Поле стояло в тиші, наче самовільно одтинало себе від грюкоту видовищ Арени. Та стояла на околиці зеленого полотна, зносилась над ним, огорнута чуттям своєї величі, однак довести цього чуття ніяк не могла.

Завершився бій. Лавинами струшених валунів кидався гул публіки. Мерехтіння шморгало мінливим туманом поміж громади, залипало тій в легені й верталось назовні схопленим криком. Скрипіли стільці від стрибків і тупотінь, доки голоси розкидались шелестінням.

Зачинились дві брами, віщуючи перерву. Наче байдуже, пацюк оглядав стрічки кольорових промінців, ті виглядали з-за краєчків Арени. Шум котився до нього над голим полем, наче вистилався прямо до вух. Чорні цятки тужливо прислухались до владних слів Провадника битви.

Біля нього шурхнула ящірка. Той обернувся й вмить сів на траву хлопчиною, ще геть молодим юнцем, певне, років двадцяти. Від такого перетворення лиш задиркуваті пасма чуба хитнулись, в холодних промінцях перших сутінок. Ящірка зиркнула на сусіда й собі махнулась дівчиною. Він всміхнувся до подруги й зіткнув їхні скривавлені плечі.

– Звідки така? – мимоволі, між слів йому врізались оповідні Провадника.

– Гуляла. – кинула, здіймаючи задертий ніс вище до свіжих зірок.

Вітер гуляв довкола. Розвиваючи масні пасма їхніх голів, той видавався кращим од пахучих ванн. Хлопчина нишком позирав на її захоплений вид, він не бачив красу зірок, колись за таке вміння купив пару добрих замовлянь для трьох пальців. В такі миті лишалось захоплюватись нею і це видавалось молодику чарівнішим од будь-яких світил.

– Нюло, – шепнув, – а пам’ятаєш як нас в дитинстві собаки покусали? – якось раптом згадалось.

– Коли б я їх від тебе не гнала, мене б не покусали. – легені її повнились вечірнім повітрям, здавалось, те сочилось свіжим духом води. – Досі не збагну чому вони тебе так не люблять. – золотаві очиці блиснули до хлопця. – Ти ж ще та псина. – вона буцнула плече посіченим пальцем. Шум Арени лишився загубленим між дзвінким сміхом.

Натовп сипав рясними криками, здавалось, Провадник веде із глядачами забавки в розмови.

– Я скучила за тобою, Шонько. – від раптових слів голос їй просів. – Стільки років не бачились, а стрілись от тепер. – рештки гіркої іронії скривили уста. – Ти давно вдома був? Розкажи як там мої батьки. – лікоть їй підкосився, схилений від різкого болю. Вона струснула руку та погляду від хлопця не відвела.

– Три роки тому в тебе народилась сестра. Мала така, кучерява як кущ. Батьки добре, але ти напиши їм, чи що. Вони з моїми дуже здружились по твоїй пропажі, все про тебе заводили. – горло запорошило, той обернувся до Арени. Дівчина потішно всміхнулась, хоч усміх її аж надто швидко спав.

Велична будівля звертала пару зіниць на себе, манила, наче шепотіла про неминуче. Шоньт схилив голову й високий, задертий чуб продовжив стирчати слідом.

– А ти чим займаєшся? – втомлені пальці починали тремтіти – Ну, взагалі. – продріботіла слідом. Тепло жовтих очиць силилось пристати до виду дерев за горизонтом.

– Років п’ять тому пішов до тої кузні що була за нашим містом, думав навчать. – язик гидко млів під зубами. – Кинули на вчення до двох шептунів, вони мене прихопили, так от і шепочу досі. – той зиркнув на стрічки яскравих промінців, що зринали від Арени до нічних хмар.

– Я бачила, – хрипнула дівчина, – ти гарно заклинаєш, тільки от, – вона простягнула руку перед собою, – можна я підкажу трохи? – пальці потягнулись до срібних нігтів хлопця.

Зворушений погляд припали до її тихої постаті. Шум натовпу потрошку стихав: виглядало що той виходив на перерву. Грюкіт лінивих кроків за межі поля не ступав, от двоє і тішились в тиші, але нишком.

Нюра встала, поволі звівши на ноги і хлопця. Теплі доторки подертих долонь обхопили м’язи, що стали братись синцями. Рука випросталась прямо поперед них.

– Ти добре цілиш, але не треба згинати лікоть. – вона виставила плечі хлопця в чітку лінію. – Надто концентруватись на пальцях не слід. Іскри ж ведуться від підборів до нігтів, не треба додавати їм кутів. Багато хто говорить що згини навпаки додають сили, але я певна що це не правда. Я вчила такі штуки. – перед ним майнули руки де на місцях нігтів виднілись загоєні шрами.

– Звідки це? – її дотики розкидали хлопчачими щоками рум’янець.

– Коли мене викрали то я ще зо три роки батрачила в однієї відьми. Вона хотіла щоб я заробляла їй, тому думала з мене зробити заклинательку. – рухи все минали шкіру, тепер потроху заливаючи рани мінливим теплом. Шоньт позирав на дівчину, чуючи як синці тануть на м’язах. – Але мені щось не пішло і я втекла. – вона зирнула на знічене молодече личко й всміхнулась. – Потім якось здибалась з одними що провадили бої на ставки. Вони помітили шрами і я розказала. – дівчина ввалилась на траву слідом за хлопцем. Він наново звів до неї цікавий погляд, жадібно прислухаючись до такої очікуваної історії. – Вони мені витесали клинок, повчили трохи і виявилось що мені йде! – захоплений вигук ледь не перелився у сміх. Хлопчина й собі потішно всміхнувся. – А потім гроші слава, знаєш. – вона іронічно виставила профіль, наче як для замальовки.

– Ти дійсно дуже добра в боях. – він неохоче зиркнув на Арену.

– Ну, я про тебе теж чула. Не кажи що ти аж такий поганий. – вона ледь буцнула його в плече й червоні уста розтягнула тепла усмішка.

Провадник поважно оголосив скільки хвилин лишилось до кінця перерви. Двоє принишкли, стиха визираючи кольорові вибухи що виривались з-за високих стін. Полю не личила Арена, однак її власники говорили, що це поле не личить до Арени.

– Нюло, – ніяково шепнув хлопчина, – розкажи які сьогодні зірки.

Світлі брови дівчини зійшлись в жалю. Вона ледь не скривилась з болю й звела очі вгору. Хмари натягнули свою вогку пелену. Журливий усміх скривив губи.

– Їх немає, Шонько. Я не бачу зірок. – холодні пальці торкнули срібних нігтиків. – Не продавайся, Шоню. – шепнула. Вона схилилась ближче, певне аби вгледіти думки за парою світлих очиць. – Ти не розумієш? Вони купують лише те що цінне. Коли в тебе купили всі твої погляди на зірки, то вони побачили в тому ціну. – теплі слова бриніли жаром в молодечих грудях. Хлопчина винувато схилив голову, ховаючи погляд. Посічена долоня оповила його щоку, аби здійняти ніс вгору. – Я знаю, що з тебе вийде неабиякий заклинатель, Шоню, тільки не продавайся більше. Коли забрали одні зірки то не така біда. Але не давай їм більше. Обіцяєш? – вона обернула присоромлене личко до себе, виглядаючи згоду. Хлопчина ніяково кивнув, і цей дрібний жест майнув дрібкою спокою між її думок. – Молодець. – жилаві пальці розбурхали вкладений чуб.

На Арені залунала музика. Двоє стрепенулись, раптово обнесені ритмічним тремтінням. Побиті долоні сплелись, доки груди стискав гидкий шум.

– Знаєш, – удари ритму губились між шурхотіння молодечого серця, – я дізнався про тебе роки два тому. Та мені все здавалось, що я не маю права так лізти до твого життя.

– Ну я от вже як чотири роки слідкую за твоїми виступами. – вона ніяково глипнула на ліс за горизонтом. – Думала вже написати, абощо, та не хотілось тривожити. Ти ж мав одружуватись минулого літа? – вона заклякла, насторожено прислухаючись до слів за спиною. Пісня Арени повнила голови, зрадницьки ховаючи його слова.

– Та не питай. – розсміявся. – Мій патрон хотів мене видати, та на щастя вирішилось якось.

– Патрон? – майнуло між уст, коли та звела на хлопця вражений погляд.

– Ну а хто ж? – хлопчина міцніше стиснув її руку.

– А я дійсно думала ти женитись будеш. – вмить, страх вилився гучним, дзвінким сміхом. Шум Арени глушив його, наче навмисне, та не силився сховати від вух хлопця. Шоньто розсміявся слідом.

– Взяти й отак от повірити. – насилу пробивалось між реготу.

– Що ж, – дівчина змахнула сльозинку й перевела дух, – було б добре випити чогось після Арени. – посміх затремтів на устах. Хлопчина закляк, та усмішки не сховав.

– Так, – кивнув, – обов’язково підемо. – дрижав лиш голос.

Дівчина зиркнула на кольорові хмари: ті перебирались у яскраві фіолетові кучі.

– Любі, збирайтесь, сходьтесь, заповзайте на місця! Не гоже баритись! – дріботів щось Провідник.

Серце гидко облило холодом. Вона струснулась й перевела погляд на хлопця.

– Треба кинути. – рука сягнула далекої кишені й витягла чорний квадратик.

– Що кинути?! Ні, ми не будемо кидати! – схопився той.

– Будемо кидати. Треба кинути і крапка. – та вже дряпала позначки своїм кришталевим кинджалом.

– Я не буду кидати нічого! – міцний кулак стиснув краєчок леза. Вперті погляди перетнулись.

– Шоньто, будь ласка, просто візьми і послухай мене.

– Я все дитинство тебе слухав! – він вихопив кинджал з її рук.

– От і зараз послухаєш. Обирай. – на боці квадратику виднівся хрестик, на іншому – коло.

З-під насуплених брів ті визирали одне одного. Хлопчина заплющив повіки й викинув з легень розпечений подих. Безсилий, той кивнув і тицьнув на хрестик. Нюра не чекала, схопила й кинула. Чорна цятка блиснула між темряви ночі й ляснула на посічену долоню. Дівчина прикрила ту рукою й звела очиці на хлопця.

– Обіцяєш дотримати? – казала – наче знала що там.

– А ти? – схопився, потроху мліючи зо страху.

– Обіцяю.

Рука сіпнула й під рештками світла Арени вигулькнув нашкрябаний хрестик. Нюра дрібно всміхнулась. Погляд звівся на хлопчину. Квадратик впав на траву, коли та схопилась і обійняла його.

– Ти зможеш, чесно, я вірю в тебе, мій любий Шоню. – дрібки її слів майоріли йому на вухом, доки між легень розростався страх.

В кімнаті роївся ґвалт. П’ятеро розчервонілих лиць перебігали від дверей до дверей, гукали між стін та безперестанку хрипотіли устами прокльони. Хрипотіли тихо, аби часом не промовити гнівних слів.

Широка рама годинника лічила хвилини до початку бою.

– Це кінець! Все! – скрикнув і розвів руками плечистий молодик з куцою борідкою.

– Він нас в могилу звести хоче. – шепнула дівчина, обв’язана шкіряними поясами. Її зморена постать плюхнулась на стілець поруч. Решта і собі повклякали, слідкуючи як остання хвилина спливає крізь пальці.

– Я йду до Провадника, – схопився бородань.

– Навіщо?! – пухлощока молодиця схопилась слідом, брязкаючи підвісками на руках.

– Ну а що ще робити?! Його немає! Треба сказати хоч. – напнутий з гніву, той ледь не дув щоки, викидаючи під стелю обурені скрики. Безсило, той розвів руками, покрутився, наче шукав бійця, та вгледіти так і не зміг.

Замок ляснув, зворушивши сцену гучним дзвоном. Шоньт ступив до кімнати, роззираючи свою команду тяжким, сірим взором. В думках той потроху кляв, та вимовляти не наважувався: вже надто дорого важили ці слова. Обважене серце виливало ноги свинцем, та він вперто брязкав срібними підборами по кам’яних брилах підлоги.

П’ятірка не силилась й схопитись в питаннях, мить ті зиркали одне на одного, далі посхоплювались і рушили дріботливими кроками.

– Ти всіх нас згубити хочеш?! – шкрябав зубами куций бородань. Хлопчина мовчки тупив перед собою, доки коридори змінювали шати. – Взяв і зник! Я вже хотів йти до Провадника, хотів казати що тебе не буде! – той шарпнув бійця за лікоть. – Це серйозна гра, серйозні ставки, величезні гроші! Ти мене чуєш взагалі?!

Пара чорних цяток виглядало куди звертати, покірно киваючи на тремтливі словечка. Чоловік зиркнув на нього й відвів погляд, розгублений. Він не силився повертатись до цих розмов, аж надто вид хлопця лякав. Шоньт перебирав срібними підборами й все потирав пальці. Від думок і срібні нігті зогрілись. Він стиснув кулаки, щойно між них посипались іскринки.

Чорні брови зібгались докупи, коли перед ним постала брама сцени. Черепом розкинувся гидкий скрип зубів. П’ятірка за спиною напружено чекала.

– Удачі, сонце! – брязкнули підвіски й долоня потріпала його чуб.

– Бережися, ми тобі таке гуляння справимо по перемозі! – схопилась інша й буцнула того в плече.

Боєць ледь озирнувся й кинув до них хижий зирк. Розжарений метал впився між посіченими долонями.

Не треба мені святкувань.

– Любі! – гримнули слова Провадника. – Певне всі встигли зайняти свої місця, а хто не встиг то кваптесь! На розв’язку чекати не доведеться! – веселий тон грів розворушені вуха глядачів. – Тепер, просто перед вами, перш поперед всіх передач і трансляцій! Вже за лічені миті в битві зійдуться найкращі заклинателі п’ятидержав’я! Зустрічайте! Кричіть та співайте! На Арені, – ляснули брами, – осліплений зорями раз – однині став тим хто пускає їх сам! Неперевершений замовник вогню та сяйва! Оточений ніччю він розворушить довкола новий день! Заклинатель Яснех!

Брама грюкнула й туго відійшла. Він минув поріг й зупинився недалечко від центру Арени. Стінами тяжіли вгору довжелезні ряди, що оповивали хлопця колом. Шоньт роззирнувся на вируючі цятки. З них сипали сяючі піски та розвивались жовті стрічки. Дівчата і хлопці махали до нього одне поперед одного, кидались перед себе, затинались між лав визираючи чорні очиці бійця.

Грюкіт сцени насів між вух, заповзав між звивин черв’яками й лоскотав думки. Шоньт гидливо скривився. Очі звелись догори: чорне небо, він завжди переконував себе, що це просто хмари, а за ними зірки. Просто щораз як той дивиться вгору одразу набігає дощ, от він світил і не помічає.

– Гучніше! Гучніше, любі! – провадив голос. – Та не занадто! Прибережіть ваші ніжки надалі, бо я, – урочистий тон стишився до ніякового шепоту, – право і сам надзвичайно тремчу, – голос зміцнів, – перед шансом представити опонента, нашого світлосяйного поціновувача срібла. – Шоньт гордовито хминкув. – Зола розпорошена степом – нове мистецтво цих рук. Проміння зірок, в цих очах – бляклі камінці. Блискавки між цих рухів – танок сонячних зайчиків. Ох, і палка зібралась фінальна пара! – всміхнувся раптом Провідник. – Стрічайте розкатами грому, не тихіше! Осяяння та тріпотіння мільйонів сердець! Ворушниця Фар-це!

Ляснув замок навпроти Шоньта. Він міцніше зціпив зуби, виглядаючи довгий чорний коридор прямо перед собою. Спокійний крок граційної постаті крокував просто до нього. Вона вийшла на світло, ледь помітно всміхаючись. Здавалось, крики не сягають її вух, це видавав тихий, ніжний погляд.

Нюра зупинилась в парі кроків від хлопця. Шоньт тихо скрикнув та вмить схопив вигук зубами. Пара зіниць виглядали щось перед собою не в силах роззирнутись. Дівчина ніяк не могла стишити посмішку, ховала її між уст, та стерти не силилась.

– Шоньто, – шепнула. Цей теплий звук майнув тремтінням його рук, – ти ж обіцяв, так? – хлопчина непевно кивнув.

– Бачимо, – грюкнув провідник, – відбуваються якісь перешіптування. Та пані Фар-це не лякайте хлопця, він і так насилу тримається ніг! – дівчина звела погляд й зиркнула в одну із камер. Чоловік біля мікрофону здригнувся й голос Провідника зкляк. – Та не будемо відкладати головну інтригу ночі! – насилу продовжив той, нервово переминаючи пальці. – Оголошую останній, смертний бій, початим! – ляснув гуп: рознісся хвилею під землею.

Фар-це оглянулась й відскочила назад. Рука схопила висічений клинок й Ареною роздався вибух. Яснех відскочив слідом, ляснув нігтями й слідом посипали іскри. Бій лунав.