Уривок з повісті

Ⅰ        

Вперше Маріам побачила її коли, винирнувши із води, гріла спину під промінням заходячого сонця. Спочатку почула. Тихий дзвін склянок, шурхіт листя на стежці порушили вечірню тишу ліса, вирвав Маріам із лінивої дрімоти. Нявка слизнула за стару вербу,  притаїлась, але не могла не визирнути.

З-за дерев з’явилася дівчина, зупинилась та заозиралась по сторонах. Битком набиті сумка та корзина відтягували їй плечі, довгий плащ був весь у дорожньому пилу. Вона сперлася на старий посох та замислилася, глядячи на тиху гладь озера. Раптом виринула з роздумів, та й рушила  вздовж берега до старої озерної хати, майже тягнучи свій кошик по землі.

«Відьма. – вирішила Маріам, визираючи з води. – Оттак.»

Ⅱ

Вона так і не зрозуміла, коли відьма остаточно окупувала озерну хату. То уходила кудись в ліс і не верталась до темряви, то зовсім носа на зовні не казала. Маріам і озирнутись не встигла, а вечорами в вікнах вже плясали відблиски від печі, і халупа вже не здавалася такою покинутою. За стіною з’явився саморобний город, засаджений якимись дивними травами й корінням, а вночі, коли нявка грала на лютні, з середини раз-пораз лунали дивні, невідомі їй звуки.

В несподіваної сусідки був кіт. Маріам помітила його одразу, кішки рідко залазии до її глуші – не любили воду. Але цей почував себе як вдома. Рудий та пухнастий, він виглядав як звернутий в трубку килим, що вальяжно розгулює туди-сюди. Саме цей кіт їх, так би мовити, і познайомив.

Одного ранку, коли Маріам ще седіла серед гілок верби на якій спала, він видерся до неї та доброзичливо нявкнув. Нявка поозиралась, чи не бачно де хазяйки, та почухала кота за вухом.

– Що ти, любчику. Подобається тобі тут?

 Кіт у відповідь замуркотів.

– А що хазяйка-то твоя… Не було в нас в лісі відьом вже ой як довго, – продовжувала Маріам роздумливо. – І вони до нас не ходять, та й нам їх тут зустріти нічим. Тримаємося, так би мовити, на відстані.

З роздумів Маріам вирвала несподівана відповідь, пролунавша незрозуміло звідки.

– Ну і дарма.

Нявка аж підскочила, тільки що з гілки не впала, та тут же закрутила головою – навколо одні зелені гілки верби.

– Вельми шановна пані, та ви не лякайтеся. Я ж, так би мовити, на манєрах знаюся.

Маріам все озиралась. В решті решт її розгублений погляд уперся в кота.

– Це шо… Це ти кажеш?!

– Та я, шановна пані. А що такоє. Ви ж зі мною розмовляєте.

Кіт надувся та став ще більше та пухнастіше, хоча було вже, здавалось, нікуди.

«Дійсно ж… – розгублено думала Маріам. – Я ж балакаю, так чому б і коту не побалакати зі мною…»

– Ти що, дурню рижий, знов людей лякаєш?

Нявці знов прийшлося вчепитися в гілку аби не впасти з неї. Під деревом задерши голову стояла відьма та грізно дивилася на кота.

– Та ти що, Тереся. Та чи я коли-небудь лякав добрий люд?!

– От і злізай звідти! – Тереся погрозила коту кулаком. – А то бач, розлазився!

Відірвавшись від кота, вона звернулася до нявки, та лице її одразу потепліло.

– Ви пробачте вже нас сердечно, не хотіли турбувати. Ми-то все думали, як до вас підійти, щоб не лякати дуже. Я Тереся, – дівчина всміхнулася.

– Ну що ви, що ви… Треба знайомитися, раз ми тепер сусіди. Дуже приємно, Маріам, дуже приємно.

Вони чинно потисли руки.

– Пощастило вам пані, – знов надувся кіт. – В вас тепер в друзях справжній джентельмєн. Ну і відьма теж в нагоді стане.

– Килиме, ну ти чого! – прикрикнула Треся. – Вибачай вже. Це мій кіт, Килим.

Кошак відважив уклін, а Маріам подумалося, що це найкраще ім’я, яке тільки можна було вигадати для цього кота.