Надворі стояла літня спека. Сонце палило так, що на вулиці, навіть в затінку, було важкувато. Єдиними місцями, де можна було хоч трохи сховатися від спеки, були дім та ліс. І так до вечора, поки сонце хоч трохи не сховається, поволі поступаючись темряві. Та зараз була лише друга дня, до вечора було ще дуже далеко, тож дев’ятирічна Наталка сиділа на дивані й знуджено гортала книжку.

Батьки, як завжди, відправили їх із братом на все літо до бабусі Зоряни в село. Бо там і місця, аби бавитися, більше, і повітря чистіше, тому що ліс поряд, і взагалі бабусі потрібна допомога, а батькам відпочинок, тож думки дітей із приводу цього ніхто й не питав. А Наталці до села не дуже хотілося. Їй не надто подобалося в селі, бо там й інтернет поганий, і друзів мало, і її старший брат майже не проводив із нею часу. Хоча й свої плюси в селі були: менше контролю її дій, тож можна було хоч цілий день гуляти лісом чи селом і не мати щодо цього жодних претензій, (як казала бабуся “Аби задалеко в ліс не заходила і до вечері повернулася”), або досліджувати бабусин будинок: лазити по всім шафкам, столам і тумбочкам, розглядаючи й чіпаючи все, часом їй траплятися дуже дивні та незрозумілі речі.

Наталка закрила і відклала книжку. Вона з сумом подивилася у завішане від сонця тонкою прозорою фіранкою вікно. Їй попри спеку захотілося вийти надвір та пройтися.

Вона злізла з дивану. Пішла до своєї кімнати по капелюшок та сумку й, взявши їх, вийшла за двері. Наталка одразу попрямувала до лісу, щоб ховатися від сонця в тіні дерев.

Вона вже добре знала ліс, принаймні ту його частину, де зазвичай гуляла, бо задалеко вона ніколи сама не заходила й прогулювалася близько до узлісся, або, як зараз, ішла до відомих місць відомими шляхами. Нині вона йшла до невеликої галявини, на якій був розташований старий колодязь.

Вже підійшовши до галявини, Наталка засмутилася, бо побачила там сусідського хлопчика Івана. Він був на два роки її старший і часто дражнився. Наталка вже розвернулася й зібралася піти геть, аж хлопець її гукнув:

— О, Натусь, привіт.

Наталка крутнулась назад і зробила пару кроків до хлопця.

— Привіт.

— Ходи сюди, у мене є для тебе дещо цікаве. — Іван закликально махнув рукою.

Наталка не зрушила з місця й із сумнівом подивилася на нього. Вона відчувала, що хлопець може утнути щось погане. Аж надто часто подібне траплялося.

— Ну, чого ти там стоїш, як у землю вкопана. Невже боїшся?

Насміх у його голосі обурив Наталку, вона вигукнула:

— Та чого мені боятися? — І підійшла до нього.

— Ну, що ти там хотів? — З викликом спитала вона.

Іван змовницьки подивився на Наталку, усміхнувся і спитав:

— А ти віриш у Бабу-Ягу? — Він з очікуванням на неї подивився.

Звісно, Наталка вірила. Вона стільки чула це ім’я в казках та історіях, що не вірити в міфічну стареньку було просто неможливо. Але вона сумнівалася, чи варто це повідомляти Івану. Можливо, він просто посміється з неї, бо вона вірить в казочки, як маленька. Та все ж, він же навіщось це спитав, а до того сказав, що має для неї щось цікаве. Тож вона наважилася сказати:

— Так.

Усмішка Івана стала помітно ширша. Він зазирнув їй в очі й спитав:

— А ти знаєш, де вона живе?

Наталка почала пригадувати те, що чула з казок. Живе десь у лісі між світами. Здається, десь біля води, але Наталка не була впевнена.

— Ну, мабуть, приблизно знаю.

З рота Івана вилетів тихий смішок.

— Приблизно? — Питання прозвучало ніби знущання, й це роздратувало Наталку.

— Ой, а ти ніби знаєш її точне розташування?!

— А що, як знаю?

Питання застало Наталку зненацька. Вона вирячилася на нього широко розплющеними очима в повному нерозумінні. Звідки Івану знати, де точно живе істота з казок та легенд? Він явно не був схожий на героя, який міг відправитися шукати хатинку Баби-Яги, аби когось врятувати, а інших причин, чому хтось може знати, де та живе, Наталка й уявити не могла.

— Та звідки тобі це знати? — Здивовано спитала Наталка.

— Це секрет. Я не можу тобі цього розповісти. Але я можу показати тобі дорогу до неї.

Наталка не знала, що й сказати. Це звучало дуже цікаво й хвилююче, тож хотілося кинутися розпитувати все в хлопця. Але вона вагалася, бо все ще не могла до кінця йому повірити, тож просто мовчки стояла заглиблена в роздуми.

— Ну то що? — Він зробив паузу й додав, — Якщо то тобі нецікаво, то я можу й комусь іншому показати.

— Ні. Мені цікаво. Показуй. — Наталка вигукнула це занадто гучно й швидко, злякавшись від того, що може втратити, можливо, найцікавішу інформацію в її житті.

Іван неголосно розсміявся й хитро посміхнувся.

— Ну добре. — Сказавши це, він схопив Наталку за руку й повів її галявиною до старого колодязя.

Зупинившись біля вкритого мохом каміння, Іван розвернувся до Наталки, відпустив її руку, заглянув їй у очі і сказав:

— Дивись. Цей колодязь. Він, типу, наче портал, що веде до того місця в лісі, де живе Баба-Яга. Думаю, потрапити до неї можна через нього. А також, якщо заглянути в колодязь і достатньо пильно вдивлятися, то можна побачити її хатинку, а може, навіть і її саму.

— Серйозно?

— Так! Сама подивись, якщо хочеш.

Наталка з запалом перевела погляд з Івана на колодязь. Підійшла до нього і сперлася руками на каміння. Повернула голову до Івана з легким сумнівом в очах. Він схвально усміхнувся й кивнув. Наталка знову повернулася до колодязя. Нахилилася й почала вдивлятися вниз в надії побачити щось окрім темряви. Але нічого не було.

— Я нічого не бачу. — Сказала вона, не відводячи погляду від темряви внизу.

— Дивись пильніше і ти все побачиш. — Наталка почула його голос дуже близько до себе. Нахилилася нижче в надії побачити хоч щось. Але все ще нічого. Не видно було навіть води, хоч та й точно була в колодязі.

— Не бачу… — Вона почала повертати голову до Івана, все ще схилена над колодязем.

Аж раптом відчула, як її вдарили по спині. Руки зіслизнули з каміння. Ноги, не втримавши рівновагі, відірвались від землі. Наталка полетіла вниз. У моторошну темряву колодязя. А зверху почувся дзвінкий сміх Івана.

***

Наталка голосно кричала, до болю заплющивши очі, поки летіла вниз.

Аж раптом вона відчула як хтось або щось різко смикнув її за одяг і вона зависла в повітрі.

Зрозумівши, що більше не падає, Наталка припинила кричати. Почекавши із хвилину, вона повільно розплющила очі. Й ще трохи зачекавши, вона дрижачи повільно покрутила головою, намагаючись роздивитись щось навколо. Але побачила лише темряву. Їй стало жахливо страшно. До очей підступили сльози.

Раптом тишу колодязя розітнув моторошний низький голос.

— Не плач. Тут і так достатньо вологи.

Наталку пронизав страх.

— Хто ти? — Тихо та боязко запитала вона.

— А ти? — Голос невідомого був гучний і хрипкий, він нього йшов мороз по шкірі.

— Я — Наталка. — Промовила вона затинаючись. — А ти, схоже, не Баба-Яга. — Додала вона тихіше й більше для себе.

— Звичайно. А чого ти очікувала її тут побачити? — Він трохи почекав відповіді, а коли не почув її, додав, — І чого ти звалилася до мого колодязю? Якщо для зустрічі з Ягинею, то це, звісно, досить дієвий спосіб. Але мені не дуже зрозуміло, навіщо тобі це. — Наталка відчувала на собі його пильний погляд. Схоже, він дуже чекав її відповіді, тож, хоч їй і не хотілося розмовляти з невідомою істотою, вона все ж відповіла.

— М-мені Іван сказав, що в колодязі живе Баба Яга, я нахилилася подивитись і… і, мабуть, він мене штовхнув. — До очей знову підступили сльози й Наталка закрила обличчя руками.

— Зрозуміло. — Він гучно видихнув, це був моторошний низький звук. — Не реви. Нумо, я тебе витягну звідси. А твоя бабуся за це принесе мені поїсти. Ти ж Зорянина онука?

— Так. Добре. А звідки ти знаєш мою бабусю?

Він нічого не відповів. А за секунду Наталка відчула як її за одяг потягнули нагору. Поки він її підіймав Наталка чула моторошний звук дряпання по камінню колодязя величезними кігтями. Від страху вона закрила очі руками. І відкрила їх вже тільки коли її ноги твердо стояли на землі, а крізь пальці пробивалось яскраве денне світло.

Івана там вже не було. Мабуть, він пішов, як тільки припинив сміятися зі свого вчинку.

Наталка озирнулася на колодязь, але нікого там не побачила. Тож, не зрушивши, з місця крикнула “Дякую”, сподіваючись, що її рятівник це почує.

Подякувавши, Наталка швидко побігла до бабусі, аби про все їй розповісти.

***

Вдома бабуся її вислухала. Пожаліла. Насварила. А потім дістала з холодильника шматок м’яса і сказала, що піде до колодязя.

Повернувшись, вона повідомила, що все добре, борг сплачено.

***

Пройшло кілька днів.

У селі підняли галас, бо пропав Іван. Кажуть, вранці пішов гуляти в бік колодязя і не повернувся.