Невгамовне Токіо

Оповідання

Токіо – одне з найбільш спокійних міст у світі, але свої таємниці в нього теж є. Їх намагатимуться розкрити дві найкращі подруги – Сакура й Томоші.

Дівчата нерозлучні, незважаючи на різні уподобання. Вони познайомилися ще в молодшій школі, і з тих пір жодного разу не розлучалися.

Сакура більш стримана, спокійна й досить закрита в собі особистість, майже не контактує з іншими людьми. Вона має кілька знайомих із школи, з якими останнім часом майже не спілкується.

Томо ж досить доброзичлива, але не завжди вміє налаштовувати контакт із іншими людьми, відкрита, екстраверт. Має непоказну зовнішність: злегка занедбане скуйовджене темне волосся, овальне обличчя й пропорційні носу маленькі чорні очі, як два гудзики.

Батьки двох дівчаток дружили, тому вони були знайомі з народження. Усі свята відзначали разом, навіть мали свої маленькі традиції.

У Японії, коли діти переходили в середню школу, то вони мали можливість навчатися в іншому місті. Дівчата мріяли стати більш самостійними, намагатися самостійно знайти свій шлях у житті. Батьки зняли їм окреме житло. Це була непомітна, мила квартира поряд із школою. Переїхавши туди, подруги помітили дивну поведінку господині. Вона була нетовариською, мало чого розповідала про квартиру. Було таке відчуття, що жінці хотілося швидше покинути це місце.

Увечері Томо стало погано, у неї боліла голова й було неприємне відчуття дискомфорту. Сакура почала переживати за подружку, але, скинувши все на болісний переїзд у нове приміщення, заспокоювала себе, що все минеться.

Томоші відпочила і їй стало вже набагато краще. Аж ось дівчина помітила невеликий простір між стіною і картиною. Покликавши Сакуру, попросила допомогти зняти твір мистецтва й подивитися, що там знаходиться.

Томо позвала Сакуру, щоб та допомогла зняти картину. Дівчата із подивом у очах роздивлялися фотографію. Коли придивилися уважно, то побачили загадкову миловидну дівчину, яка дивилася на них своїм пронизливим поглядом. У її великих очах був нестерпний сум. Увагу подружок привернуло кольє, яке зачаровувало своєю красою.

– Подивись, Сакуро, прикраса лежить поряд із фото, але без одного найбільшого середнього каменю посередині. Де ж він подівся?

– Це не чорний шпинель?

– Можливо.

– Ой подивися, мені здається, що ця дівчинка на картині трохи схожа на господиню квартири.

– Правильно, але …

Сакура помітила, що хазяйка помешкання немолода, а фото нещодавно зроблене.

– Хм, можливо, у неї є дочка або це її племінниця.

– А навіщо гадати? Можна спитати в неї.

Томо взяла свій телефон і подзвонила Кім Чен Одорі й запросила її у гості.

Прийшовши до дівчат, жінка, як і належить гостям, почала мило розмовляти. Запитати напряму було соромно й подружки зайшли здалеку:

– Як ваша сім’я?

– Дякую, Томоші, чудово. Дочка нещодавно перейшла до середньої школи.

– Чи не могли б ви її описати?

– Вона в мене така мила й забавна! Пампушка, ще й невелика, така зворушлива!

Жінка продовжувала щось розповідати, але Томо провалилася у свої думки, пропускаючи все, що каже Одорі. Те, що їй потрібно було, вона вже почула. Раптом знову повернулася до розмови з господинею квартири.

– Коли вона була маленька, так любила носити одне кольє, але потім воно порвалося, – продовжувала Одорі, відвівши очі.

Поринувши в думки, Томоші почала міркувати:

– Адже вона явно щось приховує. Навіщо? Можливо, це ще доведеться дізнатися!

Копирсаючись у своїх здогадках, дівчина не помітила, як господиня закінчила розмову й почала прощатися.

Випровадивши жінку, Томоші почала розмірковувати вголос:

– Мені здається, що не просто так вона поспішала й хотіла швидше піти.

– Згодна.

На жаль, цим довго займатися просто не було часу, тому дівчата лягли спати.

На ранок Сакура й Томоші одягли красиву форму й пішли до школи. Із гарним настроєм дівчата зайшли до класу. Учні в однаковій формі, білих сорочках та блакитних штанах чи спідницях, сидять в очікуванні вчителя. Кожен із них займається своїми справами, доки є час до приходу викладача: одні малюють щось на полях зошита, вдаючи задумливий вигляд, інші розмовляють із друзями, обговорюючи свої вчорашні справи. Це звичайний і нічим непримітний шкільний день у новій школі.

Повертатися додому дівчата не поспішали, тому засиділися в затишному та найближчому до школи кафе, де й вирішили зробити уроки.

Сакура й Томоші навіть не помітили, як стало сідати сонце й з пітьми вийшов наполовину повний місяць. Жодної людини. Дівчата йшли тихою спокійною вулицею, де було чути тільки їхні гучні кроки.

Тихої ночі відчувалася чиясь присутність, пильний погляд когось невидимого, або він просто ховався. За ними й справді щось стежило, воно намагалося не потрапити нам на очі, тихо ширяючи над сирою землею. Аж раптом ми помітили обриси дівчини з чорним довгим волоссям, яке спадало їй на плечі. Незнайомка була в білому вбранні, яке надавало її образу загадковості.

– Томоші, не бійся, – вимовила Сакура, а потім продовжила:

– Це юрей – примара померлої людини. Відмінна особливість класичної юрей – ошатне та довге біле вбрання. Якщо ми будемо спокійні, вона нас не чіпатиме, бо просто так ці створіння не з’являються. Мабуть, їй щось потрібно або хоче нам щось сказати.

Томоші хитнула головою. І в ту ж секунду, як тільки Сакура закінчила, почувся лагідний, але дуже скриплий жіночий голос, який сказав на японській мові незрозумілу фразу:

– Чорний камінь — смерті та хвороби в родині. Ця прикраса була проклята злою сусідкою, яка заздрила нашій сім’ї.

Дівчина простягла камінь у формі краплі, який був таким же, як і в кольє.

– Це моє помешкання. Коли там довго проживають люди, то ця прикраса негативно впливає на мешканців: починаються затяжні головні болі, які переростають у більш важку хворобу. Мій дух навіки прив’язаний до цього місця, тому нові мешканці постійно хворіють і надовго не затримуються, самі не розуміючи чому.

– Шш. Пообіцяйте, що ви з’їдете звідси, як тільки закінчиться цей місяць, і ніколи не повернетеся.

– Обіцяємо.

Незнайомка простягла руку й Сакура забрала камінь. Подружки хотіли попрощатися, але примара уже зникла. Лише в повітрі відчувався легкий подих вітру.

Аж раптом почалася гроза. Пішов сильний дощ. Здавалося, що небо розкололося навпіл. Грім і блискавка. Нічний морок заполонив вулиці. Дівчата вже промокли до нитки. Злякані, вони швидко побігли додому.

Спати зовсім не хотілося. Підійшовши до кольє, Томоші вставила чорний шпинель у прикрасу. О диво! Фото миттєво зникло.

Згодом дівчата почали ходити в іншу школу. Через деякий час батьки Томоші й Сакури підшукали їм нове помешкання. Ця загадкова історія запам’ятається подружкам на все життя. Дива трапляються…