифри на панелі задач. – А я поки повернусь до нашого космольоту…

– Що? Чому? – він поводився дивно, і це нервувало мене ще більше.

– Мені… потрібно… – він знаходив правильні слова, – в туалет…?

Я подивилася на нього зі зневірою, але мені не хотілося витрачати дорогоцінний час на вибрики мого друга. Може, він так злякався, що йому потрібно було терміново піти.

– Окей, – видихнула. Сказати, що мені не подобалася ця ситуація – нічого не сказати. – Ти тільки швиденько!

– Так, мем, – жартівливо відсалютував мій друг, але я була не в настрої жартувати.

Наша маленька група стала ще меншою. Живіт скрутило, ніби я передчувала, що щось не так, що мені чогось не договорюють… І все ж я начепила свою найсміливішу усмішку, коли повернулася до наляканого і ніби зменшеного у розмірі Руді.

– Як ти гадаєш, що спричинило землетрус? – через тишу планети по моїй спині повзли мурахи.

Ніби тут не було нічого живого: не птахів, не комах…

– Точно не метеорит, – вголос перебирав варіанти молодшокласник, – І не метеор… Ми б побачили його слід в атмосфері.

Я кивнула.

– Ти сильно забилася? – обережно спитав він та вказав пальцем на мою рану.

– Все гаразд, не турбуйся. Воно швидко заживе, – всміхнулася я. – Нам би визначити, що сталося… Можливо, землетруси нормальні для цієї планети, а може, нам краще забиратися звідси як можна скоріше. Не розумію, чому Артур вирішив затриматися тут…

– Певен, що ми замало знаємо, щоб визначити причину. Ми можемо тільки здогадуватися про природу того, що у нас під ногами, – спробував заспокоїти мене Руді. – Що, як ми ходимо по панциру… дракона? – хлопець мрійливо подивився у небо. – І він відчув, що ми тут?

Я посміялася над фантазіями Руді, хоча насправді була налякана. У мене в голові складався пазл. Жовті скелі, які випинають у космос… жива істота… дракон, за словами Руді… довжелезні, нескінченні корені «дерев»… землетрус, який стався за декілька секунд після того, як я зірвала пелюстку… Звучить реалістично. Хоча… більше схоже на цілковиту маячню і фантазію.

Місце зустрічі із Ерікою та Нікою було мальовничим. Ми з дівчатами сиділи на м’якому піску біля маленького прозорого озера. Коли я кажу м’якому, я маю на увазі, що пісок на дотик нагадував ворсистий килим або теплу пухку ковдру. Дива.

Руді нахилився над водою, щось роздивляючись:

– Я можу заприсягтися, що у воді хтось є.

Я, Ніка та Еріка були надто втомлені після непередбачуваної ситуації, тож ми майже не зважали на слова хлопця.

– Тож де, ти кажеш, подівся Артур? – запитала Ніка, підставляючи обличчя теплим зорям. Їх на небі було близько десяти, але вони відчувалися на шкірі як тепле весняне сонечко.

– Він побіг на корабель після землетрусу, я не знаю, що з ним сталося, – відповіла я, випускаючи деякі деталі зникнення мого друга.

Ніка задумливо кивнула, а Еріка, яка сиділа між нами, уважно переглядала діаграми на голограмці.

– Ви знайшли щось варте уваги? – поцікавилася я.

– Тут все варте нашої уваги! – несподівано голосно виголосила Ніка.

– Давайте ми порівняємо наші аналізи, записи, – запропонувала я, коли Еріка приховала від мене те, що вона читала, ніби захищала якийсь секрет.

Це мене роздратувало. Я хотіла запевнитися, що землетрус не був моєю провиною…

– Ні, – похитала головою вона. – Нехай наші записи залишаться при нас.

– Ми прилетіли сюди разом, це наша спільна місія, – я стояла на своєму. – Ми можемо скласти наші дані і опрацювати все разом.

– Або ні, – слабенько промовила Ніка, – Ми все одно не зможемо розповсюдити наше дослідження. Ми порушили правила і про це рано чи пізно дізнаються.

Це заділо Еріку:

– Хтось потягнув нас сюди зі словами, що нас не піймають!

– Ну слухай, звісно, ми можемо стерти запис про наш переліт, але ми витратили багато палива і це тільки на дорогу сюди, – підсумувала Ніка. – Погані новини – ми точно попадемося! Гарні новини – трошки неслухняності ще нікому не нашкодило!..

– Ти серйозно?! Це не трошки неслухняності! Це буквально… буквально порушення закону?! – здавалося, до Еріки тільки зараз почала доходити вся абсурдність і небезпечність ситуації, у яку ми влізли. – Нас відрахують! Що ще можна було очікувати від людини, яка все своє життя встрявала у найрізноманітніші халепи?! Ти навіть отримала сьогоднішнє покарання через бійку!

– Гей! Я залізла в ту бійку тільки через тебе, між іншим!!! Як ти за сімнадцять років життя досі не навчилася стояти за себе?! Тебе ображали так, ніби ти малесенька!

– Ніко, нас відрахують!

Тон Еріки змінився на наляканий і відчайдушний, дівчина обхопила коліна руками та занурилася в міні-екзистенційну кризу.

Я сиділа поряд з дівчатами і все, що могла робити, – дивитися то на одну, то на іншу…

– Ви знаєте одна одну? – вичавила я із себе.

– Ми подруги ще з дитинства, – тихо пробурмотіла Ніка, не наважаючись покласти руку на спину Еріки, аби підтримати її. – Доля знову нас звела разом під кінець року.

– Клята доля, – лаялася Еріка.

– Та все буде добре, – дуже невпевнено промимрила Ніка.

Ейфорія від новизни, космосу та перебування далеко від дому починала спадати. Прийшов час пошкодувати про всі рішення, які були прийняті за цей день… Як я могла погодитися на всю цю аферу? «Треба було думати головою, а не деяким іншим місцем», – так би сказала моя мама.

– Що з твоїм лобом? Що це за… слиз? – Ніка торкнулася місця, де мала бути подряпина, але, дивно, я не відчула ніякого болю.

Від усвідомлення я зойкнула і поглянула на свою долонь, якою я торкалася слизу тієї рослини…

– Що не так? – затурбувалася Ніка, чим привернула увагу й Еріки теж.

– Як гадаєте, нас все одно відрахують, навіть якщо ми відкриємо щось дивовижне?

– Маєш на увазі, чи отримують герої дня по горіхам? – уточнила Ніка, і я кивнула. – Ми слухаємо.

– Нам ніхто не повірить, якщо ми просто привеземо діаграми та написаний текст. Наші викладачі і науковці скажуть, що ми працюємо над якоюсь науково-фантастичною історією – от і все! У наш час для всього має бути фізичний доказ!

– Що, як у мене є доказ? – я дістала пелюстку зі своєї кишені-відсіку, яку зірвала перед землетрусом.

На мить маленький оазис, у якому ми зібралися, зав’язнув у тиші. Було чутно тільки тяжкі звуки хлюпання густої води, у якій вовтузився Руді, він щасливо зойкав і хихотів.

– Ти… Збиралася летіти на Землю зі зразком з невідомої планети? – уважні очі Ніки, здавалося, дивилися мені прямо в душу. – Поважаю…

– Беатріс! Тут справді є якісь живі істоти! – Руді ніяк не вгамовувався.

– Але ж це проти правил! Якби ти привезла це на Землю, ти б наразила на небезпеку всю нашу цивілізацію, всю людську расу! Ти могла б спричинити… апокаліпсис! – не вірячи тому, що вона побачила, прошипіла Еріка крізь зуби, так, щоб її не чув Руді, ніби він би здав нашу таємницю.

– Наче все, що ми зробили сьогодні. – ми робили за правилами, – пробурмотіла я і повагалася. – Ця рослина має лікувальні якості, це може перевернути світ медицини з ніг на голову! Це може бути відкриттям віку! Дивіться, я впала і сильно пошкодила шкіру, та на моїх пальцях все ще залишався слиз від квітки. Воно мене… вилікувало? Моєї рани більше немає!

Еріка, ніби запевнюючись у моїх словах, провела пальцями по моїй загоєній шкірі.

– Воу, – прошепотіла Ніка.

– Тож, що б ви там не ховали у своїх записах – ми можемо скласти все до купи і стати справжніми героями, якими завжди хотіли бути. Нас не відрахують, якщо наші порушення були заради важливої справи.

Я втомлено переклала пелюстку на пісок перед нашими ногами та підсіла ближче до Еріки.

Дівчина помовчала, про щось міркуючи:

– Ми приховували свої записи не тому, що хотіли стати героями самі, абощо… Я боялася, що…

– Ми сподівалися на краще! – встряла Ніка і посміхнулася підбадьорюючи, на що Еріка цикнула і закотила очі, а потім серйозно продовжила:

– Після того, як стався поштовх, ми з Нікою помітили дещо лякаюче… Ми змовчали, бо не хотіли паніки, тим паче, у невідомому світі. От, дивись.

– Помахом пальця вона перекинула свої дані на мою голограмку, і я пожадливо занурилась у перегляд аналізів і створених автоматично діаграм.

Серце почало калатати, а очі перечитували результати аналізів ще раз і ще раз, але, як би я того не бажала, вони залишались незмінними.

– Після землетрусу дослідницькі програми відзначили активне випромінювання живої матерії. Так, ніби щось велетенське тяжко зітхнуло, коли планету штовхнуло, – озвучила Еріка те, що було переді мною на екрані.

– Поки ми були тут, я не бачила ніяких створінь…

– Що ще страшніше, – промовила Еріка, коли я сховала голограмку, – Після землетрусу ми з Нікою спостерігали, як рослини рухалися. Вони не тряслися, вони… Рухалися. Ніби оживали після довгого сну…

– Я зірвала цю пелюстку за мить перед землетрусом… – Я пересіла на коліна та почала відкопувати пелюстку, яка загрузла в пісок, розуміючи, що мої страхи справджуються.

– Що ти кажеш…? – Ніка вражено випрямилася.

Я зітхнула – і все моє тіло пройняли дрижаки.

– Що таке? – схвильовано спитала Еріка, але я заклякла, зрозумівши сенс ситуації. – Беатріс, що сталося?

– Тут корені… Пелюстка проростила корені… Вони прямо такі, як я бачила до цього. Довгі, нескінченні… Ніби вростають у серце планети…

– Планета відновила себе так швидко? Приростила відірвану пелюстку? – намагалася зрозуміти Ніка.

– Або планета забрала те, що належить їй… – я обхопила себе за плечі, зігріваючись, бо повітря враз похолоднішало.

Наступне, що ми почули, був відчайдушний крик Руді…

Далі буде…