Уривок з майбутнього роману

Спершу кімнатка здалася їй просторою, проте перше враження оманливе. Лише вікно з широким підвіконням і стіл. Порожнеча і шар пилюки. Стефані скривилася, а тоді озирнулася на свого провідника. Той винувато кивнув і пішов, залишивши її наодинці.

— Ну що, – з-за дверей з’явилася кучерява голова якоїсь дівчини. Стефані навіть не намагалася згадати, чи вони знайомі. – Я очікувала гіршого. Хоча, це вже мабуть саме дно. Звалитися, як сніг посеред літа – це треба талант.

Дівчина пройшла повз Стефані і виглянула у вікно. Вид відкривався неймовірний. Від самого горизонту на десятки кілометрів тягнувся ліс, стрункі смереки та сосни росли на схилі поряд зі стіною. Нікому не потрібна стіна з мережкою дахів технічних приміщень та складів тяглися повз їхню вежу на схід. По іншу сторону стіни, відділяючи ліс, текла бурхлива річка.

— Потрібна буде допомога – звертайся. Кімнати повністю наші.

— А ти, власне, хто?

Кучерява озирнулася, Стефані дивилася відстороненим поглядом у запилене вікно.

— Ната, ми ж познайомилися якусь годину тому. Вражає, наскільки коротка у тебе пам’ять.

— І як я тоді назвалася?

На губах Нати заграла усмішка, а в очах здивування.

— Тобі першій дали ім’я, Стеф. Тебе мабуть кожна ворона вже знає.

— Тобто, не назвалася.

Брудне скло створювало сутінки в кімнаті, куди і так не падало сонячне проміння. Ната знизала плечима й підійшла до вікна.

— Не відчиняється.

— Відчиниться.

Стефані провела пальцем по старій дерев’яній рамі, а тоді вдарила. На місці вікна з’явилася чимала дірка, кімнату заповнив холодний північний вітер. Стефані стрибнула на підвіконня. З кімнати все здавалося набагато ближчим. Під самим вікном виявився карниз, не ширший за ногу дівчини, а трохи нижче —  похилий дах коридору між вежею та північною частиною основної будівлі. Свіже повітря затуманило дівчині розум, вона ступила на карниз. Ната кинулась до вікна і схопила Стефані за руку. Та від несподіванки втратила рівновагу і спершу вона, а тоді і Ната покотилися дахом. Вже на краю Стефані вдалося зачепитися за гострий виступ однією рукою, на іншій повисла Ната.

— Ну от треба було тобі падати. Земля ніг не тримає?

Стефані крутнулася, наполовину вискочивши на дах. Гладко припасована черепиця не мала жодного виступу, щоб втриматися. Стефані подивилася на перелякану Нату холодним поглядом.

— Зараз або впадемо обидві, або тільки я. Ловити тебе вдруге я не буду. – Стефані простягла їй другу руку, надійніше перехоплюючи її зап’ястки. – Тільки не тримайся за мене, тут і так нема як зачепитись.

Стефані хитнулася і з’їхала ще трохи, дивом балансуючи на краю, а тоді перекотилася, висмикнувши на своє місце Нату. Коли вона піднялася й озирнулася навколо було порожньо. Жодних уламків скла, трісок, навіть листя. Стеф теж зникла.

Різкий порив вітру кинув волосся їй в обличчя, від чого слизька черепиця втекла Наті з-під ніг. Ще один порив —  і вона злетіла вниз. В голові дівчини майнула цікава думка про те, що тут було надто високо, і чи не чекає Стефані її внизу, проте секундне вільне падіння перервав сильний поштовх. Чиясь рука надійно схопила Нату за комір, і вже вдруге за хвилину витягла на дах, цього разу подалі від краю. Вже стоячи на широкому підвіконні й віддихуючись, дівчина помітила за спиною чиюсь тінь, що одразу майнула в кімнату. Без жодних, здавалося б, зайвих думок Ната також зістрибнула з підвіконня. Уява малювала їй молодого юнака з симпатичним личком і копицею неслухняного волосся, чи досвідченого, впевненого в собі викладача, який вирішив ризикнути життям заради неї. На секунду дівчині здалося, що вона потрапила в обіцяну казку. Проте кімната виявилася порожньою.

За спиною хтось кахикнув, від чого Наті шкірою пробіг холодок. На підвіконні, зручно вмостившись сиділа Стефані з спокійним, але розлюченим обличчям. Наті від цього видовища пересохло в горлі, й замість живописних слів вдячності вона змогла видушити лише:

— Ти як?

— Нормально. І здається, казала, що вдруге ловити не буду.

— Ну, ти не казала «ловити над прірвою» чи рятувати. Та й, ти перша вилізла на дах.

— Там нема прірви. Лише трохи візуально викривленого простору.

— Якого простору?

Стефані зістрибнула на підлогу і відкрила двері.

— Геть.

— Слухай, – сказала трохи розгублена такою поведінкою Ната.- Може не треба так грубо? Бо ніхто товаришувати не захоче.

Якусь секунду Стефані мовчала. А тоді, так само холодно і спокійно, карбуючи кожне слово, вилаялася. Зіщулена, як свіже викупане кошеня Ната мовчала. Нарешті Стефані видихнула.

— Іди. І спробуй не влізати в подібні ситуації, бо от в тебе схоже талант. Чого взагалі погнала за мною?

— Ти ж могла розбитися.

— А на те схоже? З якого б світу ти не була, тут інші правила. Ніщо тут не обійдеться без поганих наслідків, а дехто не вміє їх уникати. Це перше правило стражів. Не втручатися в потенційно шкідливі й невиправдані ситуації. Ми не герої з білими крилами, які завжди перемагають зло. Ми зброя на стороні тих, хто слабші. Ніхто не буде тобі вдячний, навіть не згадає, що ти взагалі існувала.

— Тоді в чому сенс?

— Мабуть ейфорії від перемог. Почуття власної цінності, свого місця в довгій низці подій. Примарне відчуття справедливості, що міняється в кожному світі. Ті, хто не мають нічого за душею, жодних спогадів чи правил, відірвані від того місця, де ніколи не були потрібні, щасливі. Вони отримали другу спробу. Стражі безсмертні, але лише тому, що не пам’ятають минулих життів. І поки ти ще не страж, не рвися. Ще встигнеш пошкодувати. Там завжди буде хтось, хто за правилами світу забере всю славу собі, після того як підеш.

— А якщо повернуся?

— Неможливо. В цьому всесвіті правила переходу строгі, без спогадів і причин нікуди не потрапиш. Хіба що пройдеш напряму, але навіть досвідчені не ризикують.

З обличчя Стефані зник напружений холод, його замінила дивна меланхолія. Вона знову видерлась на підвіконня, намагаючись не дивитися в сторону Наталі.

— Вибач, не хотіла зривати злість на тобі. Просто не хочу бути відповідальною за чуже життя, зі своїм ледь справляюсь.

— Ти втратила когось? —  Ната сіла поруч, накриваючи долоню Стефані своєю.

— Не знаю. Не пам’ятаю. І не хочу згадувати. Тут справді високо, якщо впадеш — розіб’єшся, а зцілювати я не вмію.

— Стефані, ти маг?

— Ну наче. Це межа фентезійних світів, усі частково маги. Називай мене просто Стеф, це звучить не так дико.

— А що не так? Ім’я як ім’я.

— Ім’я стража це єдиний спосіб його ідентифікації. Як анкета, вирізана на душі. Можна змінити спогади, місце роботи, зовнішність, але той хто знає ім’я, знаю всю тебе. Це майже як титул. Тут особистості міняються залежно від даних їм імен. Ти ж розумієш, мене змусять бути крайньою.

— Але ж… Чого б це взагалі новеньким за щось відповідати. Хоча, на нашому фоні ти сильно вирізняєшся. Хто ти, Стеф?

— Якби ж я знала. Йди вже.

Ната вийшла, безшумно закривши двері. Вона вирішила не питати, хто врятував її вдруге. Коли в коридорі затихли кроки, а десь далеко гупнули, замикаючись, двері, в кімнаті майнула тінь. Поряд зі Стефані стояла дівчина, що виглядала як її негатив. Довге золотисте волосся, перехоплене білою стрічкою, на противагу її темному, блакитні очі, засмагле, рум’яне обличчя. В темному отворі вікна Стефані здавалася блідою копією без краплі кольору, лише червона стрічка у волоссі розбавляла монотонне чорне.

— Ти жорстока. —  озвалася прибула. Її голос був теплим і шелестким, як вітер.

— Ця дівчина довго не протягне. Закладаюсь, що й половина новеньких не переживе перший рік.

— Тоді чого ти хотіла? Мабуть час, проведений наодинці з ним, зробив з тебе відлюдницю.

— Я буду чесна. Всі ці дешеві емоції, доброта —  твоя парафія. Якщо заводиш знайомства за спиною, хоч спробуй попередити. Знайшла щось?

— Ні, лише склала приблизну карту місцевості. Закину в твою пам’ять. Була ще парочка підозрілих осіб в головній будівлі, але їх краще зараз не чіпати.

Стефані, не відриваючи погляду від верхівок сосон, за якими скупчувалися хмари, кивнула. Вечоріло, досить рано за місцевим часом. Деякі дерева вже вкрились позолотою, виглядаючи неймовірно яскравими на тлі темного неба.

Дівчата простягли вперед розкриті долоні. Коли вони з’єднались, а пальці переплелися, прибула розчинилася в повітрі. Стефані ще кілька хвилин милувалася сонцем, подумки розглядаючи карту.

«Годі вже говорити сама з собою». В кілька швидких кроків по карнизу й гладкому даху вона дісталася головної будівлі. Тут до стіни тягнувся ще один перехід. Звідси стіна виглядала міцною й масивною, перехід —  вузьким і ненадійним. Землі майже не було видно, лише прірва річки. Не роздумуючи дівчина побігла гладкою черепицею. М’які продумані кроки, стрибок —  наче підхоплена вітром вона майнула на стіну, звідки ледве було видно її вікно. Холодний вітер налітав різким поривами, намагаючись скинути дівчину. Сонце сідало. Стефані провела кінчиками пальців по своїх плечах і з них заструменіла прозора невагома тканина. «Справді, годі», – сказала вона цього разу вголос.

І зістрибнула в прірву.

Мимоволі відчувши, як по спині ковзнув погляд, Стефані озирнулася. На вершечку їхньої вежі хтось стояв, опираючись на шпиль. Вони зустрілися поглядами. Темне і світле. Її думки змішалися, серце відмовилось битися. Останньої миті дівчина натягла на голову каптур свого імпровізованого плаща, ховаючись в його тіні.

Через кілька секунд вона стояла не верхів’ї однієї з сосон і вишукувала свого несподіваного знайомого, проте його й слід простиг. Ці очі. Вони наче заглянули в її душу, глибше, ніж дівчина сама заглядала. І їй було боляче. Може вона й справді намагалася забути, що когось втратила.

Колір неба змінився, золото стало кольором мрій, ніжно рожевих і пурпурових. Червоне сонце вже майже сховалося з горизонтом. Стефані витягла з сумки маленький флакончик і вигадливо огранений коштовний камінь, підкинула в повітря і він завис, ловлячи боками останні промені. Дівчина змахнула поряд з ним рукою і провела кілька ліній, виписуючи знак. Тоді піднесла флакончик. Із граней коштовності зірвались кілька крапель, наповнюючи його майже доверху. Рідина виглядала як зріджене сяйво зір, небеса, повні рожевих мрій, глибоку синяву всесвіту, його простоту і неймовірну складність. Якусь мить Стефані просто милувалася своїм творінням, поки горизонт не заступили хмари. Час повертатись.

Усього через кілька хвилин після її повернення в двері постукали.

— Чуєш, Стеф, а ти вже маєш форму? —  в отвір дверей просунулася голова.

Дівчина зітхнула. Вона не любила уніформу, й не визнавала нічого, крім свого костюму.

— Ні.

–- Тоді справим.

Стефані озирнулася, очікуючи побачити кучеряву знайому, але гостем був молодик, якого вона до цього не зустрічала. Він навіть не з’являвся мигцем серед групок інших. Тай молодиком не назвеш, швидше вчорашній хлопчисько.

— Мене Віктором звуть. Ходім, проведу до нашого місцевого дивака. Він з будь якого матеріалу й ескізу зробить щось путнє.

— Тобто, можна носити щось своє?

Віктор кивнув і вийшов. За ним вийшла Стефані, легенько причинивши двері.

— Не замикаєш?

— Та кому воно треба. Та й замка тут нема.

Доки під ноги стелилися гвинтові сходи, Віктор мовчав. Але щойно вони вийшли з вежі, його стримано-ввічлива посмішка сповзла з лиця.

— Даремно ти так. Вона ж хотіла допомогти.

— Хто?

— Наталка. Недавно заходила.

— Вона новенька, хай звикає. І менше втручається в чужі справи.

— Ти не схожа на людину, які подобаються чужі страждання. Тому поясни, що тоді сталось.

— Вона збила мене з ніг, і ми випали в вікно.

Віктор, аж поточився, намагаючись не розреготатись. У відповідь на несхвальний погляд дівчини, він кинув:

— Я це бачив, і виглядало доволі комічно.

Стефані повільно видихнула. Дивно, але цей хлопець був другим, з ким вона почувалася спокійно. Навіть в такій ситуації.

— Доречі, я теж новенький. Тож вітаю в команді.

— Команді? Тут конкуренція вище хмар, навряд вдасться зібрати команду. А ще, я не бачила тебе на церемонії.

— Я перевівся два місяці тому. Трішки поспостерігав за «місцевим населенням», але дійшов таких висновків лише сьогодні зранку, коли побачив вас уперше. Тут немає жодної бази, якщо щось зводити, то цілком з нуля. А сам я з технічного, чи як там.

— Вигнали, чи що?

— Особиста ініціатива. За перші півтора року освоїв що треба, того мій наставник послав сюди.

— Чого тоді не в стражі?

— Ляпнув зайвого? – хлопець з винуватим обличчям посміхнувся. – Я не рвусь в герої, принаймні не зараз.

— То технік чи кібернетик? Колись, може і я щось розповім.

— Я тобі на горіх схожий?

Стефані засміялась, спочатку тихо, а тоді щиро розреготалася. Спантеличений Віктор роззирнувся, але довкола не було ні душі. Врешті він просто сів на підлогу. Дівчина теж сіла, притулившись спиною до його спини.

— То там, то сям, і те і друге. Я вже вчетверте переводжусь, шукаю одну особу. В образі стража більше перепон, того відмазуюсь за кожної зручної можливості. Та й за пару років матиму достатньо зв’язків, щоб піти в підпілля. Тоді остаточно порву з отим цирком і знайду її. А ти як дізналася?

Стефані зітхнула і підтягла коліна до підборіддя. Було тепло і затишно.

— Ти казав, що бачив мене, а я тебе не бачила. Зате бачила дрон над головами.

— Отже, теж непроста фентезійниця? Небагато моїх колег могли його відрізнити.

— Я жила з Робертом близько п’ятнадцяти років, всяке бачила.

— То чого подалася в герої? Могла лишитися з ним. Роберт, як не крути, відомий.

— Облиш. Не хочу згадувати. Давай інше питання, я тобі завинила.

— Хто та білявка?

— Я. Просто інакше виглядаю.

— А ще мислиш і говориш інакше. Не подумай лишнього, просто хотів переконатися, чи з вами все добре після того польоту. То скажеш правду?

Кілька довгих секунд дівчина мовчала. Тоді плавним рухом поправила розвіяне волосся.

— А не пожалієш? — запитала вона. — Ми зі Стефані – це дві частини однієї людини, якої давно вже немає.

— Отже, ти її альтер его.

— Так, достатньо реальне, щоб мати власну думку, бажання, відчуття. Але без Стеф я не можу бути живою. Вона занадто довго носила маску з милим наївним личком, і врешті маска стала мною. Не те щоб я була проти, але зазвичай її серйозність просто виводить з себе, і не тльки мене. Ми потрібні одна одній, хоча вона це й не до кінця розуміє.

— А яке твоє ім’я? Без нього буде незручно спілкуватись.

— Досі не було потреби в окремому імені, всі завжди звертаються до Стеф. І ні, мене це не зачіпає. Зрештою, я постійно на людях користуюсь її обличчям.

— Тоді давай вигадаємо. — Віктор замріяно дивився кудись в небо. — Думаю, підійде щось природне й легке, можливо навіть ніжне. Як квітка, чи тендітна сильна рослина. Можливо, Лілія?

— Кудись тебе не туди понесло, поете, – пирхнула дівчина. — Якщо ти це серйозно – шию зверну.

Її ніжна усмішка вмить стала моторошною, погляд – хижим. Від такої різкої зміни Віктору перехопило подих. Лише коли вона відвернулася й поправила волосся, закриваючи обличчя рукою, тіло знову почало його слухатися.

–– Гаразд. В тобі є прихована сторона, значить підійде ім’я, пов’язане зі зовнішністю. Теплі очі, схожі на літнє небо. Золоте волосся, як стиглі колоски. Колоски, поле… Лан. Лана. Воно унікальне, тож все буде добре.

–– Дав мені ім’я богині? Ти сміливий, але безрозсудний. Я сподівалася, що воно буде просте, не хочу поглиблювати прірву між нами з Стеф. Вона довіряє лише тому, що не бачить в мені потенційного ворога, лише спосіб утекти від цієї реальності. А тепер…– Лана зітхнула. – Ти створив ім’я, яке силою і призначенням, імовірно, перевершує її власне. Намагаючись полегшити тягар, лише зробив його вдвічі важчим, і це в кращому випадку. Нестабільна особистість з подібною силою може самим своїм існуванням порушити структуру світів, а тоді вже втрутяться знамениті вищі сили.

Лана багатозначно покрутила пальцем в напрямку чи то неба, чи то вежі директора. Віктор дивився в нікуди з таким окриленим, розгубленим і трохи розчарованим виглядом, що їй схотілася добряче штурхнути його попід ребра і переконатися, що він досі живий. Але дівчину випередив удар дзвону. Хоч сонце й зайшло, було досить світло. Вітер різко потеплів, повітря ставало все густішим, відчувалася задуха. Віктор піднявся, оглядаючись на північ, де небо здавалося залитим смолою.

–– Могла й попередити. Ходім, бо схоже на те, що матимем проблеми.

–– Буде гроза? – запитала дівчина, коли вони кинулись бігти критими переходами до масивної будівлі з надійними стінами.

–– Гірше. Це буревій, а в нашій місцевості майже катастрофа.

Спершу Віктор спотикнувся, поточився, а за кілька секунд майже повис на руках дівчини. В повітрі наче не залишилося кисню, й Стефані вже теж почало паморочитись в голові, рухи стали сковані. Десь далеко відчинилось вікно, хтось наче покликав Віктора на ім’я. Не задумуючись про те, що може статися, Стефані закинула непритомного хлопця на плече й стрибнула, спершу на виступи в стіні, тоді на карниз, і майже впала на підвіконня чийогось кабінету. Щойно вона торкнулася підлоги, вікно за спиною з силою захряснулося, відмежовуючи їх від оскаженілого вітру.

–– Хух, наче з прив’язі зірвався. –– з іншого боку просторого кабінету почувся голос, чийого власника ховала важка гардина. –– Я вуйко Микита, скромний місцевий дивак, а по сумісництву єдиний дієздатний кравець. Ви там присідайте, я зараз вийду.

Стефані поволі піднялася з підлоги, глибоко вдихнула й одразу закашлялась. Вона майже не помітила, як у легенях закінчилось повітря. Поряд приходив до тями Віктор. Трохи віддихавшись, він обернувся до дівчини з круглими від подиву очима:

–– Як тобі це вдалось? Ну, добігти сюди за кілька секунд. Там дихати зовсім немає чим, повітря як желе.

–– Дивом… –– вже вдруге за останні роки дівчина щиро засміялася. –– А знаєш, мені здалося, що я оце вперше розгубилася й запанікувала. Дивом.

Вона поклала руку собі на плече, й злегка нахилила голову, наче позаду хтось стояв. На мить Віктор побачив там чийсь силует, який обійняв Стефані й розчинився, коли вона шепнула:

–– Ти справжнє диво… Дякую…