(уривки)

Дощ… А чи задумувалися ви над тим, що таке дощ? І що взагалі ми знаємо про нього? Що це природне явище, котре випадає з хмар і осіює землю дрібними краплинами, омиваючи її. А якщо я скажу, що за цим ховається дещо більше, ніж просто атмосферні опади? Щось незвідане та таємниче…

Третя година дня, проте темно, наче ввечері. Хмари застилають небо, пустинною вулицею йде дівчинка. Вона навчається в старшій школі на останньому році. Ще трішки і стане геть дорослою, обере професію, якою буде слідувати все життя. Її чорні коси, бережно заплетені мамою в два дракончики й трішки мокрі від дощу, підстрибували в такт крокам. Шкільна спідниця злегка сковувала рухи, портфель на спині також не пришвидшував її, тому йшла вона неквапливо. Її чубчик, розкиданий по всьому лобі, залазив на очі і ледь тримався за правим вухом. Дівчинці це не заважало, оскільки погляд її був спрямований у порожнечу, і йшла вона «на автоматі», повністю занурена у свої думки: «Ось уже тиждень іде дощ. Ніяк не скінчиться, лише нароста. Здається, що парасоля – моє єдине спасіння. На вулицях так порожньо. Хоча чому дивуватися?  У таку погоду поганий господар собаку на двір не вижене. Ноги намокли, а мені ще більше аніж півдороги додому. І чому в таку негоду доводиться ходити до школи? Ні щоб перейти на дистанційне навчання, як не як у двадцять першому столітті живемо!? Трясця, дощ посилився! Далі двадцяти метрів нічого не бачу.“

Удалині виднілася чорна безформена фігура, краї якої розвивались як пакет на вітру, розмірено й плавно, наче надворі сяяло сонце і дув помірний вітерець.  

–   О!? Хто це на зупинці стоїть? Ще й без парасолі. Безсмертний чи що?! Напевне, в дощовику? Не схоже.  Хмм… підійду, можливо, йому потрібна допомога?

Дівчинка пришвидшила крок і стрімко підійшла до зупинки. Дотримуючись дистанції з незнайомцем, вона підняла очі й… Від побаченого її хватка ослабла, і порив вітру вирвав із рук парасолю, яка впала, і якій більше не судилося бути піднятою, оскільки власниці було зовсім не до неї. Очі дівчини наповнилися страхом, а ноги ледь тримали. Вона не відчувала холоду від крапель дощу, що в цю ж мить окропили її тіло, тремтіло. Тремтіла від жаху … Вона не могла поворухнутися.  «Тіло не слухається,» – пронеслося в голові. Створіння наблизилося до її обличчя, і… нічого. Нічого не відбулося. Постоявши так секунд п’ять, воно повернулося і відійшло на декілька метрів. Від несподіванки дівчина втратила рівновагу і вмить опинилась поруч з парасолею. Через біль заплющила очі, тим самим нарешті відвела погляд. Вона не поспішала рухатися, а думки зловтішно металися з боку на бік і перекрикували один одного: «Жах, який жах! Надіюсь я сплю, точно це сон! Я зараз розплющу очі і опинюся у своїй кімнаті!» Набравшись сміливості вона подивилася вперед, і всі її сподівання розбилися на дрібні шматочки. Воно все ще стояло там, в тій ж самій позі, ні на сантиметр не зрушивши, але щось змінилося.         

– Щось тут не так. Але що? Аааааааааааа. Так, треба заспокоїтися і думати на холодну голову. Ну і що? Перед тобою якась досі не видана істота, наміри якої тобі не відомі? Ха-ха. Так. Думай, думай, думай. Точно! Якщо проаналізувати, то з її боку не було ніяких ворожих дій. Поза напівзакрита, права нога стоїть позаду, проте тулуб повернувся до мене, руки звисають уздовж тіла. Усе це говорить про пасивність істоти та бажання піти звідси, але не самому. Брррр… його погляд все ще пробирає мене.

Поки дівчина роздумувала, створіння зробило крок назад, не зводячи очей з неї. Воно зупинилося і наче хотіло щось сказати.

—  Невже хоче, щоб я послідувала за ним? — промайнула думка.

—Ей, ти. Чим би ти не було. Що ти від мене хочеш? —вигукнула вона. 

Проте реакції ніякої не було.

—Ти хочеш, щоб я пішла за тобою? — значно тихіше запитала дівчина.

Почувши це, істота лиш кивнула головою, замість сказаного «так». Цей незначний та буденний жест викликав у дівчинки ще більше жаху: «Воно розуміє, що я говорю і відповідає. Це значить, що воно розумне, і якщо я погоджуся, то далі мене може очікувати пастка.» На обличчі відобразилась недовіра і страх, усі переживання можна було побачити навіть не напружуючись. Дівчинка і не намагалась нічого приховати. Створіння побачило це і вже хотіло розчаровано зітхнути: «Знов не та…» Проте… Що це? На обличчі дівчини відобразилася досі небачена для істоти емоція. Це був сумнів. В її голові проходила справжня битва між здоровим глуздом і щирою цікавістю:

—Як ти не розумієш, якщо підеш за цим, невідомо, що може статися далі!!!

— Аааа. Невідомо).

— Стоп, що? Ти мене взагалі слухаєш?! Це небезпечно!

— Ахх, небезпечно.

— Та як ти не розумієш?!

—Все вона розуміє. І оцінює ризики, проте це невідоме та небезпечне так приваблює! Це може бути твій єдиний шанс: пізнати щось таке, про що і подумати раніше не могла. Так давай, дій! Чи тобі зовсім не цікаво?

— Але ж небезпека!

— Усе, вирішено, ми йдемо разом! — подумала нарешті.

Дівчинка швидко піднялась. Її очі сяяли і випромінювали впевненість та рішучість. Потерши рукою місце, яке ще боліло від падіння, промовила:

— Що на місці стоїш? Давай веди! Куди нам іти?

***

Її думки були перервані. Незнайомець почав різко сповільнюватися, доки не зупинився у якомусь садочку.

— Що, вже прийшли? — з невеликою задишкою запитала дівчинка і підняла очі. Дивина! В одному місці, де хмари зібралися і нависли над альтанкою, дощ ішов втричі сильніше і був схожий на водоспад. Поруч стояло створіння і дивилося на це. Дівчина швидко збагнула, що до чого:

— Нам далі туди?

Істота знов ствердно кивнула.

— Ну що ж, тоді пішли.

Наблизившись до істоти, сміливиця взяла його за руку і вмить подалася вперед, заплющивши очі і затримавши дихання… Перед гостею постав чарівний світ: навколо літали небачені створіння. Землю омивало море, по якому плавали справжнісінькі кораблі. Через все море простилався височенний і добротний барловий міст, за яким виднілося поле з велетенським замком, як у принцес. Скрізь світило сонце і розкидало своє проміння. «До речі, про сонце, на мене все ще падав дощ, — подумала дівчина. — Чому?» Вона поглянула навколо і зрозуміла, що сонце є лише над замком, а повсюди йде дощ. Раптом вона побачила, що до них хтось наближається. Це були два хлопці, на вигляд не старші за неї.

— Рут! Рут! – кричали незнайомці.

«Цікаво, що це означає? Можливо, «привіт» на їх мові?» – майнула думка.

Створіння в ту ж мить підняло руку і стало розмахувати нею. Підбігши поближче, хлопці в один голос запитали:

— Ну як, знайшов?

Воно ствердно кивнуло у відповідь.

— Справді? Де він? – вигукнув хлопець, що був вищим.

Створіння показало на дівчину рукою.

— О! Так це вона? А я тебе спочатку не помітив! – подав голос нижчий хлопець.

— Рут! А тобі в цьому костюмі взагалі зручно? – спитав вищий.

Створіння заперечно замотало головою, ніби промовило: «Ні».

«Так його звати Рут. Цікаве ім’я. Так, стоп, костюм?»  Дівчина швидко перевела погляд на Рута, якому вже допомагали вибратися з «наряду», натискаючи на якісь кнопки. Раптом костюм почав здуватися і розстібатися. З нього вийшов хлопчик років чотирнадцяти. Він мав темне кучеряве волосся і гострі риси обличчя з виразними зеленими очима. Біла сорочка, напівзаправлена в брюки кольору кавового зерна, дуже пасувала підлітку.

— Ей, а як звати нашу героїню? Чуєш, як тебе звати?! – нахабно запитав низький хлопець.                                                                                                                                                         

— Я… Мене…- розгубилась вона.

— Тебе, тебе!

—Хей, Конан, так не чемно! Не можна так поводитися з дамою! Ви нас вибачте, Конан у нас трішки дурник.

— І зовсім я не дурень!  Дозвольте представитись, мене звати Веніамін, – це він вказав на низького хлопчака – Конан. А з Рутом ти вже знайома.

— Приємно познайомитись, мене звати Неллі, нарешті, зібравшись з думками, відповіла вона.

—Нам також, – сказав за всіх Веніамін. — Що ж, нам треба йти.

—Куди?

—Далі, звичайно ж. Чи ти тут залишитися хочеш? — сказав, як уколов, Конан.

***

Зайшовши до тронної зали, дівчинка дивувалася її розмірам…

— Склоніть коліна перед її високістю! – прозвучало з-за плеча королеви. Це був її радник, за сумісництвом – батько Веніаміна.

Троє хлопчаків відразу скорилися наказу і стали на одне коліно, опустивши голову додолу. Недовго думаючи, дівчина послідувала прикладу й зробила те ж саме.

— Бажаємо довгих літ та процвітання Королеві! – хором сказали вони.

— Бажаю…– розгубившись, дівчина встигла вигоровити лиш це, як до неї підійшла королева. Узявши її руку і подивившись прямо в очі, вона мовила:

— Не варто. Піднімися. Давайте відкинемо всі формальності, не потрібні вони нам. Як-не-як, ти героїня, яка повинна врятувати нашу країну, і це мені варто прикласти перед тобою коліно. Ти – наша остання надія.

“Ваааай!!! Це ж справжнісінька королева!!! Якщо і уявляти, то тільки таку! Від неї так і віє елегантністю та силою. Її невимушена поставаа заворожує, а гордо розправлені плечі і тверда хода дають зрозуміти, хто тут головний. Не зважаючи на це, вона ще й дуже добра. Та вона просто ідеал! – думки тільки й те робили, що метались в голові у дівчинки. -А її зовнішність – це просто щось неймовірне! Конон щось говорив про 56 років? Пф, я так і повірила! Та тут максимум 25! Точно, тут же людський вік досягає трьохсот років! Як я могла забути?! Її прямі пасми білосніжного волосся, що вибивалися з-під корони, сяяли, як сніг на сонці. В очах можна було побачити космос, прикритий довгими віями. Пишні вуста на тлі блідої шкіри вигравали своїм червоним забарвленням. Проте шкіра на руках на дотик груба та тверда. Як у такої красуніможуть бути такі руки? Аж у голові не укладається! – роївся уявний потік думок у голові.

У цей час всі піднялись і королева, повернувши голову в бік хлопців, запитала:

— Веніамін, як звати нашу героїню?

—Моя високість, її звуть Неллі, – відповів він.

—Неллі, значить, —задумалась вона. — Це ім’я означає “Світло,” якщо не помиляюсь. Воно тобі дуже підходить.

—Т-так, ваша високосте, —  поспішила відповісти дівчинка.

—Регіна, – почулось у відповідь.

— А що? — здивовано перепитала вона.

— Можеш звати мене Регіна, а не ваша високість, – знов посміхнулась королева, поклавши руку на плече дівчини.

—А… так, звичайно, ваш.., — перервавшись на півслові, вмить виправилась.

—Ось і добре, — почулося від королеви. — Що ж перейдемо до нагальних проблем. Прошу слідувати за мною, — вказавши на двері, що знаходилися з боку від трона, вона рушила туди з двома охоронцями. І тільки зараз Неллі помітила, що щось не так. В охоронців ззаду, з-під броні, виглядали… елегантні і ніжні крила – напівпрозорі, з візерунками. Тільки зараз вона зрозуміла, що мав Конан на увазі, коли говорив, що феї дуже відрізняються від того, якими їх уявляють у нашому світі!

«Вони, блін, воїни! Ах, цей Конан! Він не міг раніше розповісти! Ні, інтригу треба тримати до останнього!» — думала вона. Як раптом відчула легкий удар в бік.

—Так і будеш тут стояти, мов бовван?. — як зазвичай гостро сказав Конон. Якщо продовжуватимеш тут стоя..  Гиг! — він обірвався на півслові і навіть крикнув. На нього дивилася Неллі такими «осами», що можна було в погляді прочитати: «Тобі хана! Лиш зачекай, доки повернусь». Від такого Конан мимоволі опинився позаду Веніаміна і заховався за його спиною.

— Ти не дививсь так на мене! — розмахуючи рукою, крикнув, вказуючи на дівчину, Конан.

—Як не дивитися?! — ще страшнішим тоном, ніж погляд, сказала вона.

— Усе, досить! Неллі, тобі, справді, треба йти, — сказав Веніамін, показуючи очима на королеву, котра з кожною миттю віддалялась.

— Окі. Тоді я пішла, — відповіла вона і стала наздоганяти королеву.

***                                                                                                                                    

— Почнемо одразу з найголовнішого, а саме з того, що я введу тебе в курс справи, сказала королева і натиснула на коричневу кнопку, яка знаходилася під столом і зливалася з ним. Верх розсунувся на дві частини і сховася знизу, а на тому місці з’явиляся детальна мапа країни Пвачонци в тривимірному форматі.

У нашому краю було 6 найсильніших кланів плюс королівська сім’я, що має власну армію. Усі підтримували мир і порядок у королівстві. Феї – наші воїни. У них, зазвичай, гарно розвинуте тіло, а крила дозволяють робити маневри у польоті, їх рефлекси на вищому рівні! Алукаіни – розумники королівства. Вони мають найбільшу бібліотеку, часто проводять досліди і винаходять різні препарати і навіть механізми. З останнім їм допомагають Дворфи – вони займаються виготовленням усілякої зброї. Ще є звіролюди. Завдяки рисам, схожим на тварин, вони розвивають аграрні галузі нашого краю. Маги – думаю, ти зрозуміла, можуть застосовувати магію. Ними могли бути хто завгодно. «Неважливо, фея ти чи дворф, якщо в тебе є схильність до магії, то ласкаво просимо» – такий у них девіз. І останні, але не менше значущі, – люди. Вони поєднують у собі всі риси, тому частенько виявляються магами. Проте і вони мали свою особливість – школу під назвою «Лілянг», що значить сила. Випускники – були найкращими воїнами королівства і часто служили королівській родині. Нема посади вищої та престижнішої за королівську гвардію! Мало хто може потрапити туди, а якщо вже опиняться там, то більше ніколи не мають потреби у грошах, – розповідала Регіна. Проте на мапі було вказано лише 4 клани. Це занепокоїло Неллі, тому вона перебила королеву:  «Перепрошую, але мене хвилює те, що на карті помічено лише 4 види місцевих жителів з шести, а на двох інших стоять чорні клякси. Що це може означати?» Дівчина відірвала очі від мапи і відразу помітила тривожні погляди охорони та опущені додолу очі королеви. Дівчинка одразу стривожилась і поспішила вибачитись:

— Перепрошую, я сказала не подумавши. Видно, ця тема неприємна для всіх тут.

— Нічого. Не варто вибачатися. Це головне, що треба обговорити. Дев’ять років тому, коли мій чоловік і брат Устини були ще живі, деяка організація, під назвою «Алука», всього за рік знищила дві найсильніші раси, а саме людей і магів. Їх представників залишилося настільки мало, що всі помістилися в замку та на околицях. Але це ще не все. «Алука» поступово нарощує свою владу і, на жаль, вже пів краю Пвачонси під нею. За останні роки загинуло немало людей і ще стільки ж безвісти зникло. І ми нічого не можемо зробити, вони завжди на крок попереду, їх шпигуни усюди! – роздався глухий удар об стіл. Королева на емоціях вдарила по ньому правою рукою. У кімнаті запанувала гробова тиша.   — Даруйте, щось я втратила самовладання, – сказала Регіна.

Гордо випрямившись і заспокоївшись, вона продовжила:

– Усе, що ми знаємо, це те, що в організації 11 людей займають найвищі посади. Ні їх імена, ні зовнішній вигляд нам невідомі. Вони користуються масками, які можуть змінювати зовнішність. Припускається, що алуківці ставлять досліди над людьми і не тільки, мають своє військо. А головна у них Варвара. На жаль, нам відомо лише ім’я. У нас замало інформації, а йти на рожон — вірна смерть для нас, – закінчила свою промову королева.

«Справді, замало інформації, особливо якщо рахувати, що це за дев’ять років! Таке відчуття, що мені щось недомовляють», – подумала Неллі.

— Гаразд, я готова взятися за цю справу! Швидше ходімо на останнє місце злочину! – із сяючими очима сказала вона. –  Я готова приступати до діла навіть з такою мізерною інформацією. «Перша справа в якості детектива і героїні з іншого світу почнеться прямо зараз!» – натхненно вона подумала про себе, як її обірвав голос королеви:

— Не вийде.

У Нелліній голові одразу пронеслось: «Чому?» Відповідь була миттєва, і дівчина навіть не встигла це сказати вслух.

– Останній інцидент трапився місяць тому біля водоспаду. Клімат вологий і вічні дощі зробили своє. Ніяких слідів неможливо було знайти вже наступного дня, а тут місяць минув. – «Навіщо тоді мене привели, коли останній випадок стався так давно», -думала Неллі.

— Тим більше ти не маєш права нічого робити в нашому краю, поки тебе офіційно не представлять, – сказала Регіна. Дівчинка всередині обурювалася все більше. Їй хотілося якнайшвидше допомогти людям і цю можливість все більше відтерміновували. —Це станеться через два тижні. А до тих пір, будь ласка, нічого не роби. Я відправлю Рута, і він покаже тобі твої покої.  Не давши і слова сказати, королева пішла геть… 

***

Дні Неллі проводила в бібліотеці. І все більше дивною їй здавалась історія королівства. Але це не головне. Головне те, що в один з таких днів вона знайшла облікові записи королівської родини та книгу обліку доходів і витрат. “Сума не збігається із записаними витратами. Королева значно тратить більше, але чому це ніхто не помічає? А сторінка 58 взагалі вирвана, її немає. Так за який це рік? 3548 р. Зараз, наскільки я знаю, у них 3557р. Дев’ять років назад? Щось мене це насторожує. Треба перевірити інформацію по нашій Регіні. Я знаю, що лізти в справи королівства, не запитавши дозволу, погано. Але хто мені дозволить це зробити? Звичайно, ніхто! Я просто тихенько перевірю і все.»- роздумуючи, Неллі взяла три товстенні книги і залізла під стіл в кінці бібліотеки на непримітне місце…

… Пройшло пів дня перед тим, як вона знайшла хоч щось по теперішнюкоролеву. «Виявляється, наша Регіна вийшла заміж за принца у віці 26 років. До цього вона була найкращою ученицею школи Лілянг за 3526 р. Служила біля короля один рік в якості охоронця. Наступні 20 років її минулого невідомі: ні ким вона була, ні звідки. Все це дуже дивно», – думала дівчина. Як раптом до неї влетіли Конон з Рутом.

— Неллі, ти тут?!- кричав Конон. Неллі, запхавши записи куди подалі, вилізла з-під столу.

— Так, я тут. Що трапилося, що ти так біг? А де Веніаміна загубили?!- відповіла вона, жартуючи.

— Не до твоїх жартів зараз! Що ти робила під столом?! Хоча, неважливо. Там на алукаінів напала Алука! А королева зараз відсутня! Ми з Рутом не знаємо що робити! Веніаміна також неде немає! Ледь тебе знайшли. Ось магічний камінь, на ньому все записано, – ледь не плачучи говорив Конон, на нього це зовсім було не схоже.

—  Зрозуміла. Ти вмієш водити коней? – звернулась до нього.

— Так, звичайно, вмію, – відповів він.

— Добре. Так Рут, ти залишаєшся тут, спробуєш знайти Веніаміна і передати цей камінь. А ми з тобою зараз поїдемо туди разом з рицарями. Ситуація термінова, думаю, Королева не буде проти. Деталі розповіси в дорозі…

***

Бій йшов на повну. Алукаіни не хотіли здаватися і не дивлячись на те, що їх було набагато менше і вони програвали, все одно не переставали боротися. Завдяки їх винаходам вони змогли протриматися так довго. Вдалині вже виднілося хоч і невелике, але військо. Шляхом вмовляння Неллі все-таки переконала їх допомогти. Перед очима постала така картина: багато тіл замертво лежали  на сирій від дощу землі. Зранені алукаіни ледь билися, а їх тіла з легкістю розкидала в різні боки якась дівчина в масці і плащі. «Напевно, та сама Варвара», – подумала Неллі, а крикнула геть інше:

— Конон, давай швидше!

— Не можна швидше, земля мокра! Ми разом з конем впадемо! – відповів він.

— Але ж.. Вони втечуть! – крикнула знову Неллі.

— Ні!

Варвара наче почула їх і наказала своєму війську:

— Відступаймо швидше! Ми все одно отримали те, що треба! Нема сенсу більше лишатися! Живо усім назад. Доб’ємо їх наступного разу! – кричала вона на все поле бою в якийсь пристрій і з кожною фразою її голос змінювався, ніби говорили різні люди. Неллі почула навіть свій.

Прибули військові медики і почали надавати допомогу. А Неллі пішла опитувати людей…

…—З цього ми зрозуміли, що справжню особистість Варвари нам не знайти. Знаємо тільки, що вона сильний воїн. Ніхто навіть волосся її не бачив не те, що обличчя. Дідько! Неллі зламала ручку, котрою недавно записувала інформацію. У палатку щойно занесли ще одного пораненого. Його рука кровоточила. Просто жах! Проте він був чомусь веселим.

— Кажуть, ти бився з самою Варварою? запитав алукаін з блондинистим волоссям.

— А, так. Сильно мені дісталося тільки до тями прийшов, а так без свідомості валявся, – відповів йому поранений.

— Ей, ти випадково не бачив в неї щось примітне? – без надії вже запитала Неллі.

— Так, я бачив колір її волосся під капюшоном, – відповів той.

— Та ладно, правда!?- запитав блондин.

— Звичайно! А ти думаєш мене дарма прозвали «пташиним зором», я ж розрізняю кольори препаратів навіть якщо ті знаходяться у темряві або вдалині від мене, – вихвалився він.

— Чудово, це просто чудово! Так який у неї колір? – з нетерпінням запитала Неллі.

— Ще чудово, що ви встигли відправити нам магічний камінь з посланням,- відізвався Конон.

— Який камінь? Ми нічого не надсилали, бо напад був занадто несподіваним, – сказав блондин.

— Так, це було дуже несподівано, ми зброю не встигли дістати, не те що камінь та ще й з посланням, – підтвердив поранений.

— Тоді хто це міг бути? – задумалась Неллі.

— Хіба то важливо? Головне, що допоміг, а інше неважливо! – у звичній грубій формі сказав Конон. «Як добре, що він знову такий», – подумала Неллі.

— Так зараз найголовніше. Якого кольору було її волосся?

— Воно було….