– Хух. – Я бігла так швидко, що вже було боляче вдихати повітря. Ноги підгинались, а легені боліли.

– Ще трохи, – шепотом додавала собі сил.

 Це місто стало здаватися огидним. Я зрозуміла правду. Одна з тисяч населення відкрила очі і тепер не могла залишатись тут навіть ненадовго.

 Побачила багатоповерхівку, таку ж як інші, але саме тут я жила.

– Нарешті.

 Перестрибнула через декілька сходинок й опинилась на першому поверсі. Постукала. Відчинила одна з подруг.

– О, ми тебе вже зачекались. Все добре? Ти якась налякана.

– Я зрозуміла сутність проблеми. – Видихнула вже зачинив двері.

– Тобто?

– Зараз все поясню, збирай інших у вітальні.

 Раніше все було звичайно. Ми ходили у школу, жили окремо кожна з батьками, єдиним впливом аномалії на нас було те, що не гуляли пізно. Тепер нам по двадцять, ми повинні виживати самостійно і це ні краплі не смішно, зважаючи на нашу ситуацію. Вже близько ста років у нашому місті з’являються тіньові монстри. Зазвичай вони полюють на людей після заходу сонця. З’являються в різних місцях й інколи можуть не забрати тебе, а інколи безжалісно нападають. Тобто ти ніколи не знаєш свою долю. Найдурніші люди навмисно виходили в такий час і намагались вдертись до чужих квартир. Саме через це ми з подругами з’їхались, аби в разі надзвичайної ситуації було легше чинити опір.

– Так, всі тут? Вас двоє плюс ми з Натою.

 Ната це я, якщо що.

– Добре.

– Для початку, хочу попросити не сприймати категорично сказане мною, подумати та надіюсь побачити в цьому гарну перспективу на майбутнє.

– Знаєш, ти цими словами тільки більше напрягаєш. – Софі, як зазвичай, піддала мої слова сумніву. Вона була мені як молодша сестра, ми жили з нею разом ще з п’ятнадцяти років, тож я звикла ставати опорою для неї в складних ситуаціях.

– Будь ласка, не турбуйся. Ти ж знаєш, що якщо я кажу «все буде добре», то все точно так і буде.

– Угу.

– Отже, сьогодні ми маємо шанс покинути це місто. – Всі спантеличено глянули на мене. – Пояснюю, всі ми звикли жити з дивними випадками мародерства, крадіжками й паранормальністю й неодноразово замислювались: «Чому це сталось?». Сьогодні я опинилась не в тому місці й почула дещо цікаве. Як думаєте є інші поселення, окрім нашого міста?

– Повинні бути, та ми не знаєм напевно.

– От, в цьому й сенс. Ми відокремлені від усього світу, посилена охорона, заборона виїзду. Але виявляється, увесь цей жах існує лише в нас.

– Що? Звідки така впевненість?

– Я сиділа на закинутій будівлі, що розташована недалеко позаду місцевої ради. Малювала красивий пейзаж, думала де знайти нову роботу, та раптом бачу звідти вийшли двоє чоловіків. Стоять, курять і раптом один каже: «Як будемо ситуацію виправляти?» А інших йому відповідає: «Не знаю, все абсолютно незвідане, в інших містах такого не було.»

– Ти хочеш сказати вони підтримують зв’язок з іншою частиною світу?

– Так!

– Чим це допомагає?

– Ми можемо вирватись звідси. Спочатку спробуємо попитати тих людей, знайдемо нашу відмінність від них і тим самим знайдемо причину аномалії. – Я хотіла змін, бо більше терпіти це було неможливо.

– А якщо не вийде?

– Просто залишимось там, влаштуємо собі спокійне, адекватне життя.

 Дівчата мовчали, хоча й не відмовлялись.

–Я вважаю треба спробувати. – Підтримала мене Бріана.

– Спробувати ризикнути життям? – Софі ніколи не була сильно хороброю, зате вміла бути гарною подругою.

– Так, бо в іншому разі ти залишишся тут тухнути, або станеш жертвою свавілля.

– Ха-ха-ха, зрозуміла.

– Що ж, ви за, Роуз я розумію також?

– Хм, звичайно, в мені можеш не сумніватися.

– Пів години на збори! Я готую вихід, ви двоє збираєте необхідні речі, а ти мінімальний запас їжі й води.

 Кожна почала стримано та швидко шукати все необхідне.

– Спакуйте все в одну сумку! Ми не на курорт їдемо!

 Я взяла контроль над ситуацією, огорожі навколо міста не було, та існував ледь помітний магічний бар’єр. Його реально було перетнути лише з пропуском. Такий я змогла дістати непомітно з кишені одного урядовця.

 Перший поверх явно грав нам на руку, адже тікали ми через балкон, так непомітніше і ближче до виїзної дороги.

 Метушня. Я дістала драбину.

– Ви готові?

– Останнє кладу.

– Підходьте, будемо по одному спускатись.

 Я відчинила вікно, спустила драбину й впевнилась чи стоїть вона твердо. Спустилась першою. Потім скинули сумку, дівчата теж вибрались.

 Роуз дуже добре вміла оцінити ситуацію, мала сталевий характер й гарну витримку, якби вона поставила під сумнів мій план, це означало б, що він точно провальний. Саме ця згода багато важила.

– Причини вікно, аби здавалось ніби замкнуто. – Сказала я Бріані, адже вона була останньою.

– Добре.

 Драбину сховали в чагарниках, почали вибиратись. Поки зустрічались люди ми робили вигляд, що гуляємо. Потім побігли. Ось вже майже головна дорога. Залишалось рухатись збоку від неї, так більше шансів сховатись в разі небезпеки.

– А де Софі?

– Була ж тільки що з нами.

– Здається вона зачепилась, коли пролазили крізь дерева, недалеко.

– Всі залишаються тут, я перевірю. – Хах, як так можна, ну нічого страшного, головне аби тільки недалеко була.

 Дійсно лиш тільки я відійшла на декілька метрів, побачила як вона сидить й потирає свою гомілку.

– Розтяжка? Ти не сильно поранилась? Опирайся на мене, допоможу піти далі.

 Як раптом спрацював звук сирени, місцева охорона дізналась про нас. Страх заповнив все всередині.

– Ну, швидше, чого ти тягнеш? Хапай руку.

 Та на її обличчі з’явилась широка посмішка. Вперше бачила самовпевненість в її очах.

– Чому ти так дивно поводишся?

– А ти як гадаєш?

 Я відсахнулась від неї, мов від вогню. Здогад був один: вона почула охорону раніше за нас й злякалась тікати. Я швидко розвернулась і побігла в напрямку інших. Гукала їм, щоб зривались з місця. Знову серце гупає так, наче зараз проламає грудну клітину. Наздогнала дівчат, вже біжимо разом. Сигнали охорони все ближче. Перетнути лінію раніше за них додало б нам трохи часу для сховку, але ставало все менш можливим. Наші сили вичерпувались, фари вже світили нам у спини. І тут звук різкого гальмування. Я глянула в сторону, там стояла чорна автівка. Двері пасажирського відчинились й водій гукнув:

– Сідайте!

 Ми не вагаючись ні секунди застрибнули всередину.

– Пропуск є, – сказала я.

– Більше ніж впевнений, що він не на ваше ім’я, викинь у вікно, скористаймося краще моїм, так база нічого не відслідкує.

 Водієм виявився хлопець приблизно нашого віку. Якщо вам цікаво чому ми довірились незнайомцю, то скажу просто: з одним легше розібратись, ніж з командою захисників влади.

 Швидкість доходила ста кілометрів за годину. Ми відірвались від хвоста і буквально пролетіли крізь бар’єр.

– Пропуск прив’язаний до автомобілю, тож його не треба діставати. – Пояснив він.

– Ясно.

– Отже, куди ви прямуєте?

– Ха, цікаве питання, ми навіть не знаємо що знаходиться за межами нашого міста, які можуть бути плани?

 Хлопець трохи скинув швидкість.

– В такому разі, хто планував все це?

– Я.

– Перелазь на перед, діставай карту у мене в бардачку.

 Нарешті, втрьох було не дуже зручно сидіти на одному диванчику. Я розгорнула карту й відразу побачила наше місцезнаходження на ній.

– Треба все прояснити. Мене звати Карл, подорожую, бо цього вимагає робота. А от хто ви такі? І яка мета втечі?

– Я Ната, це мої подруги: Бріана з темним волоссям та Роуз, що прискіпливо на тебе дивиться.

– Пха-ха-хах.

– А що, я тепер ще менше іншим довіряю.

– Так, зараз такі часи, по-іншому не можна.

– Не хвилюйтесь, мені точно ніякої вигоди з ваших незгод не буде.

– Надіюсь. До речі, втекли ми через випадки появи аномальних істот та мародерство. Ну і тому, що там відчуття клітки.

– Розумію, інші міста спокійно співіснують, ваше єдине відгородилось від усіх.

– Справді?

– Угу, а ще це є коренем всіх перелічених проблем. Оскільки в вас немає де ночувати, поїдемо в моє рідне місто. Там в батьків великий будинок, місця вистачить.

– Фух, навіть не знаю як тобі віддячити.

– Не турбуйтесь, все тільки починається. Думаю, ви встигнете врятувати мені життя неодноразово.

– Як там твоє місто називається? – Запитала Бріана.

– Трістен.

– Це дійсно недалеко. – Я передала подивитись карту дівчатам.

 Темрява потроху густішала і вже через пів години з вікна не було видно нічогісінько. Вперше ми відчули спокій після заходу сонця.

– Точно, що там з Софі? Ти так і не розповіла нічого.

– Все складно. Коли я підбігла до неї й спробувала допомогти, вона лише широко, впевнено всміхнулась.

– Це не зовсім схоже на неї.

– От і я ж про те. Думаю, вона просто почула звук охорони раніше за нас, злякалась, в наслідку придумала відстати.

– Тобто, вона ховалась?

– Так, але не від нас. Зі мною говорила відкрито.

– Скоріше за все ти маєш рацію. Як же ж вона сама там тепер буде, мабуть повернеться до батьків.

– Матимемо надію на це.

 Карл слідкував за дорогою, та думаю його зацікавила наша розмова. По виразу обличчя було помітно спроби розібрати почуте.

– Хто така Софі?

– Наша подруга, яка була особливо рідною мені. Вона попри те, що погодилась на втечу, перед самим бар’єром відмовилась.

– Дивно, але люди не завжди чинять логічно під впливом страху.

 Ми всі трохи притихли. Чи то в задумі, чи то від суму за дівчиною. Щоб трохи відволіктись я вивчала карту.

– Вже під’їжджаємо.