Сонце знову било своїм промінням по вікнах дівчини. Вона прокинулась і простягнула руку, щоб закрити штору. Але майже одразу встала та підійшла до столу. На ньому стояв маленький тортик зі свічкою та запискою: “Дорогенька Коломбіно, у цей день я хотіла б тебе привітати зі святом особисто! Я хочу, щоб ти завжди досягала своєї мети, була щасливою і життєрадісною! Я дуже сумую за тобою. Пробач, що не можу обійняти й привітати тебе з твоїм шістнадцятим днем народження… Я тебе дуже люблю, доню!”    

 Сльози підступили до почервонілих очей дівчини: біль втрати не відпускав її.  Коломбіна заварила чай і відрізала шматочок торта. Вона запалила свічку і вголос загадала бажання:

 – Щоб не сталося, я обов’язково з тобою зустрінусь, мамо!

Вогник свічки зменшувався, а дівчина все сиділа з ледве теплим чаєм… Нарешті встала і, вибираючи чорне плаття, різко проговорювала собі:

– Сьогодні важливий день! Треба бути зібраною!

Вона зайшла до крамниці й придбала найбільший букет айвіль – улюблених квітів її матері. Легкий солодкуватий аромат нагадував про чай з бергамотом і ванільне печиво.

У призначеному місці дівчину забрала машина – чорне ретро-авто. Шкіряний салон і важкий гіркуватий запах кави. Час в таксі проминув непомітно, і ось Коломбіна стоїть на Алорівському кладовищі.

На похоронах завжди панує трагічний сум. А тут ще сіра хмара низько висить… Холодний вітер неприємно лоскоче обличчя Коломбіни – повільно злизує її сльози. Дівчина тремтячими руками поклала квіти поруч із матір’ю. Все скінчено – дівчина втекла до найближчої залишеної будівлі. Спустившись до закутка, вона знову розплакалася. Раптом зі стіни з’явився яскравий фантом – хлопець 17 років із блідою шкірою та блискучими фіолетовими очима, схожими на діаманти.

Дівчина-голубка і хлопець-фантом. Її обличчя у сльозах, в очах – глибоке занурення в горе, у душі – намагання впоратися з втратою. Вона стоїть серед руїн, навколо яких танцюють тіні спогадів. Поряд з нею парубок, обрамлений пожовклим від часу контуром. Його очі мерехтять іронією, поглибленою давньою самотністю, котра витесала на його обличчі тонку пелену меланхолії. У тій будівлі, де час залишив свій відбиток на стінах, що зіткані павутинням спогадів, дві душі відчували кожна свою важку долю. Вони стояли недалеко один від одного – дві сутності, які зустрілись на перехресті життя та смерті.

Дівчина розповідала свою історію мовою сліз, що капали на розписану підлогу. Хлопець відповідав, і його думки лунали як шершавий шепіт забуття.  Промені сонця ласкаво пробивались крізь пил і павутиння й дивувались тому, як ця дивна пара посеред виру часу, що розпадається, у світлі з потрощених вікон ділилася своїми думками та спогадами про неповторні миті життя.  Мелодії було більше, ніж звуків мови їхніх історій. Стара будівля стала свідком таємниць і болю. Під стелею, що втратила свою первозданність, вони спільно намагалися знайти відповіді на найскладніші питання життя.

Коломбіна прокидається в ранковій тиші. Вона у тієї ж  залишеній та сповненій таємницями напівзруйнованій будівлі. Але це приміщення вціліле й затишне. На столику  чашка кави з ванільним морозивом, яке  повільно розтікається, немов магія у ранковому світлі. Поряд – лист від хлопця. Він описує події минулої ночі, коли вона розповідала йому про втрату матері, а потім деякий час перебувала  в трансі.

Раптом дівчина відчуває, що має великі ангельські крила. Повітря ніжно колихається від їх розгортання. Її чорне волосся перетворилося на сніжно-біле і виблискує в теплому світлі вранішнього сонця. Дівчина наче стоїть серед простору зупиненого часу, чує кришталевий дзвін власних крил і відчуває надприродну легкість. Кімната казково оживає, стає світловим простором для її нової реальності.

“Голубка” – так називає її  хлопець у листі, який залишив для неї. Все так, як він розповів, –  вона вночі перетворилася на ангела з білими крилами та білим волоссям. Фантом став свідком цього надзвичайного перевтілення. У словах хлопця вона знов відчуває підтримку та розуміння.

Допивши  каву, вона виходить на вулицю – тепер її ангельські крила вільно розправляються. Коломбіна впевнено крокує вперед, розуміючи що тепер її життя не буде таким, яким було раніше.

Ранок тихий, теплий і сонячний. Коломбіна хоче злетіти. Зібравшись з думками, дівчина поринула у небо й побачила увесь знайомий світ, котрий хотіла залишити.

В якийсь момент біля неї пролетіла зграя голубів. Один з них наблизився настільки, що вона ледь впоралася з балансом, відхиляючись у бік, щоб не збити пташку. Він подивився дівчині в очі й промовив:

– Моя дорога Коломбіно, ти на шляху створення свого власного оповідання.

 Поки здивована дівчина-ангел думала, що відповісти, голуб зник.

Коломбіна злітала все вище. Чомусь згадала, як мати читала їй на ніч  книжки та розповідала багато легенд. Одного разу вона розказала про інші світи. У світлий світ дуже важко потрапити. Дівчина запам’ятала таке: “Крізь густу пелену туману ти маєш пролетіти багато кілометрів, ні на що не звертаючи уваги. Лише одиниці дістаються до місця призначення. “

Коломбіна завжди вірила, що в тому іншому світі живуть дуже щасливі люди. І от вона бачить перед собою густий туман. Дівчина сміливо пірнула до нього й майже одразу зрозуміла, чому так багато людей зникає на половині дороги…

Туман пам’яті… Тисячі гунявих голосів починають нагадувати про все, що людина намагалася забути: кому зробила боляче, кому вчасно не допомогла, над ким сміялася. Це важко витримати – люди просто здавались у полон цим голосам.

– Невже всі мої знайомі, що так прагнули потрапити до іншого щасливого світу, врешті решт застрягли саме тут, тому що не змогли ігнорувати голоси, починали виправдовуватися? У мене не лишилось знайомих… Є тільки я і, можливо, той фантом, який на одну ніч став мені другом…

 Приборкавши сумні думки, Коломбіна зробила перший “крок” у нове життя.

-Тут так холодно… – сказала дівчина вголос.

– Ну так іди до нас, тут тепліше.

– Хто це сказав? – Коломбіна почала озиратись.

– Ти скоро дізнаєшся… От зазнаєш поразки – і оп! – ти вже одна з нас.

– Але я не планую здаватись… – тремтячим голосом відповіла дівчина.

– Тобі не вдасться, ти втомишся, як і Лоренцо – голос став більш погрозливим.

– Неправда! Він… – вже почала виправдовуватись Коломбіна, але згадала, що цього робити не можна. – Ви хочете, щоб з вами говорили… Вели розмови… Але ви поглинаєте тих, хто починає сперечатись і поринає у минуле… Ви ніхто! Ви просто голоси, які викликають у мене відчуття провини…

– Лоренцо теж так казав, – іронічно відгукнувся голос, затягуючи дівчину у діалог.

– Він був самозакоханий, мав егоїстичний  характер… Він… Ні! Я не буду з вами розмовляти!

Голос змовк, і Коломбіна деякий час летіла далі у тиші. Весь подальший час голоси  провокували її, але вона стисла губи й продовжувала політ.

Нарешті  туман відступив, і дівчина побачила золоті ворота, які розчахнулися їй назустріч.  Голубка відчувала, як чудовий теплий “світлий” світ обіймає її. Вона опинилась біля такого ж самого дому, з якого вийшла на похорон матері. Так, це була їхня домівка, але мами не було…

Коломбіна поглянула на годинник і побігла до квіткової крамниці, сподіваючись, що там вона зустріне матінку. Але ні… “Як так?! Я бачила папери – в них прямим текстом сказано, що в цей час вона має бути тут… Чому її немає?!” – дівчина ледь не заплакала.

Вона обрала букет своїх улюблених квітів.

– Вибір чудовий. Даруйте їм своє світло! – обворожливим голосом мовив хлопець-консультант.

– Дякую, сподіваюсь, так і буде, – відповіла Коломбіна.

Повернувшись додому, вона поставила червоні гортензії у вазу й промовила:

– Продавець казав, що сьогодні буде дуже гарний захід сонця. Я зможу піднятись на дах і поміряти про зустріч з мамою, дивлячись на зачароване сяйво.

Стоячи на даху свого будинку, Коломбіна милувалась неймовірно красивим пейзажем. Раптом спиною вона відчула теплуватий погляд… Коломбіна озирнулась – поряд з нею стояв парубок-фантом. Він почав сміятися й казати:

 – Ти вийшла з туману, але він може повернутися. Точніше, ти сама схочеш повернутися до нього… Ті дні були для тебе важкими… Втім, твоя мама пишається твоєю силою. Ти змогла потрапити у щасливий світ.

– Моя мати… Я летіла сюди, шукаючи її…

‐ Ну чого ж ти так! Вона тут з тобою, у твоїх спогадах. Згадуй її у світлі, не в тумані..

Слова злітали за вітром танцюючи, мов виконували складне танго. І знову дівчина та хлопець-фантом розмовляли всю ніч, їхні душі знову зв’язались, та вже в спокійний повільний вальс.

  Ось вже близько ранок.

– Мені пора. Сподіваюсь, ми ще зустрінемось? – з надією запитав фантом.

– Можливо, – невизначено відповіла дівчина.

– Сподіваюсь, ти не будеш так за нею сумувати, а будеш просто згадувати…

Дівчина подивилась на хлопця. У її очах була надія… Але на що?

Вона підійшла до виступу на даху, сіла, звісила ноги…

– В мене на вікні стоять червоні гортензії, я купила їх сьогодні…

– До чого це? – здивовано запитав фантом.

– Я не змогла подарувати їм своє світло. Впевнена, що є ще світи… Можливо, не такі світлі… Можливо, не такі щасливі…

 Коломбіна полетіла вниз.

– Я обов’язково зустрінусь з тобою, мам.., – долетіло до хлопця.