Це сталося під час неймовірної зливи в таборі, де я відпочивала. Я бачила світло блискавок, коли хтось раптом потягнув мене вгору.

Боліла голова, у вухах дзвенів писк, який мене дратував. Я ледве розплющила очі. Одразу побачила, що я  знаходжуся десь, де все схоже на мої фантазії. Тобто це було місце, де можуть мешкати якісь монстри та подібні до них створіння. Було дуже лячно. Потім за деревами я побачила місто й вирішила піти туди.

Мені було ніяково, адже у місті, що спочатку здалося порожнім, точно мешкають не люди. Я побачила, що будинки рухаються, наче живі, та мають очі. І коли туди хтось входить – вони відкривають двері, що дуже схожі на рот.

Надія врятуватися звідси майже зникла, але раптом я побачила жінку, що мала вигляд людини. Щоправда, вуха гострі, як на картинках у моїх книжках про ельфів або вампірів. “Сподіваюсь, вона не вампір,” – подумала я. Було таке враження, що якщо я підійду, то станеться щось жахливе. Але треба було спробувати…

Тільки-но я наблизилась, щоб спитати в жінки дорогу додому, як вона побігла геть, а потім полетіла, сівши верхи на палицю. Цей її “транспорт” скидався на видовжену дерев’яну коряву тварину.  Мій светр міцно зачепився за посох, який жінка тримала в руці. Я майже відірвалася від землі, підстрибувала і кричала, немов налякана курка. Жінка це помітила і, з легкістю знявши мене з палиці, посадила перед собою.

Вона мене врятувала від падіння.

– Відкривай очі, людино, не бійся!

Ми зупинились, я злізла з таким биттям серця, що, здавалось, воно вистрибне назовні.

– Людино, навіщо ти до мене причепилась? Ти шпигунка Белоса?

– Ні, мем.. міс… пані…

– Називай мене Ліліт, людино.

– Я не шпигунка, я Ві. Ніколи не чула про Белоса…

– Добре, людино Ві. Тобі треба додому, так?

– Так, і…

Я не встигла договорити, тому що Ліліт підштовхнула мене, і ми зайшли до неї у хату.

– Я не знаю вас… Може, ви хочете мене з’їсти? Або ще щось…

– Людино Ві, ти передивилась фільмів жахів чи що? Звісно, що я відьма, але відьми їдять зовсім не дітей!

 Я мовчала, бо було ніяково.

– Гаразд… То тобі, кажеш, треба додому, людино Ві?

– Так, але..

І знову мені завадили сказати те, що я хотіла. Той, хто увійшов до приміщення, був маленьким, хоча по міфах це титан – одна із вимерлих істот на…

– Чекайте! Я на Киплячих Островах?!

–  Так, але звідки в тебе такі точні дані?

– Я багато читаю, –  відповіла я.

Титан, як я вже казала, був маленьким, але виявився королем м’яких  іграшок.

– Його звуть Зубчик, – Ліліт засміялась (при цьому вона трішки хрюкала).

Я підбігла до Зубчика й почала обіймати та казати, який він милий. Але йому це не сподобалось:

–  Королі не обіймаються з підлеглими. Ліліт, рятуй! Що це за створіння мене обіймає?!

– Це людина Ві, і, здається, їй вже пора додому.

– Ні, я хочу, я мушу ще трохи затриматися. На пару днів хоча б… Просто це все – мої мрії, і я хочу бути серед них. А також я бажаю стати відьмою, як ви.

– Ну, якщо так хочеш, то добре. Але все це завтра, бо сьогодні я дуже виснажена. Комору як раз почистили, можеш поспати тут.

Я знайшла людського хробака, хоча насправді він виявився торбиною для сну.  Тільки я вмостилася, як прийшов Зубчик. Він теж захотів спати  у коморі:

– Мені лячно самому.

– А як же твої піддані? Чому ти  їх назовні залишив?

Він вийшов і за пару хвилин приніс гору іграшок, звалив їх у куток, ліг зверху  та одразу заснув. “Думаю, мені тут сподобається!” – вирішила я.

Я прокинулась на летючому мішку для сну – він сам по собі прямував з комори на кухню. Там я  випала з нього, трохи забившись о тверду підлогу. Потім побачила Ліліт. З’ясувалось, що вона дещо принесла з мого світу –  книжки, плеєр для слухання музики. Він, до речі, був з Інтернетом, і я змогла написати мамі. Вона питалася, чи подобається мені в таборі. Відповіла, що все добре, щоб вона не хвилювалась.

Ліліт також знайшла й принесла людську їжу, але вона пахтіла не дуже… Я вирішила її не їсти. Серед книг я побачила свою улюблену книгу про відьму Евелін і здивувалась, що картинка на її обкладинці – це зображення Зубчика та Ліліт. А поряд – дівчина. “Може, я стану такою, як вона?” – прийшла до мене думка.

– Ну що, людино Ві, чи готова ти навчатись?

-Так! – голосно сказала я. – І називай мене просто Ві, гаразд?

– Гаразд, Ві. Ходімо, але тобі треба тепло вдітися, бо там, куди ми підемо, дуже холодно.

– Добре, – зголосилася я, хоча було дивно – де на Киплячих островах може бути холодно?

Ми знов сіли на її палицю й полетіли. Невдовзі я побачила сніговий простір.   По ньому сунулися в різних напрямках істоти, що нагадували Єті, але в поєднанні з якоюсь твариною – якою саме, я так і не вирішила.

Ліліт почала чаклувати зі снігом: спочатку зробила сніговика, доволі гарненького.

– Але ти обіцяла вчити мене магії! – нагадала я.

– Запам’ятай, дитино, магія береться з серця.

В наступну мить  я побачила дівчинку мого віку і зніяковіла, бо вона була неймовірно гарна – ідеальна!

 Я підійшла до створіння, зробленого зі снігу,  і сказала:

– Привіт…

Вона подивилась на мене і пішла геть. Це було супер! Я вперше заговорила зі своїм однолітком, котрий не був звичайною людиною.

 – Ліліт, я піду прогуляюсь, може, ще кого знайду.

– Будь обережною, дитино Ві. Тут не всі добрі, як ти побачиш.

– Гаразд, я буду обережна.

 Я йду по лісу. Він взагалі не схожий на наш – дерева, мов корчі. Здається, я когось побачила – це знов дівчинка, кажу їй:

– Привіт! Я Ві. Хочеш познайомитись?

– Оу!

– А ти дивачка, як і я?

– Так. Я Поліна – ось  тут видно на бейджику. Ти мене не впізнала?

Я подивилась на неї уважніше. Справді! Це ж дівчинка з нашого табору! Я з нею не спілкувалася, тому не знала її ім’я.

– Не може бути! Тільки вчора я бачила тебе у їдальні!

– Так, і, повір, сьогодні ми з тобою в таборі беремо участь у конкурсі поробок. Ось прямо зараз.

Я поміркувала над новиною й сказала:

– Хотіла б я це побачити…

– Я вже можу це бачити, – була відповідь Поліни.

– Мені подобається з тобою розмовляти, – зауважила я.

– Мені теж, але я мушу йти, в мене проєкт, який ніяк не можу здати.  Тож бувай, Ві.

– Почекай, можливо, я допоможу тобі?

– Справді? Дякую! Треба лише прикинутись мерзотою. Мабуть, ти знаєш, що це таке.

– Так, я багато книг читала – там і такі є.

– Тоді ходімо, – запросила Поліна.

Назустріч вийшла та ідеально красива дівчина,  яку я вже бачила.

– Привіт, сказала вона. – Що збираєтесь робити?

– Привіт, я Ві, дуже приємно.

– Я Каро. 

– А ти теж вчишся в школі з Поліною? Дуже добре, якщо так. Я теж хочу тут навчатися.

– Добре, – відповіла Каро.

Ми з Поліною увійшли до школи. Учні, яких я побачила, були всі різні. Хтось такий, як я та моя знайома, деякі без очей, а деякі з великим одним оком.

Я вирішила покласти свою торбу до шафи, але вона стала на чотири лапи й побігла по коридорах. Довелося наздоганяти. Вона забігла в приміщення, що було схоже на вбиральню, та сховалась там. Ледве віднайшла – ніяких лап в неї вже не було.

Скоро почався той урок, на якому я повинна була прикинутись мерзотою. Я змазала руки липкою гидотою й почала бруднити всіх, хто був у приміщенні.  Це було прикольно,  майже бомбезно – я хихотіла й робила смішні гримаси, як це робила моя мама в моєму дитинстві. Мені було добре. Поліна повинна була вгомонити мене, що вона й зробила з успіхом, адже ми про це домовилися.

– Мені час йти, – сказала я Поліні. – Мабуть, ще побачимось…

– Так. Ще раз дякую, Ві. До зустрічі!

Я знов пройшла крізь ліс, але з жахом побачила, що Ліліт щезла. Сніговим простором все ще ходили єті, але вони не чули мої запитання про Ліліт.  Нарешті я побачила  на білому снігу білий лист і прочитала: “Дитино Ві, я пішла рятувати диких  відьом від тюрми. Настав час для ставлення міток на руках. Сподіваюсь, що ти знаєш, що тобі робити.” 

Не знаю, чому, але я уважно подивилась на свої руки. Біля великого пальця лівої руки помітила трикутну коричневу пляму. Тепер я знала, що буду робити!..

За мить я знову йшла повз корчі – до школи.