Було приємно знов відчути вагу кольчуги на плечах. Рен гордо крокував містом, крутячи в руках алебарду та пильнуючи за перехожими. Його лікарняний тривав довше, ніж зазвичай, але тепер він відчував, що повністю відновився й готовий повернутися до своїх обовʼязків гвардійця.

До свята Перестріту залишався тиждень, тому вулиці рясніли від візків з квітами. Рен кинув швидкий погляд вгору, на сірі хмари. Звідти на нього споглядав гігантський білий диск Деї — так звали великий місяць, що висів на небі пів року. Мініатюрний та прудкий Деос щодня ховався за горизонтом та визирав знову, і з кожним днем він пропливав все ближче до своєї сусідки. Ще трохи, і вони стануть в ряд. Вважалося, що це очі богів, життя і смерті відповідно, які стежили за всім, що відбувалось у царстві людей. Рен не розумів цього таїнства, але й не піддав його сумніву.

На площі вже зібралась чимала юрба. Не дивно, бо не кожен день випадав шанс побачити спалення відьми. Люди виходили з домівок, визирали з вікон, деякі навіть залазили на дахи, щоб нічого не заважало їм насолодитися дійством. Для деяких це було видовищне шоу, для інших — чергове підтвердження релігійного звірства. Вдивляючись в обличчя глядачів на площі, Рен зрозумів, що перших було значно більше.

До нього раптом підійшов інший гвардієць та дружньо поплескав по плечу. Рен не одразу впізнав свого старого товариша.

— Добридень, Гладвіне.

— Як ти? Вже краще почуваєшся?

— Так, чудово.

— Я вже боявся, що більше не побачу тебе, — зізнався Гладвін з гіркою посмішкою. — Знаєш, цілителька сказала, що це диво, що ти вижив. Певно, боги бережуть тебе.

Рен хотів якось втішно відповісти, але не знайшов потрібних слів. Щоб якось відволіктись від важких дум, він кинув побіжний погляд на відьму. Серце стислось від думки, що з нею от-от мало статися. Її очі були зведені вгору. Молилася? Навряд це їй допоможе. Рен і сам здійняв голову та зрозумів, що за цей короткий час небо повністю вкрили важкі попелясті хмари. Несподіваний порив вітру приніс запах вогкості.

Юрба розійшлась, пропускаючи оракула та його свиту з пʼяти чоловік в пурпурових балахонах. Кожен ніс по оберемку сіна, яке вони поскладали біля деревʼяного стовпа. Потім один з них боязко, ніби до дикого звіра, наблизився до відьми та облив лахміття, що залишилась від її нічної сукні, спиртом. Жінка наче ожила. Вона облизала губи від крапель та хрипло крикнула:

— Слабка настоянка. Слабка!

— Мовчи, нечестиво! — гаркнув оракул, здійнявши над головою факел. Народ замовк в очікуванні його промови. — За використання надприродних сил та порушення священного порядку, закладеного богами нашими, Деосом і Деєю, тебе засуджено до страти через спалення.

Майже чорне небо осяяв несподіваний спалах блискавки. Повітря затремтіло від грому, й на землю полились потоки дощової води. Намагаючись приховати свій переляк, оракул кинув факел у сіно, та воно навіть не встигло взятися полумʼям. Обвуглені соломинки зашипіли. Тіло відьми зігнулося від шаленого сміху. Рен раптом усвідомив, що не міг відвести від неї погляд. Хвилину назад вона була приреченою, жалюгідною жінкою з сірим обличчям, бо не їла три дні. Зараз же, розрізаючи тишу своїм дзвінким сміхом, вона здавалась величавою повелителькою людських доль. Лляна сукня прилипла їй до тіла, окресливши груди. Вологі пасма волосся розсипались на голих плечах, як чорні змії.

— Це ще один доказ! Вона уклала угоду з демоном! — промовив оракул, та його голос потонув у шурхоті дощу.

Розчаровані, люди почали розходитись по домівках. До Рена підійшов командир і тихо повідомив, що хтось має наглянути за відьмою вночі, бо, очевидно, вона могла вдатися до чар, аби втекти. Рен добровільно погодився. Все одно він не зможе заснути після побаченого. Він завжди думав, що прокляття уникати смерті в останню мить торкнулось лише його, та схоже, він був такий не один.

Дочекавшись, коли на площі не залишилось ні душі, Рен нишком підійшов до деревʼяного стовпа. Жінка не одразу це помітила, бо стояла із заплющеними очима, підставивши обличчя дощу, насолоджуючись тим, як лоскітливі краплі змивали бруд з її щік. Тільки коли почула лязкіт кольчуги, її повіки здригнулися.

— Чого тобі? — промовила вона, скрививши губи.

— Як ти це зробила? — запитав Рен одразу. — У тебе ж звʼязані руки, ти не можеш чаклувати зі звʼязаними руками.

Відьма нахилилась до нього, наскільки це дозволяла мотузка, та прошепотіла:

— Я не вмію контролювати погоду.

— Давай без казочок, я хочу, щоб ти розповіла мені правду. Ти уклала угоду з демоном?

— Якщо ти помітив, мені не дуже зручно стовбичити тут. Звільни мене, і я поділюсь деякими секретами. — Відьма загадково підморгнула. Хитре створіння. Рен озирнувся навкруги, все ще вагаючись. Врешті, цікавість переборола його здоровий глузд.

***

Довелося дати відьмі трохи часу, щоб перепочити. Коли вона несподівано заснула в його кріслі, згорнувшись клубком, то виглядала вже не так небезпечно. Рен розбудив її перед світанком, простягнувши горнятко води.

— Як тебе хоч звуть? — спитав він врешті.

— Вірджинія, — промовила відьма тихо, жадібно припавши до горнятка.

Рен приніс стару скриню з жіночими речами та на її німе питання відповів:

— Це належало моїй дружині. Вона давно померла.

— Співчуваю, — беземоційно відповіла Вірджинія. — Від чого?

— Запалення легень, — відказав Рен швидко, намагаючись не згадувати минуле.

Знайшовши у скрині гребінець, відьма стала коло вікна та почала роздумливо розчісувати своє сплутане волосся. Погляд її блукав кімнатою, поки знов не натрапив на похмурого гвардійця.

— То як тобі вдалося врятуватися? — нарешті спитав її Рен.

— Не знаю. Мабуть, мені пощастило, — глузливо мовила жінка. — А ти розраховував на щось містичне?

Рен мовчав. Так, він думав, що це витівки демона, прокляття богів, доля — що завгодно. Він не вірив у випадковості. Кинувши на відьму холодний, зосереджений погляд, він зрозумів, що вона говорила правду. Отже, він дарма ризикував головою, рятуючи її.

Почало сходити сонце, і перші промені впали на обличчя Вірджинії, змусивши її прижмуритись. Виявляється, очі в неї були не чорні, а кольору зівʼялого листя. Рен мимоволі зітхнув і встав зі столу.

— Треба вертатись, поки гвардійці не помітили моєї відсутності.

— Що ти їм скажеш?

— Скажу, що ти наклала на мене сонні чари та втекла. — Вже в дверях Рен востаннє поглянув на відьму. — Візьми одяг та їжу, й більше не повертайся до Клеонтри. Наступного тижня я вирушу в похід, тож на мою підтримку можеш не розраховувати.

— Добре, — Вірджинія знизала плечима. — Поїду в Руо, у мене там лишилися знайомі.

— Сподіваюсь, більше не побачимось.

Рен з ляском зачинив двері, плекаючи в серці єдину надію — що його план спрацює, й він уникне неприємностей.

***

Їхній загін з десяти чоловік виїхав трохи пізніше опівночі. Пересувалися лісистою місцевістю та гірськими доріжками — щоб не було зайвих свідків. Наскільки Рен був обізнаний, вони супроводжували королівського радника на перемовини до сусіднього королівства. Навіщо було тримати цю процесію в таємниці? Певно, король не хотів, щоб хтось знав про майбутню торговельну угоду. Як вірний гвардієць, Рен не ставив питань.

Гладвін їхав поряд, все ніяк не наважуючись почати розмову. Не витримавши напруженої тиші, Рен запитав першим:

— Як почувається Імельда?

— Добре, хоч їй останнім часом дуже важко. Дитинка має зʼявитися в цьому місяці. Сподіваюсь, ми встигнемо повернутись до того часу, не хочу це пропустити.

Гладвін мрійливо посміхнувся. Колись він казав, що вважає себе замолодим для батьківства, а тепер при кожній зустрічі з теплом описував сімейне майбутнє. Рен навіть трохи заздрив йому.

Небо поволі світлішало. Дорога далі пролягла біля розщелини, тому вони перешикувались у вузьку шеренгу. В якийсь момент гвардійці, що їхали спереду, зупинилися. Рен трохи піднявся в сідлі, щоб розгледіти через їхні плечі, що ж стало перепоною. Це виявилось повалено дерево.

— Що там таке? — роздратовано крикнув радник.

Почувся свист, і один з вершників звалився зі стрілою в оці. Тепер усім стало зрозуміло — вони потрапили в засідку.

Рен спішився та дістав свій меч, довжелезний клеймор. Краєм ока помітив, як Гладвін випав з сідла, коли його кінь став дибки. Кров зашуміла у вухах. Мов холодною водою його накрило усвідомлення, що, як би обережно вони не прокладали маршрут, хтось знав про всі їхні дії. Спішно озирнувшись навколо, Рен помітив пʼятьох ворогів. Але ще з два десятки підіймались схилом розщілини, вилазили звідти, наче демони з-під землі. Давно повстанці не давали про себе знати. Певно, останнім часом набирали нових людей. Рен блокував удар мечем та штовхнув противника в коліно. Той втратив рівновагу. Сталь легко пробила шкіряну броню та занурилась під ребра. Рен відштовхнув його ногою. Тільки встиг повернутися, як на нього наскочив ще один чоловʼяга. Рен схопив його меч рукою в останню мить, перш ніж той розпанахав обличчя. Долоню принаймні було не так шкода. Ривок на себе, і Рен проткнув ворогу горло. Поки витягав меч, забризкав собі очі кровʼю.

Раптом відчув, як щось кольнуло в бік. Рен занадто пізно помітив чоловіка з алебардою, вістря якої протиснулось між кільцями кольчуги. Відстрибнув назад. Це погано, це дуже погано. Наблизитись до такого противника буде складно. Той вже приготувався до наступного випаду. Болючий видих. Треба діяти зосереджено. Рен зробив крок вперед. Топор на кінці алебарди зачепився за скошену гарду його меча. Противник не зміг приховати розгубленість. Рен напружив все тіло, звів руки, потроху підіймаючи алебарду вгору. Тепер її загрозливе вістря опинилось над головою, залишивши ворога незахищеним. Довелося присісти, щоб вивільнити гарду. Рвучкий випад. Мить, і Рен дістав ворога своїм мечем.

З наступним противником він вже не встиг зустрітися віч-на-віч, бо щось важке опустилось на голову. У вухах бридко задзвеніло. Шолом, схоже, витримав удар, але й цього було достатньо, щоб останні крихти свідомості покинули його. Рен відчув лише, як приземлився на каміння й покотився вниз в розщілину. Сіре передсвітанкове небо замиготіло перед очима. Руки безсило випустили меч. Повітря ще якийсь час здригалося від криків, а потім все стихло. Рен із зусиллям перевернувся на спину. Під прозорою димкою він розгледів сріблясту Дею, що поволі тьмяніла у перших сонячних променях. Зазвичай у нього не було часу дивитись нагору та захоплюватись красою весняного неба. Що ж, тепер йому було нікуди поспішати. Через кольчугу він не міг зрозуміти, наскільки серйозне поранення, але вже відчував, як промокла сорочка. Раптом стало холодно. Можливо, це просто від того, що він лежав на промерзлій землі. А може життя покидало його. Рен міг лише здогадуватися й чекати.

Десь в колючому гіллі співали пташки. В їхньому щебетанні було щось таке життєрадісне, ніби вони возвеличували весну й прихід нового дня. Небо наповнювалось блакиттю. Помирати під таким чудовим краєвидом було вже не так страшно. Повіки стали важкими, ніби на них раптом впав тягар його гріхів. Перш ніж свідомість занурилась в пітьму, перед ним замайоріли всі давні спогади. Його ліпший друг Мартін, що стояв нерухомо, як статуя в античному саду, з батьковим мечем в руках. Відчуття приреченості в грудях, таке незвичне для ще зовсім юнака. Вибір між честю дружини та життям товариша. Лезо, замащене кровʼю. Налякані секунданти. Обличчя милої дружини Вікторії, спотворене жахом і горем, коли вона побачила в дверях його, а не свого коханого Мартіна. Скажений вереск. Врешті, її тендітний стан попід стелею камори. Дві могили, що, попри всі традиції, розташувались поряд, під старою вербою. Рен відмовився від титулу та став гвардійцем, щоб бодай принести користь батьківщині. Відтоді немало людей померло з його вини, але він вже не запамʼятовував їхніх облич.

***

В пору Перестріту дістатися провінції Руо можна було лише на човні. Як тільки на небі зʼявлялась повнолиця Дея, море починало стрімко захоплювати сушу. Місцеві мешканці будували легкі будинки на платформах, щоб ті могли плавати на поверхні води. Два місяці нарешті зустрілись у своєму вічному танці, й на маленьких хвилях розкинулись широкі мазки від їхнього ясного світла.

Рен знайшов Вірджинію на дворі найстарішого будинку, на краю поселення. Вона сиділа на подвір’ї, бовтаючи ногами у воді. Побачивши гвардійця, вона посміхнулась, ніби справді була рада його бачити.

— Навіщо ти це зробила? — спитав Рен замість привітання. Він вже давно здогадався, що це вона розповіла повстанцям про похід.

— Тому, що твоє королівство хотіло мене вбити. Тому, що воно змушує мій народ працювати, наче кріпаків.

Вона підняла на нього погляд, і в її чорних очах відобразилось світло зірок. Рен підійшов ближче, кульгаючи, та сів біля неї.

— Стільки людей загинуло, знаєш? Хороших людей. Гладвін мав стати батьком, а тепер його дружина виховуватиме сина сама.

Вірджинія промовчала, дивлячись в далечінь.

— А найжорстокіше те, що я вижив, хоч з усіх мав найменше права на це, — продовжив Рен, не приховуючи гіркого розчарування. — Якщо і ти мені скажеш, що мене бережуть боги, я не витримаю. Бо правда в тому, що боги сліпці, вони знущаються з усіх своїх земних створінь.

— Або їх просто не існує, — відказала Вірджинія. Спіймавши на собі спантеличений погляд Рена, вона пошепки сказала, — Не боги врятували тебе від смерті, а я. Уявляєш, не витримала голосу совісті. Вважай, що просто повернула борг.

— Чого ж тоді тільки мене? Чого не врятувала інших?

— Вони добили всіх поранених. А тебе на дні розщілини не стали чіпати. — Відьма похмуро опустила голову. — Віриш чи ні, то не боги кажуть, кому помирати, а інші, такі ж смертні люди. І це лякає мене найбільше.