Піді мною з неймовірною швидкістю проноситься імла лісів і синява озер я мчу на зустріч призахідному сонцю, відчуваючи як кожна лусочка розтинає вітер, ось нарешті почалися поля. Якщо вам колись доведеться шукати місце народження свободи – знайте воно саме тут, серед зелених просторів, які там на обрії оперізує чорна смужка лісу. Я лечу дивлячись, як вітер від крил хвилює зелень, ніби хтось великим гребнем розчісує луки, готуючи до сну. Щоб завтра вони прокинулися ще пишнішими, і вмившись росою вразили весь світ своєю зеленню.

– Дядьку Локо, добриніч!  Та потихеньку, а ви як? – Звернувся я до великого крижаного дракона, що саме пролітав поруч.

 – Як погодка на високогір’ї Альп?

– Та, нічого, добре, лише жарко надміру, де-не-де вже й підсніжники бачив.

– Та ж пора вже. Червень надворі!

Раптом високий рик, перервав нашу розмову Махнувши прощально хвостом, дядько рушив на своє місце, поки я шукав очима джерело звуку. Ним була чорно-червона дракониха, яка відокремилась від зграї і піднявшись, зависла прямо над вершиною кулі. 

У мене чудовий зір, проте я заледве чи бачив її з такої відстані. То й не потрібно було, всі знали, що це наша ватажка Айріс. Ще раз закликавши риком до уваги вона почала:

– Сестри і брати, навіть найменші знають для чого ми тут зібрались, тож без жодних зволікань, до роботи! – після цих слів Айріс дмухнула вогнем прямо на сферу. 

Побачивши заклик, всі рушили до кулі, і обліпили її мов оси гніздо, кожен докладаючи як найбільше зусиль, щоб нагріти свій шматок. 

Та це було не так вже й легко, щохвилини дракони посилали в сферу стільки полум’я, що його б вистачило щоб вщент спалити найбільшу країну світу, але куля поглинала все тепло, ні на йоту не змінюючись.

Цей час не люблю найбільше, адже скільки б не докладав зусиль, змін все одно не видно. Але то лише спочатку. Як тільки новенькі остаточно зневірюються, куля ніби йдучи на поступки, починає світлішати, а через кілька хвилин, під натиском завзятого вогню, стає легкою настільки, що відривається від тарелі, і потроху, кіготь, за кігтем летить вгору.

Тоді кілька драконів спускаються донизу, щоб прогріти її рівномірно, і діло починає йти швидше. І от через кілька годин сфера розжарена до червоного, піднімається все вище і вище, а ми всі летимо навколо, з кожною секундою додаючи ще більше вогню. Нарешті настає важливий момент – куля  повниться, по поверхні починають перекочуватися вогняні хвилі, більше сфера не здатна увібрати в себе й іскорки.

 Над головою лунає рик і ми вмить відлітаємо назад. Айріс, єдина залишившись на місці, посилає до кулі останній подих полум’я. Секунду (за яку лідерка встигає приєднатись до нас) нічого не відбувається, та ось, на поверхні сфери, починають бігати яскраві спалахи – жовті, помаранчеві і білі, вони зіштовхуються, перетинаються і з’єднуються, сплітаючи навколо неї густе мереживо. 

Куля заіскрилася, замиготіла, осяваючи все довкола, світло потроху вирівнювалось, набирало сил, і вже за кілька митей, я дивився прямо на Сонце – неймовірно велике і набагато червоніше від того, що ходить по небу, проте ми вкотре його розпалили! 

Всі завмерли насолоджуючись урочистою миттю. А потім роздався крик Айріс:

– Нумо, Ковалі Сонця, піднімемо його на небосхил!

Ми почали лаштуватись в лінію, з західного боку Сонця і радісно перегукуючись та вітаючи одне одного з проробленою роботою, під чітким командуванням лідерки, вітром від крил направляли його на схід (вгору воно вже й саме летіло). Рухаючись так ми піднялися вже досить високо, роздмухавши Сонце ще більше, тим часом нас потиху знову оповило світло.

– Завтра побачимось. 

Ще встиг почути поруч перш ніж золота імла зовсім закрила від мене те дивне місце.

 А через мить вже завис серед рідних лук. Небо було темне, але там на обрії вже виднілись перші золотаві промені нового дня. Вдихнувши на повні груди ранкові пахощі я потиху полетів додому, роздумуючи над незмінністю життя.

Десятки тисяч років, ще з початку створення всього живого, дракони є Ковалями Сонця – щоночі ми розігріваємо його своїм полум’ям, щоб зранку світ наповнився життям – щоб луки зеленіючи прокинулись, небо посвітліло, а люди і далі могли спокійно жити нічого не помічаючи. 

–Ку-ку-ріку! – луна рознесла пронизливий звук сполохавши думки.

«О, родичі попрокидалися» усміхнувся я, вітально рикнувши. Все-таки цікава штука ці випадковості, інколи за допомогою них народжуються легенди:

Колись давно летів мій прадід вранці додому,  як я зараз. Зірвав вітер з його крила сріблясту лусочку, і граючись впустив, прямо над лісом, здавалось вона зараз впаде на землю, розбившись як і решта, на дрібненькі уламки. Та сталося диво – листя дерев сповільнило падіння, обережно опустивши лусочку додолу, і вона приземлилась на м’якенький зелений мох. Вдень лусинку гріло сонечко, що пробивався через зелені крони, а вночі мох віддавав їй тепло, яке назбирав за день. Минав час, і одного вечора, останній сонячний промінь торкнув лусинку, вона затряслася, вкрилась тріщинками, і якась не знана досі істота вилізла з неї з гучним «Ку-ка-ріку!».

Замість пащі це створіння мало клюв, а луска була легшою за вітерець, лише три великі червоні язики полум’я оздоблювали його голову ніби корона. Кольором істота завдячувала сонячному промінню та моху що прихистив її, а від драконів взяла вміння літати і любов до Сонця.

 Всю ніч бродила вона лісом, досліджуючи світ, а на ранок вилетіла на найвищу ялину, і щодуху закричала:

– Ку-ку-ріку! Вставай Сонце, вставай, настав новий день. – тварина, була впевнена, що мусить розбудити Світило (все-таки була дитям дракона). 

Цей спів почули люди з замку, і побачивши, дуже гарну, сонячну птаху, захотіли мати таку в своєму господарстві. Почали приманювати її всілякою їжею: м’ясом, рибою, яблуками, та до всього була істота зовсім байдужа , зневірившись показали зерно, і птах побачивши щось, по формі схоже на рідну лусочку, перелетів через паркан, прямо людям до рук. Назвали птаху Півнем – через його незвичайний спів, і поселили поруч з собою. 

З того часу живуть півні біля людини, кожного ранку співають, щоб розбудити сонце, адже впевнені що без них – нащадків гордих драконів, ранок не зійде на землю. Знайти спільну мову з півнями не просто, адже не маючи вогню в пащі, мають його в душі. І так буде завжди, адже в кожну лусочку, вони вкладають іскорку вогню, що їхні хазяї з часом почали називати жовтком. Але люди дивні – вони і лусочку яйцем «охрестили».

От так я й летів, милуючись луками та згадуючи бувальщину. Все таки життя – дивовижна штука, все навколо змінюється, зникає чи перетворюється в інше. А Сонце все колує небом, і колуватиме завжди, лиш би дракони, на світі були!