Уривок

Частина 1. «Вищі люди»

5466 рік.

Занадто поглинуті своїми розвиненими технологіями, люди взагалі припинили звертати увагу на будь-що, окрім роботів-акомпаніаторів, які супроводжували їх у кожній життєвій дрібниці. Навіть при прийомі їжі чи задоволенні інших життєво необхідних потреб роботи були поруч. Їх власники, у свою чергу, вже були не людьми, а якимись іншими створіннями, вони навіть змінили свій зовнішній вигляд: невиразні риси обличчя, широкий високий лоб, деформація спини, яку сутулістю точно не назвати, зміна форми і положення пальців рук. Єдине, що у них лишилося від людини – це змога говорити різними мовами, але і тут є один не мало вагомий момент: роботи усе перекладали на потрібну мову моментально і взагалі не було такої справи чи роботи, щоб акомпаніатори не впоралися із нею, тому і навчатися новим особинам не було потреби. Це були кролики для досліду, а не люди. Вони не могли мислити і не розуміли своєї глобальної проблеми.

Над новим видом людей панувала своя влада – без цього ніяк. То були саме ЛЮДИ, що і схожими лишалися на тих, хто у далеких двохтисячних роках створювали сім’ї, відправляли дітей до школи, працювали на роботі, займаючи різні професійні спеціальності, ходили до магазину і самі вирішували, що саме потребують купити, мали власні хобі, боролися за збереження природи, хоча й докладали значних зусиль для її знищення, вивчали різні науки і, роблячи різні досліди, дізнавалися нове, розвивалися, вчилися літати до космосу – і просто жили. Мали рівні спини, виразні обличчя і площиною розташовані пальці. Так, володарі над новими людьми лишилися все тими ж людьми, але ввібрали у себе й погані сторони (інакше не були б вони серед органів влади).

Усе, абсолютно усе, було під наглядом вищих людей. А «роботоїди» (так головні володарі називали новий людський вид) навіть не здогадувалися, що з ними таке діється, та й міркувати про це вони не намагалися. Володарі керували роботами-акомпаніаторами – таким чином, правили «роботоїдами», – а, значить, володіли світом.

Частина 2. «Катастрофа»

Масивна скеля нависала над водою протоки Ла-Манш, пригрожуючи своїм могутнім виглядом. Ніхто не намагався запливти під неї, тим паче у вік «роботоїдів», тому ніхто і не знав секрет Консілменту*¹, тобто секрет цієї громіздкої скелі. Ніхто… Майже ніхто…

Нічна темрява стиха опускалася на землю. Вечоріло. У пітьмі Консілмент здавалася ще більшою та страшнішою.

Раптом неподалік від скелі промиготів силует. Він швидко наближався до її основи. То була жіноча фігура, яка бігла швидко як тільки могла, при цьому тримала щось у руках. Підбігши впритул до Консілменту, вона майнула під неї.

Божевільна вирішила втопитися? Та жінка мала вигляд вищої людини – з чого б це їй позбуватися свого власного життя повного можливостей та задоволень?

Але то була не самовбивця. Молода жінка у свої двадцять вісім років переховувалася у секретному місці Консілменту. Пропавши під нависом скелі, вона не потрапила у воду, а продовжила шлях тонким тунелем, який провів її до порожнього поглиблення в кам’яній споруді, схожому на печеру. Це й був секрет скелі.

– Чого ти так довго? – у темряві звернувся до дівчини чоловічий голос. Вмить печера освітилася. Посеред неї стояв молодий чоловік із факелом в руці. Його ніжне обличчя було дуже схвильованим. Він продовжив: – Ти мене змусила нервувати. Щось трапилося, люба? – дівчина ще відхекувалася, тому не мала змоги дати хоч якусь відповідь. – Я ж казав тобі, Глен… Краще я пішов би!

– Ні! – ривком видавила із себе молода жінка. – Тебе нізащо! – вона знову продовжила важке дихання, наклонившись уперед і узявшись руками за стегна. – Цю тему ми вже обговорювали… По черзі. Минулого разу ти, а сьогодні – я.

Коли молода жінка врешті-решт привела в норму своє дихання і мала змогу адекватно продовжувати діалог, вона почала пояснювати ситуацію, що склалася:

– Стівене, не повіриш! Я тільки набрала потрібних нам продуктів, як майже лицем до лиця зустрілася з одним з «найвищих»…

– Він тебе бачив??

– Якби бачив, то я б не повернулася живою, а цілою так точно! Не бачив. Я хутко приховалася за кущами, хоча, звичайно, було занадто ризиковано…

– А я казав? Ну казав же, Глен! – зауважив молодий чоловік, не витримавши розповіді дівчини.

– Я хоча б все ж таки вчасно вибралася звідти! А де гарантія, що з тобою не трапилася б ще гірша ситуація??

Настало мовчання. Але довго воно не тривало.

– Глен… Будь ласка, послухай мене уважно. – звернувся чоловік. – Наші прабабусі, прадідусі, кілька десятків поколінь до них, врешті-решт батьки, не для того нас приховували і берегли від усього світу, щоби через якусь випадковість ми загинули. Ні, вони робили це для того, щоб ми продовжували ЛЮДСЬКИЙ рід… Мій батько давно казав, що раніше схованих у Консілменті було набагато більше, але їх кількість швидко знижувалася… Саме через випадковість: неуважність, недостатню прорахованість і занадто високу самовпевненість. А що тепер? Так, звичайно – може на планеті, крім нашої схованки є інша чи інші подібні, і там також є люди, але… Все ж таки, Глен, подумай: нас лишилось двоє, навіть якщо виживе хтось один, – дівчина зробила спробу перервати роздуми свого чоловіка, але він не дав їй такої можливості, – Послухай, Глен, у свої майже тридцять років я знаю, що кажу!.. То краще нехай лишиться чоловік, що і все своє життя до смерті лишатиметься все тим же одним єдиним чоловіком, чи жінка, яка народить собі подібного?

– Дурнику, що ж ти таке говориш? По-перше, як же жінка народить без чоловіка? А по-друге, нехай світ гине, але я бажаю, щоби ти був живим і здоровим, тому що кохаю…

Не встигла Глен домовити останні свої слова як раптом обом людям стало неймовірно погано: їх потягло до землі, голова не то боліла, не то розкалувалася від якоїсь невідомої могутньої сили.

– Давай вийдемо з печери, маю надію, що на свіжому повітрі це припиниться! – здавленим голосом запропонував молодий чоловік.

Стівен і Глен вибралися із Консілменту настільки швидко, наскільки їм дозволили головні болі.

Вода Ла-Маншу почала підводити догори все вищі і вищі хвилі.

– Господи!!! – скрикнула Глен. – подивися на Місяць!!! Він падає!!!!!

І справді на неосяжному полотні темної ночі виділявся яскравий круглий ореол місяця, але він не просто красувався між маленький зір – супутник дуже швидко збільшувався у розмірах, тобто із кожною наступною секундою він наближався до планети Земля – катастрофа була неминучою.

Не встигли Глен і Стівен навіть подумати про глобальну проблему, як величезні хвилі моментально знесли їх з берегу. На усій планеті в той час приливи і відливи стали катастрофічно збільшуватись, а хвилі на океанах та морях стали досягати кількох сотень метрів у висоту. Місяць вже займав увесь земний небосхил, але живих, хто міг побачити це, на Землі вже не було…

Декілька секунд – і Місяць ввійшов в атмосферу Землі… Глобальний вибух!

Все і справді припинилося, як казав Стівен перед тим як вийти з Консілменту, але тепер навіки…

Частина 3. «Пробудження»

6666 рік.

Космосом рухалися безліч неотесаних частин різних розмірів: від космічного пилу до величезних кам’яних брилів. Більшість цього багатства належала планеті, яка існувала до 5466 року – останнього року свого існування.

Космічні частини гігантських розмірів майже нерухомо зависали одна біля одної тисячу двісті років. Та в один момент вони почали трястися ніби от-от вибухнуть. Але дивний рух той не був спровокований підготовкою до вибуху. Кам’яні брили, не припиняючи свого дрижання, почали рівномірний, доволі швидкий рух назустріч одна одній.

Вони по черзі вдарялися одна об одну, стесуючи гострі та занадто випуклі боки, і таким чином, утворюючи ціле – щось невідоме, але вражаюче своїми розмірами та могутністю власних частин.

За всю свою безгранну історію Всесвіт ще не був спостерігачем настільки швидкого створення нової планети.

Не пройшло і п’ятнадцяти хвилин, як утворилася нова космічна форма. Вона зависла у всесвітньому просторі і припинила дрижання. Тепер вона, здавалося, була непорушною.

Але раптом в одній частині новоутвореного тіла пішла тріщина. То було невелике пошкодження у льоді, але… з чого б це? Походження його було незрозумілим.

Пройшло приблизно пів години – лід почав розмерзатися. Ще через декілька годин лід у тій частині космічного тіла повністю розтав. На кам’янисту поверхню випало тіло… ЛЮДСЬКЕ тіло!

То був бездиханний чоловік. На диво, його поморщене лице зберігало звичний колір живої шкіри. На вигляд чоловікові можна було дати років сорок п’ять. Стрункий, з рівною поставою та виразними рисами обличчя, яке показувало повний спокій мертвого господаря, з обережно складеними руками коло тулуба та рівними ногами – він непорушно лежав на ґрунті.

Раптом чоловік розплющив очі.

Хвилина мовчання на строгому, злому обличчі – після чого у сірих очах спалахнув вогонь безумства, а на тонких блідих губах з’явилася шалена посмішка:

– Ну здрастуй, планета DEA66TH6! Ось і пробудився твій господар!

Частина 4. «Господар DEA66TH6»

– Раз я живий і можу говорити, – вів далі свою промову чоловік, промацуючи тіло обома руками, але продовжуючи лежати на землі, – То я все правильно прорахував! Зараз 6666 рік – пройшло тисяча двісті років з тих пір як Земля підірвалася разом із Місяцем від їх зштовхування. – тепер він повільно підвівся, так як атрофовані м’язи ще не давали можливості нормально рухатись, – Як чудово! Все було знищено! Ніхто не вижив! Аххаххах! А я знав – я знав, що так буде! – волав дивак, а тоді тихше додав, – Але нікому не казав. – після останніх приглушених слів він божевільно розреготався. Тоді чоловік заспокоївся і, корчачи, дитячий невинний белькіт продовжив: – А ще я знав, що моя таємна сироватка дозволить моєму тілу замерзнути вчасно і розмерзнутись, – на цьому слові божевільний засвітив шаленими очима і змінив тон на грубий та підступний, – якраз у день створення моєї планети… Так. Я передбачив, чітко передбачив, момент створення нової планети із уламків Землі, – чоловік зробив короткочасну паузу, а тоді відійшов від місця, де десять хвилин потому лежав мертвим і, наче ставши на п’єдестал, підвів догори руки та голосно мовив: – Вітай мене, люба DEA66TH6! Від нині я, Адольф, твій єдиний господар! Я буду робити тут все, що не дозволяли мені ці неприємні метушливі тварюки на планеті Земля… До речі, як вони називалися? Люди, начебто, так? – звернув він свій божевільний погляд кудись у даль, наче з кимось мав бесіду, – Так, люди. – сам він відповів на своє питання. – Аххаххах, ну і земелька вам пухом, іроди! – дико засміявся чоловік перед тим як повернути серйозний голос, – Хоча навіть такого вам не побажаєш: Земля ж вибухнула! Ахахах!

Після останніх слів Адольф ще дуже довго сміявся і корчився сам до себе. Але через деякий час він почав цікавитися природними матеріалами, які існували на новій планеті.

– Ну-с, подивимось… що у нас лишилось… що у нас з’явилось… – повільно проговорював чоловік, рухаючись вперед по камінню і розглядаючи ґрунт. – Ооо, скільки всього цікавого! Свинець, літій, залізо – та тут купа потрібних елементів! Ох, а це в нас що? – наклонився божевільний до землі і узяв якийсь предмет до рук, – Це ж зброя! Аххахах! Усе для мене приберегла, моя люба, моя довгождана… – Адольф прислонився до ґрунту і почав його цілувати.

Це тривало майже півгодини після чого навіжений підвівся і продовжив уважно оглядати ґрунт, нахиляючись та кожного разу знаходячи щось потрібне йому. Тоді Адольф почав обирати місцевість для своїх робіт:

– Ну що ж, – сказав він, – Тепер треба вирішити і постановити, де буде мій завод, ахахах! Це має бути велика рівна площа, на якій скоро будуть відбуватися чудеса! Чудеса моєї власної науки! – чоловік могутньо засміявся. – О, якраз те, що нам треба! – вигукнув він, коли побачив велику рівну ділянку поверхні. – Тут у мене буде збиральний цех! – тоді чоловік пробіг уперед ще декілька десятків метрів, – А тут столярний, тут ливарний, – він показував руками на бажані ним місця, – Ось там далі буде моя головна вежа, з якої я, і тільки я, буду оглядати свою планету і слідкувати з тим, як йдуть роботи у моїх цехах… – божевільний зробив паузу і змінив вираз обличчя на злісно-хитрий, – А на цьому місці я буду виробляти своїх підлеглих… Ахахахах! – знову він розреготався так, що аж відлуння понеслось над поверхнею DEA66TH6.

Адольф народився 5421 року на планеті Земля. На момент катастрофи, внаслідок якої Земля вибухнула, вченому (а він був вченим) виповнилося сорок п’ять років.

Чоловік цей змолоду був геніальним творцем нового, але тодішня влада звичайно не давала йому можливості показувати та розвивати свої таланти. Адольф від розчарування у всьому людському обезумів…

Він почав ховатися від «вищих», створювати схеми знищення життя на Землі. Років у тридцять п’ять вчений загорівся ідеєю досліджувати космос та його вплив на планету.

Адольф за п’ять років науково-астрономічної роботи дізнався багато речей, про які ні «вищі» люди, ні їх підлеглі нічого не знали. Він передбачив падіння Місяця 5466 року і винайшов порятунок. Але… Його секретна сироватка була відома лише йому – божевільний не став ділитися таємницею ні з ким взагалі.