Уривок

Сутінки огорнули гори. Дощ не припинявся ні на мить, тож холодні краплі безперестанно текли моїм тілом. Я замерзла, блукаючи між деревами, навіть не знаючи, куди я йду.

Перелесник сказав, що знайде мене, де б я не була, адже так? 

Холод пронизував, і врешті-решт, яким би приємним не був дощ, мені стало незатишно від того холоду. Я спинилась і озирнулась навколо. Темний ліс обступав з усіх боків. Притулилась до найближчого дерева і подивилась на небо, стискаючи у пальцях медальйон.

Холодний колір хмар говорив, що дощ не припиниться цієї ночі. Він буде лити аж до ранку, а там… Блискавка пронизала темне небо. І ще одна. Я дивилась на ці спалахи, і серце моє спокійно билось у грудях. Раптом листя попереду зашаруділо так сильно, що я почула це крізь шум дощу. Прислухалась, насторожившись.

— Хто тут?

Шум повторився і з кущів вистрибнув… вовк. Тільки не це. Вони знову мене знайшли? Знову хочуть моєї смерті?

Вовк уважно дивився на мене, і підступав усе ближче. Не могла його добре розгледіти, бачила тільки те, що його очі ледь не горіли у темряві. Я рвучко зняла з шиї медальйон так, що біль пронизав шкіру, і витягнула руку вперед зі знаком блискавки.

— Не підходь!

Вовк зупинився. Невже подіяло? Раптом він став на задні лапи і перетворився на людину. Хлопець, мокрий з голови до ніг, підняв руки вгору, зупиняючи мене.

— Не бійся. Я знаю, хто ти, і кому належиш. Я прийшов провести тебе до Тараса.

— Тараса? — перепитала я. Хлопець кивнув.

— Ну… До Головного.

Я нахмурила брови, нічого не розуміючи. Вовкулака теж наче був у розгубленості, але раптом прояснів.

— Ти ж не знаєш його імені! Перелесник. Твій Перелесник мене прислав за тобою.

— Звідки мені знати, що ти не брешеш і не хочеш мене кудись заманити?

— Ну, по-перше, духи духів нікуди не заманюють, — відповів хлопець і відкинув своє мокре волосся з чола. — А по-друге, ось.

Він простягнув щось у руці, і я обережно наблизилась, щоб взяти це щось із його долоні. Мокрих і закритих, але, здавалось, ще живих квітів важко було сплутати з іншими. Фіалки. Хто ще міг знати про це, окрім Перелесника? Мовчу вже про те, як він сам дізнався про них…

Вовкулака чекав.

— Все ж дивно, що він прислав саме тебе, — вирвалось в мене.

— Він поспішав. Не хотів, аби ти чекала, — одразу ж відповів хлопець.

Я зітхнула.

— Добре, ходімо.

Він усміхнувся і кивнув, а потім показав у один бік, куди ми мали йти.

— Як ти його назвав? Тарасом? Це і є його ім’я? — запитала я, рухаючись вперед. Виходить, не таке воно вже і таємниче, як він розказував?

— Так називають його лише найближчі, — відповів вовкулака. — Але це все одно не його справжнє ім’я. Та й, не мені тобі це розповідати, — усміхнувся він.

— Тобто ти його друг?

— Можна сказати й так. Правда я сумніваюсь, що він вважає мене другом.

— Чому?

— Тому що не слухає мене, анітрохи, — засміявся вовкулака, і я раптом пройнялась до нього симпатією. У нього був легкий характер, і це заспокоювало.

Ми йшли крізь ліс, і дощ ні на мить не зупинявся, але грому вже майже не було чути. Серце ще більше затремтіло від передчуття. Скоро я його побачу.

— Пробач за особисте, — заговорив вовкулака, — але що тобі подобається у ньому?

— Нічого собі, особисте, — розсміялась я.

— Можеш не відповідати, — стенув плечима він. — Мені просто цікаво.

Я задумалась. Дійсно, що мені у ньому подобається, що я так хочу до нього? Не обійми — це ж лише фізичне. Його присутність завжди просякнута силою, яку я не можу осягнути. 
Очі затягують і ваблять. Слова обпікають.  Ставлення до мене — мабуть те, що мені найбільше подобається — я майже впевнена, так до мене ще не ставився ніхто. Але риси? Які його риси я могла б згадати? Я знаю його не так давно, а серце по-дивному баламутить від думки про нього. Чому? Це ж не любов. Має ж бути щось іще окрім його очей і обіймів, через що мене так тягне до нього.

Але скільки б я не думала, я розуміла, що не знаю його. Абсолютно. Ні хто він, ні що він робить щодень чи щоночі, чи любить він сонце, чи має якісь захоплення. Дійсно, хто він? Я так задумалась, що врізалась би в дерево, якби не обачна рука вовкулаки, який потягнув мене вбік.

— Ми прийшли, — мовив він.

Позаду і з боків були дерева, але попереду вони губилися далеко внизу. Я стояла на краю схилу, вдивляючись у темний ліс під ногами.

— А де ж Перелесник? — обернулась я до вовкулаки, але його вже ніде не було.

Збагнувши, що досі стискаю у долонях медальйон, почепила його назад на шию. Обманув? — майнуло.

Та ніби ж ні, здавався привітним і так говорив про Перелесника… Я глянула в небо і повернулась до своїх думок. Чому він мені подобається? Дурний порив?

Серце глухо застукало і щось всередині сказало:

Яка тобі різниця. Ти хочеш його побачити. Ти його скоро побачиш.

І я не могла не погодитись з цими думками. Так, це єдине, що мене хвилювало зараз. Я дивилась на небо і помітила якесь світло, що рухалось. Наче комета, чи зірка, що падає — світло летіло все ближче і ближче, і на мить здалося, що це ніяка не зірка, а довга блискавка — світло збільшувалось ледь не на все небо, аж поки мене повністю не засліпило.

Я поволі розплющила очі, намагаючись відновити бачення, відчуваючи чиюсь присутність. Хтось стояв перед мною, сліпучий, як зірка, бентежний, як блискавка.

Перелесник був весь у білому, і жодна крапля дощу не торкнулась його шкіри, наче він сам мав владу над дощем. Хлопець наче сяяв, шкіра його здавалась ще білішою, очі тримали у собі ще більше прірви. Серце ледь не вискочило з грудей тільки від одного його м’якого погляду.

— Метеор, — видихнула я.

Перелесник похитав головою і тепло усміхнувся.

— Ні, Вітро. Це лише я.

Він власного імені, сказаного ним, пройшли мурашки по моїй шкірі. Це здавалось ще інтимніше, ніж Чайко.

За мить він був уже біля мене, і я могла відчути, як тепло лине з його тіла і досягає мене, наче він дійсно у цей момент був вогняною зіркою. Його сила охоплювала мене невидимою матерією, і притягувала до себе. Силоміць.

Перелесник торкнувся моєї щоки і забрав вологі пасма з мого лиця. Його дотик був настільки гарячим, що, здавалось, я могла б обпектись. Але водночас холод, який полонив моє тіло, на мить втратив силу. А потім повернувся. Я зіщулилась.

— Тобі холодно? — запитав Перелесник, і його дихання обпалило мені щоку.

Я зашвидко кивнула, боячись до нього торкнутись сама. Він був таким близьким фізично і водночас таким далеким для мене — як та зірка, і я чомусь вперше боялась тієї сили, яка накривала мене з головою у його присутності. Це відчуття було новим, не таким, як вперше, коли він обійняв мене — чи радше я його обійняла. Я дивувалась, наскільки різними мої емоції були поруч з ним: я щоразу відчувала щось нове, про що навіть не підозрювала, щось таке, від чого хотілося помирати і жити. Це дурманило. Манило. Зводило з розуму. У його смоляних очах з’явились іскри. Жодного синього кольору у райдужці. Усмішка змусила моє серце скотитись в п’ятки. Перелесник зробив крок і за мить пригорнув мене до себе так близько, що все повітря вибило з моїх легень. Жар полонив мене раптово, наче я стрибнула у гарячу лаву, наче доторкнулась сонця. Щоки розгорілися, холод безслідно зник, а серце шалено закалатало від несподіваного тепла. Я поривчасто вдихала повітря і обхопила руками спину Перелесника навіть не для того, щоб обійняти у відповідь, а просто щоб втриматись на ногах.

Здавалось, я обіймала руками сонце.

Тож коли Перелесник відсторонив мене від себе, мені стало так холодно і боляче всередині, наче серце вийняли з грудей, і на його місце помістили крижину. Ноги підкосились і запаморочилось у голові.

— Так краще? — запитав хлопець, але я нічого не відповіла, судомо вдихаючи повітря.

Я не могла сфокусуватись на його обличчі, бо перед очима блукали чорні кола, тому я дихала, дихала, і збагнула, що мені бракує повітря, що в грудях так боляче стукає серце, що я більше не витримаю, якщо не обійму його зараз хоча б раз.

Він помітив як я опускаю погляд і важко дихаю, тому знову мене обійняв і прошепотів на вухо.

— Дихай глибоко. Це зараз мене.

— Що… — я хотіла сказати «що саме мине», але в той момент, коли він знову обійняв мене, у груди знову наче накачали повітря, а сили в одну мить покинули мене.

Я повисла у нього на руках, вже втрачаючи свідомість. Не усвідомлювала, що зі мною, навіть не могла ні про що думати. Слабкість і жар охопили мене, і враз я відчула себе смертельно хворою.

Перелесник важко видихнув, і враз земля втекла у мене з-під ніг, коли він підняв мене на руки.

— Слухай мій голос, — промовив він. — Тримайся за нього. Не засинай.

Я відкинула голову назад, повільно дихаючи. Розболілась голова, і у очах повністю потемніло, тому я лише відчувала, що Перелесник кудись несе мене, але не бачила, куди.

— Думай про небо. Пам’ятаєш, як я зустрів тебе біля дерева? Висота завжди була твоєю силою, уяви, що ти у хмарах. 

Він говорив, і я чіплялась за слова, не в змозі думати ні про що. Його голос тримав мою свідомість наче останньою ниткою від втечі у безодню, і я останнім зусиллям тримала її на поверхні.

Мене кидало то в жар, то в холод, і навіть гарячі руки хлопця більше не рятували від цього жахливого відчуття у тілі, наче по черзі по моїх венах розливалась лава і крига.

Врешті я відчула, що Перелесник зупинився, його руки обережно поклали мене на землю.

— Розплющ очі.

Я піддалася, намагаючись сфокусувати погляд. Смоляні очі. Очі, очі, очі.

Нарешті темні кола потрохи почали відходити, але тіло ломило так само жахливо, як і до цього.

Перелесник ковзнув рукою до моєї спини, і обережно розвʼязав мою сукню, яка, здавалось, обвуглилась від жару і горіла на мені.

Наступної миті він зняв її, знову взяв мене на руки, і лише тепер я побачила, що ми дійшли до якогось озера. Хлопець повільно опускав мене у крижану воду, і вона поступово огортала мене, заспокоюючи шкіру і серце, сповільнюючи дихання.

Перелесник притримував мене однією рукою, і на мить вона перестала бути такою гарячою, як жар.

Я заплющила очі, відчуваючи, як втома розходиться моїм тілом, але водночас хвороблива слабкість відходить.

— Що ти робиш зі мною? — хотіла засміятись я, але голос пролунав так здавлено і кволо, що я розплющила очі і побачила його збентежений погляд.

Він наче знав, що робити, наче це вже траплялось з кимось… з якоюсь іншою дівчиною… 

Я заглянула йому в очі. Тепер ті ж темно-сині, без смоли, вони були якісь пусті і тихі.

Перелесник дістав мене із води, загорнув у щось дуже м’яке і тепле, і сів поряд. Він був занадто мовчазним, і це мене тривожило.

Ну, подумаєш, я ледь не знепритомніла від твоєї присутності. Ну, подумаєш, ледь не задихнулась.

Але ти ж не мусиш мовчати і не торкатись мене.

Він був нахмуреним, і це вперше, коли я його бачила таким.
Я простягнула руку і торкнулась його брів, наче хотіла розправити їх і повернути йому розслабленість.

— Чому ти зі мною? — він забрав мої руки зі свого обличчя і подивився мені у очі втомленим поглядом.

Вони всі зговорились, чи що, задавати такі питання? 

— Тому що я хочу цього, — відповіла я.

Перелесник відвів погляд. Я торкнулась його руки. Серце знову сильніше забилось від дотику до його шкіри.

— Чому ти запитуєш? А чому ти зі мною?

— Ти вже питала, — слабо усміхнувся він у відповідь. — Тому що ти вільна. І красива.

Він опустив голову мені на плече.

— Ти знала, що ти неймовірно красива?

Я торкнулась його руки і переплела наші пальці. Дивно, але я не відчувала ніякої тривоги чи страху. Навіть після того, що сталось, мені було занадто добре з ним, щоб переживати за щось.

І я навіть не помітила, коли закінчився дощ.