Сни й портали

(перша глава повісті)

Знов падали з неба метеорити. Едді знову їх збирав і складав у відерце. Вони були дуже гарячі – він це знав – але брав їх голими руками.

Але ось насувається великий розпечений метеорит завбільшки за планету. Що робити?! – Едді у паніці прокидається.

– Що б це означало цього разу? – вголос міркує він. Його уважно слухає плямистий пес.

– Минулого разу, коли мені таке наснилося, у няні відкривався небажаний портал. Вона насилу його закрила!

Перед очима хлопця виник образ няні – висока і худа, на чудернацькому капелюсі невтомно колихається руде пір’ячко.

Едді подивився на пса, а потім на годинник. Була вже сьома година ранку. Він піднявся з ліжка: треба приготувати сніданок собі та дати корму Оскару. Хлопець обдумував свій сон, а також згадував своє дитинство.

Він пригадував, як вони з нянею ходили на пікнік. Раптом світлі спогади перервав один зовсім інший, темний та тривожний. Перед очима з’явився розмитий силует няні, яку вели два копи у поліцейську машину. Її звинуватили в крадіжці й, начебто, було ще щось… Парубок не дуже пам’ятав ті події, бо йому тоді було всього-на-всього 5 років.

Роздуми  перервав Оскар – він потерся об ноги господаря, начебто казав, що пора  вже їм обом поснідати.

– Добре, – сказав Едді й насипав корму у миску, заварив собі кави, залив пластівці молоком.

Після сніданку людина та пес завжди йшли на прогулянку. За рогом вони побачили знайому дівчину. Емма теж була не одна – поряд бігла німецька вівчарка. Едді дружньо помахав рукою й попрямував до неї.

– Привіт! – помітила його Емма і посміхнулася. – Як ся маєш?

– Начебто добре, – відповів Едді – А ти як?

– Маю зранку гарний настрій. А ось ти виглядаєш стурбованим. Щось сталося?

Хлопець невпевнено мовив:

– Та таке наснилося… Ходімо до лави – розповім. Знов ці метеорити! Та й ще один ледве не придушив мене уві сні!

– Знову? – недовірливо спитала Емма.

– Ще виразніше цього разу!

– Я ж казала тобі, що такого насправді й не було! Ніяких порталів не існує! Ти сам собі це навіяв і повірив у вигадку.

– Це насправді було! – гаряче заперечив Едді.

– Ну, не знаю… Сумніваюсь… Ось я в дитинстві, наприклад, вірила у єдинорогів і драконів… Але їх, як бачиш, не існує!

Ще трохи погулявши, рушили додому – Едді та Емма були сусідами. Стежка вела через струмок з мостиком. Але коли всі вони – люди і тварини –  ступили на місточок, стало темно, звідкись вдарила блискавка. Едді озирнувся навколо й побачив, що галявина, на яку вони мали вийти, відсутня. Позаду не було ані струмка, ані мостика – стіною стояв ліс. Емма наче заніміла, собаки жалібно підвивали, як малі цуценята.

– Що це взагалі таке?! Де наші домівки?! – нарешті озвалася Емма.

– Не знаю, – відповів Едді. – Я ж казав, що той сон щось означає… Перед нами печера й більш нічого. Мусимо йти  туди.

– Ти здурів! – вигукнула Емма. – У печері щось світиться! Дивись – мерехтить фіолетовим кольором.

– Можливо, там ми дізнаємось, що відбувається, – умовляв сусідку хлопець. І, не чекаючи на відповідь дівчини, взяв її за руку та потягнув до входу у печеру. Собаки тислися до ніг господарів, але не відставали – бігли за ними. Раптом у печері знов зблиснуло фіолетове світло. Кам’яне склепіння зникло – вони стояли на знайомій галявині, а позаду мирно дзюркотів струмок.

– Можливо, мені потрібно до психолога, – промовила Емма. – Щось таке ввижається…

– Це було попередження, – твердо заявив Едді. – Ті метеорити, які я збирав уві сні, були фіолетові, а великий, котрий мене ледве не придавив, сяяв зеленим кольором.

– То буде ще печера з зеленим світлом?

– Не знаю, – задумливо сказав парубок. – Але щось буде…

Тим часом вони дійшли до вулиці, і кожен покрокував до своєї домівки.

Два дні стурбована подією Емма не виходила з дому. Надвечір другого дня вона наважилася піти до крамниці. Не тільки собачого корму, а в неї самої майже не залишилось їжі. Крамниця була доволі далеко, тому Емма поспішала. Раптом вона почула скрипучі кроки позаду себе – наче хтось  йшов у мокрих гумових капцях. Вона озирнулася й побачила велику темну тінь з яскравим зеленим абрисом.

Емма кліпнула очима – вона сподівалась, що це їй ввижається, і коли вона розплющить очі – тінь зникне. Так і сталося – ніякої темної постаті не було.

– Мені точно треба до психолога. Або навіть до психіатра.. –  дівчина схопилася й чимдуж побігла до крамниці, де поспіхом набрала продуктів, щоб скоріше дістатися власної затишної домівки. Покупці та продавчині дивились на неї як на навіжену.

Добігши до свого дому, Емма зупинилась і поглянула в бік будинку Едді.  За хвилину вона постукала в його двері. 

– Чому так довго не відчиняєш?! – поскаржилась Емма, навіть не привітавши сусіда.

– Що трапилося, Еммо? – стурбовано запитав Едді, пропускаючи дівчину у дім.

– Я щось бачила!

– Щось зелене? Що саме? – зацікавлено спитав Едді.

Емма розповіла про велику тінь, яка миттєво щезла.

– Ого! Мені поки що не було таких знаків.

Едді замислився, а потім мовив:

– Здається, я знаю, куди нам йти, кому ставити питання…

– Тільки не кажи, що до твоєї чудернацької няні…

– Та ти вже мов екстрасенс… Гадаю, що треба йти до неї, тобто до в’язниці.

– Ти зовсім з глузду з’їхав?! – вигукнула Емма.

– Якщо ми не підемо, – мовив Едді, – то так і залишимося з цими проблемами у цьому світі.

– Але ж до цієї твоєї няні нікого не допускають. Навіть охоронцям заборонено з нею розмовляти. Вона – найнебезпечніша ув’язнена!

– Так, мені це відомо. Але твої батьки працюють у цьому закладі. Тато навіть керівник! Гадаю, що умовиш батьків надати побачення з моєю нянею.

Емма гаряче заперечила:

– Мої батьки нізащо на це не погодяться… Хіба що я зможу підійти до охоронців…

– Гаразд, спробуємо завтра, – погодився Едді. – Ходімо, я проведу тебе додому, бо вже стемніло.

Наступного дня Едді зранку чекав Емму біля її будинку. В’язниця для особливих бранців знаходилася під землею. Бліді лампи ледве освітлювали темні коридори.

Після доволі довгого умовляння охоронця (буцімто їм вкрай потрібно задати лише одне запитання стосовно минулого Едді), дівчина та її супутник опинились біля заґратованої кімнати з написом “Рейвен Белл Блек Роуз. Відома як Чорна Роза. Видає себе керівницею паранормальних подій та явищ.”

– А що саме вона зробила? Чому її заарештували? Не думаю, що її просто побачили, коли вона зілля варила чи ще щось таке.

– Взагалі-то про її минуле мені мало що відомо.  Я був ще малий, коли вона сюди потрапила.

 – Тобто ти про неї майже нічого і не знаєш?!

Емми та Едді розмовляли чомусь пошепки біля темної та холодної камери. Посеред неї спиною до них на підлозі сиділа худорлява постать. Її обличчя не видно, вона не рухається. Раптом почувся ледь чутний сміх.

– Я знала, що ви рано чи пізно прийдете, – тихо мовила Рейвен і обернулася. За нею на землі та на стіні були видряпані портрети якихось людей…  Їхніх облич неможливо було розрізнити в темряві.

– Нам потрібна твоя поміч, – швидко промовив Едді, ковтнувши.

– Моя? – перепитала Рейвен і встала з підлоги. – Невже мені дозволять спокійно гуляти містом? Та й не знаю, чи впораєтеся ви з моєю поміччю… Портали закривати – це не для вас.

– Звідки ти знаєш, що ми прийшли сюди, тому що відкриваються якісь чудернацькі портали?! – спитала Емма.

– Тихіше, дитинко! – прошипіла стара пані.

Вона приклала палець до рота, а потім пожартувала, хіхікнувши:

– Сумніваюся, що ви прийшли сюди, щоб якусь задачку з математики я допомогла вам вирішити…

– Про портали розмовляти заборонено! І взагалі – все, ваш час вичерпано! – рішуче сказав охоронець.

Лише на мить його погляд зустрівся з поглядом Чорної Рози, Цього було достатньо – вона цьомкнула пальцями, і чоловік занімів.

 – Що ви з ним зробили?! – зойкнула Емма перелякано.

– Нічого страшного, годинку відпочине, нічого пам’ятати не буде навіть про ваш візит. Хутчіш беріть в нього ключі від брами. Мені вкрай потрібно сходити у місто.

Емма почала заперечувати, але Едді вже відмикав камеру.

Рейвен скерувала їх на місцевий цвинтар. Підійшовши до двух надгробків, які стояли поряд, вона поклала на них по дві квітки – їх вона зірвала по дорозі у чиїмось квітнику. На одному надгробку було написано “Дуайт Роуз. 6 вересня.” На жаль, роки життя були стерті, На другому взагалі було тільки ім’я Едгар.

– Я казала, що буду тебе провідувати, – нарешті почувся тихий голос Рейвен. Вона говорила до другої могили. – Розумію, що рідко… Та й буду біля тебе недовго.

  Едді замислився: ким той Едгар був для неї?  Це його неабияк цікавило, але спитати він не наважився. Так вони з Еммою й простояли осторонь, поки Рейвен нарешті не встала і не підійшла  до могили, де був похований Дуайт Роуз.

– Що ж, – мовила колишня няня, – мені вже пора йти.Досі пам’ятаю, як ти в дитинстві бебехнувся в ту калюжу, милий мій брате.

Вона пожартувала наостанок, хоч в її очах виднівся сум.

– Оце й усе? – здивувався Едді, коли няня сказала, що вони повертаються до в’язниці. – А як же портали?

– Портали? Ну, тут така справа… Так вийшло, що вони не справжні… Це мені було нудно, я вас трохи налякала цими печерами та тінями… Я знала, що ви рано чи пізно прийдете до мене.

Чорна Роза не хотіла визнати, що насправді їй потрібна була допомога, щоб потрапити на цвинтар. Але коли настав час прощатися, вона сказала дуже серйозно:

– Справжні портали існують… Пам’ятайте про це й остерігайтеся, коли занадто багато тіней збирається у людяних місцях. А ще пильнуйте за своїми снами…