Пораненим душам та смертельному холоду

Розділ 1. На межі

Рясні краплі дощу стрімко падали на її шкіру, одяг прилипав до тіла, а довге світле волосся неслухняно лізло на обличчя мокрими пасмами. Проте, Лілея крокувала повільно, без жодного натяку на поспіх. Вологе повітря наповнювало легені дівчини, а вона все думала про те наскільки їй остогидло власне існування. Незрозумілими були для неї поняття “захоплення” та “призначення”.  Та й зрештою, коли її запитували будь-що стосовно особистих уподобань, Лілея лише розгублено бігала поглядом з відчуттям пустоти на серці – “не знаю”. Що вже казати про вибір професії. Їй подобалося одночасно все і нічого. Здавалося б, існують мільйони прекрасних речей у цьому світі, але чи побачить у них красу людина, яка не живе, а лише існує? Лілі часто питає себе, чому вона, сімнадцятирічне дівчисько, настільки розгублена на своєму шляху? Чому вона не може бути ‘нормальною’? Чому б їй просто не заверши..

— Тц. – стиснула кулаки, впиваючись нігтями у шкіру, у спробі приборкати свої нескінченні думи, що кожного разу поглинали її з новою інтенсивністю немов води океану в темних обіймах загадкової ночі. Тільки в момент, коли цівка крові плавно потекла її долонею, а місце ранок запекло болем, Лілея прийшла до тями. Біль дозволяв сіроокій відчути свою присутність та своєрідно повернутись в реальність. Проте… дівчині завжди щось боліло, частіше це була голова від думок та серце від нищівних пустот, що немов повільно з’їдали її заживо. Вона хотіла бути чимось невизначеним і свідомим, що знаходиться поза фізичним тілом. Бути таким собі згустком енергії, який не має ні початку, ні кінця. Бути згустком, що тисячоліттями поглинатиме різноманітну інформацію, не маючи при цьому ні прямої, ні непрямої залежності від фізичних та емоційних потреб. Вона не хотіла бути людиною, і навряд чи колись захоче бути нею. А ще вона не мала бажання повертатися додому, адже вечір п’ятниці, зазвичай, особливо неспокійний. 

Відчинивши двері, Лілея почула характерний галас у сусідній кімнаті. Скляні пляшки валялися під стіною у безладі. Чоловічий і жіночий голоси намагалися перекричати одне одного у черговій безглуздій суперечці. Дівчина майже пройшла повз, не мала жодного наміру втручатися, адже сенсу в тому було мало, а бажання – ще менше. Коли протягом довгого періоду часу намагаєшся щось пояснити тим, хто навіть не хоче тебе почути, то рано чи пізно ти таки обираєш мовчання. Обираєш його від втоми.

Ненароком зустрілась з туманним поглядом мами.

— Вітатися не вчили? І що це в тебе за вигляд мале курв..

— Автобус пропустила, тож довелося йти пішки. А на вулиці злива. – голос тихий, нейтральний.

— Мила, ходи но сюди. – покликав батько. Сірооку нудило від нього, і від голосу, і від гидотного погляду, що вже казати про п’яний вираз обличчя з цією клятою хтивою посмішкою. Дівчина невпевнено підійшла, старанно намагаючись приховати свій внутрішній протест і бажання прямо зараз чкурнути до ванної кімнати та закритися там на найближчі три години.

— Твоє волосся прекрасне навіть у такому вигляді, Лілі. – міцна рука плавно рухається поверх довгих світлих пасм, а ніс здавалося хоче відчути кожну нотку аромату.

— Ти вже приміряла ту зелену сукню з кремовим мереживом, що я придбав вчора? – Лілея ледь не здригнулася від холодної руки, що опинилася на її талії, повільно рухаючись то вверх, то вниз.

— Ще ні. – пальці напружилися.

— Одягни її завтра, ми їдемо декуди. І не забудь укласти волосся як зазвичай. Ти ж не хочеш засмучувати татка, чи не так? – погляд намагався піймати очі Лілеї, але дівчина старанно уникає зорового контакту з батьком.

— Угу. – рука ковзнула ще раз, а потім неохоче відпустила.

— Домовились. А зараз краще зміни мокрий одяг, охолонеш.

За спиною чути як відкривається ще одна пляшка, а мати так і мовчала, немов не чула розмови, що сталася секунду тому. Боялася його.

— Угу. – сіроока кивнула та зробила омріяний крок назад, прямувала до ванної кімнати.

 Коли двері було зачинено та єдиним звуком стала блаженна тиша, Лілея повільно сповзла вздовж стіни на підлогу. Її цілковито наповнила дивна суміш почуттів та бажання кричати так довго, щоб від її голосу залишилося лише холодне повітря. Достатньо льодяне, щоб заморозити протиріччя у її серці. Вона знову прикусила свою і без того зранену губу, відчуваючи ком у горлі, а сльози плавно потекли по щокам. Батько – перший чоловік, у якому сіроока розчарувалась. Він ніколи не любив її як доньку, скоріше як фарфорову ляльку з якої можна зліпити все чого його душа забажає. Рука з тремтінням потягнулась до ножиць, без жодної чіткої думки. У подібні моменти розум Лілі знаходився у густому тумані хаосу. Довгі пасма сяючого волосся падали на підлогу одне за одним з кожним новим рухом ножиць. Падали, немов зорі на темному небі. Дивна річ, люди знаходять красу в смерті зірки. Але за всією метушнею та хаосом, що відбувається в її серці, ззовні важко сказати, що саме відбувається. Під кінець свого життя зірки роздуваються до вражаючих розмірів. Вони стають неймовірно яскравими — у десятки тисяч разів яскравішими за Сонце. Щоправда, все це стає неважливим. До кожної з них приходить смерть.

За стінами будинку чути сигнал повітряної тривоги, але характерний звук ножиць продовжувався знову і знову…аж поки рука не здригнулася, а метал з дзенькотом впав на підлогу. Від довгого волосся Лілеї залишилося лише незграбне каре. Вона обійняла свої коліна та почала повільно дихати, щоб заспокоїтися. Зараз їй так хотілося, щоб брат був поряд, адже з ним Лілі почувалася хоч трішки краще та на обличчі дівчини навіть з’являлася щира усмішка без жодного домішку маски створеної для соціуму. Він назавжди залишиться світлом сіроокої. Щоправда, тепер молодик живе лише у серці дівчини та у серцях врятованих ним людей, що безмірно вдячні йому за можливість мати майбутнє. Дмитро навіки залишиться двадцятирічним військовим, що загинув під Бахмутом. Залишиться навіки героєм. Лілея часто думає про те, щоб краще померла вона, а не її брат. Такі світлі душі як він мають сяяти. Але зрештою, подібні думки завжди завершуються твердженням, що її покаранням є страждання та почуття провини поки вона ще дихає.

М’який як хмаринка плед огортає тіло Лілі, її втомлені очі дивляться на поглинуту темрявою стелю, а думки кружляють від однієї теми до іншої.

— Не хочу тут бути. – сіроока завжди думала про своє бажання просто втекти і байдуже куди саме. Немов це допоможе впоратися з собою. Немов єдине можливе для неї рішення це ні що інакше як відчайдушний ескапізм.

— Пфф…маячня. — дівчина перевернулась на бік обличчям до стіни з постерами та малюнками, що ледь видніються у лагідному світлі нічника. Цікаво, її життя було б щасливішим народилася б вона у іншому Всесвіті? Була б абсолютно новою людиною з іншими думками, інакшою зовнішністю, тілом, статусом, байдуже…А якби народилася в іншу епоху? Чи змогла б пристосуватися?

— Йойки. А я думала, що вже втомилася думати сьогодні. — сіроока востаннє глянула на свій давній малюнок на стіні з якоюсь дивакуватою відьмою, а потім головою занурилася у м’яку подушку. Вона бажала чого завгодно,  лише не прокидатися тут знову. Проте водночас Лілеї здавалося, що вона власноруч руйнує себе. Дивина, чи не так?

 Коли дівчина замислилася про можливість втекти від своєї реальності, вона не могла уявити, як швидко її бажання матимуть реальні наслідки. Закривши очі, вона занурювалася все глибше у своє “я”, відчуваючи, як втрачає контроль над власним тілом. І раптом, як велетенський тягар, Лілея відчула, що її тіло падає вниз, у нескінченну прірву невідомості. Межа між реальністю та чимось незвіданим розмивалася все більше разом з силуетами кімнати. Сірі очі і світле волосся набувають нового блиску, відображаючи таємничість та силу нового світу, що поглинав її. Лілі відчувала, як її серце б’ється все швидше, сповнене хвилюючих емоцій та специфічного сподівання людини, якій ніби-то нічого було втрачати. Дивне тепло наповнювало її душу, а тягар раптом зник, неначе невагомі кайдани. Вона відпустила єдину нитку своєї реальності, а іншою втягувалася все глибше у морок. Лілі втратила будь-яку опору та рівновагу — впала у незрозумілу їй темряву, вже не озираючись навколо. Знає, що не в змозі побачити хоча б одну чітку деталь у цьому загадковому просторі.

— Ох! – Лілея майже впала обличчям у багаття, але жіноча рука у готичних каблучках рефлекторно відштовхнула дівчину,  через що та успішно впала на траву.

— Ха! А я казав! Казав, що ще хтось з’явиться! – галасливо промовив ельф, немов тільки що виграв щось неймовірно цінне, – Ну, панянко, я тебе за язика не тягнув. Гони тепер мені хавчик свій, бо мій шлунок вже скиглить.

— Ми знайомі всього годину, а мене вже від тебе нудить.. – просичала дивакувата співрозмовниця закочуючи очі, дівчина мала за своєю спиною доволі незвичайну косу готову до бою.

— “Що тут взагалі відбувається?” – Лілеї нарешті вдалося сфокусувати погляд та оглянутися довкола. Місяць вже починає занурюватися у світанкові промені, місцевість окутано містичною аурою. Ліс, який розкинувся навколо, здавався непроглядним і загадковим. Світло від розпаленого багаття формувало граціозні тіні на деревах, створюючи маловідому симфонію світла та темряви. Ці фіолетові відтінки, які відбивалися від крон дерев, додавали чарівності цьому місцю, надаючи йому неповторний химерний шарм. Фіолетові відтінки перепліталися з темними зеленими тонами, створюючи гру кольорів, яка захоплювала дух. Кожен кущ, кожна квітка, навіть кожен листок, мав свою власну оксамитово-аметистову ауру, яка надавала їм загадковості та замріяності. Звуки природи, що перепліталися з тихим шелестом листя, створювали мелодію, яка здавалася водночас спокійною, але й містила нотки погрози. Хоча, напевно, це лише підсвідома паніка Лілі у незнайомому їй середовищі. Нічний вітер легко грався з волоссям дівчини, а з роздумів сірооку витягнув спокійний жіночий голос.

— Краще встань та сядь на колоду. Земля холодна.  – незнайомка простягнула Лілеї руку і дівчина майже взялась за неї, але в останню мить вирішила встати сама. Відьма видала тихенький смішок. Сіроока звернула увагу на тонкий шрам, що проходив обличчям чарівниці. Не менш цікавим було її волосся, що поєднувало густі чорні, сірі та тоненькі білі пасма. А її одяг був доволі вишуканим, поєднуючи у собі класику з стильним піджаком, немов у вампірів у вікторіанську епоху, та маленьким капелюшком прикрашеним брошкою з чорним пір’ям.

 Поглядом Лілі помітила ще двох незнайомців: мовчазну дівчину з вродою принцеси та хлопця з двома віялами позаду, що складалися гострих на вигляд лез. Їхній одяг нагадував типову королівську сім’ю…

— “ Чому вони всі так витріщаються на мене? ” – сіроока нахилила голову в бік з обличчям повним розгубленості. І тут світло пролилось на її розум.

Ельф, войовниця з косою, відьма і ця дивна мовчазна пара – кожен з них хоч і має унікальний образ, але всі без винятку виглядають, немов з книжок повилазили. А Лілі…піжама. Вона була у зеленій піжамі, капцях у вигляді кроликів, та ‘гніздом’ на голові. Не те щоб її зараз хвилював власний зовнішній вигляд, адже вона буквально знаходиться незрозуміло де, проте серед усіх присутніх саме вона виглядала найбільш дивно та здавалося б взагалі не вписувалася у дану компанію та епоху.

— Дідько.

…